"Невивчені уроки російської. І мови, й агресії "

Павло КУЩ
17 липня 2020

Агресивний і водночас примарний проєкт «Новоросія», який у 2014 році підступний Кремль намагався реалізувати у східних та південних областях України, провалився. Зате довгограючий проєкт «Моворосія» цинічно пхають і нав’язують нам досі. І навіть попередні гіркі уроки російської, на жаль, нічого не навчили певну частину наших співвітчизників.

Хоч приклади окупованих Криму та частин Донеччини й Луганщини переконливо довели: Кремлю не російської мови на цих загарбаних територіях не вистачало. Їм бракувало і бракує досі України для відновлення імперії. А мова і російськомовні люди, яких буцімто взялися захищати «брати», — тільки інструмент для досягнення геополітичних планів. Точніше, у цьому разі люди — якраз переважно російськомовні жителі Донбасу — і стали жертвами жорстоких політичних ігор кремлівського геополітика.

Мовне, точніше, російськомовне питання — це майже один з вічних атрибутів чи символів Донбасу. Поряд із териконами, заводськими трубами та кам’яними бабами серед ковили неораних первісних ділянок тутешнього степу. Бо комусь (знаємо, кому) було дуже вигідно і потрібно час від часу розігрувати тут банальні моводрами про обділених російською мовою людей. І цілком закономірно такі спроби нерідко перетворювалися на комедії чи фарс.

Ось приклад із часів так званої перебудови. На зустрічі генсека КПРС із шахтарями Донбасу одному з них мовно заклопотані діячі вклали в уста тепер вже майже історичну фразу. Шахтар бовкнув таке: мовляв, від української мови, якщо її стане більше, ковбаси в магазинах не добавиться. І що? Він потім не раз пошкодував про сказане. Адже жителі Донбасу та інших областей, дізнавшись домашню адресу гірника, тривалий час надсилали йому бандеролі й посилки з ковбасою. Здебільшого несвіжою.

Чимось несвіжим і затхлим несло й від численних акцій «на захист російської мови», періодично влаштовуваних у Донецьку в роки незалежності. Оскільки жив у працював у місті з 1991-го, знаю ситуацію зблизька. Зокрема був свідком того, що часто навіть місцеві жителі, більшість яких, ніде правди діти, російськомовні, називали організаторів цих мітингів лайливими словами. Бо нарікати на нестачу російської мови в Донецьку могли тільки особи несповна розуму. Або несповна грошей. Утім, про брак фінансів ці типи забували відразу після карикатурних акцій, бо їм добре платили за організацію та участь у них.

Проте не бракувало й ідейних захисників російської мови. Назавжди запам’ятався промовистий приклад таких зусиль. Якось після виходу у світ чергового номера двомовного літературного журналу «Донбас» одна з місцевих письменниць всерйоз запитала редактора, чи не забагато цього разу на сторінках часопису українських авторів та їхніх творів. Чуючи розмову, не полінувався розгорнути журнал на розділі «Зміст» і порахувати. Справді, їх виявилося багато: з усіх 33 літераторів аж семеро написали твори українською. Тому ця донецька арифметика — ще один приклад того, що російська мова ніколи не потребувала тут невідкладної підтримки, а надто захисту.

…А потім прийшли «руская вєсна»,  гібридна війна й окупація частини Донбасу. Серед золотих гір, які у 2014-му обіцяли окупанти, вони справді дещо виконали. Наприклад, на в’їзді в Донецьк урочисто й галасливо вилучили «ь» на дорожньому знаку. Ще позривали і знищили всі вивіски українською мовою і проголосили російську державною в їхній «республіці».

Однак згадуючи отого навколомовного шахтаря, цікавлюся ще й таким. Чи стали від цих змін жити краще російськомовні люди? І чи побільшало у крамницях ковбаси після повної ліквідації української мови? Питання поставте знедоленим жителям окупованої території, які тепер змушені їхати через лінію розмежування в Україну по пенсії, продукти харчування і зокрема ковбасу.

Та драматизм ситуації в іншому. «Рускій мір», який прийшов на Донбас під закликами про захист російської мови й місцевих людей, за шість років перетворив окраєць регіону на сплюндровану і депресивну територію. «Захист» став аж занадто жорстоким: тисячі загиблих і поранених саме російськомовних людей. Приблизно півтора мільйона вимушених переселенців (російськомовних також). Зруйновані й розграбовані шахти, заводи, вокзали та міжнародний аеропорт, безробіття, комендантська година, підвали з катами-садистами. І все це за повне домінування тут російської мови.

Чому вкотре є резон нагадати про гіркі й досі не вивчені уроки російської мови на Донбасі? Бо на розгляд  Верховної Ради запропоновано законопроєкт від фракції «Слуга народу» (автор Максим Бужанський) №2362 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо навчання державною мовою в закладах освіти». Ідеться про скасування обов’язкового вивчення 80 відсотків предметів у школах українською мовою. Натомість автор ініціативи пропонує такий варіант: «перелік навчальних предметів (інтегрованих курсів), що вивчаються державною мовою і мовою національної меншини, визначається освітньою програмою закладу освіти згідно з вимогами державних стандартів та з урахуванням мовного середовища».

Перипетії довкола чергового «захисту» російської мови тривають. І важко не погодитися з тими, хто називає цю спробу остаточно русифікувати освіту найбільшою загрозою українській мові з часів Віктора Януковича.

А щоб зрозуміти, навіщо це робиться і до яких наслідків може призвести, подивіться ще раз новини з малої батьківщини президента-втікача. Тобто з окупованих Єнакієвого, Донецька, Горлівки та інших населених пунктів по той бік лінії розмежування. І стане очевидно, що Кремлю та його потужній п’ятій колоні не російської мови в нашій державі замало. І не про російськомовних українців вони дбають.

Про що і про кого? Знову згадайте приклад окупованого Донбасу і його знедолених людей. 



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua