Одного лютневого дня 2014 року в Сімферополі після роботи прямував додому. Шлях пролягав повз в’їзд у гаражний кооператив, де помітив чергову, яка розповідала кожному стрічному одну і ту саму «страшну» історію. Ці теревені звучали приблизно так: «Ой, ви знаєте, мені щойно подзвонила родичка з Генічеська і сказала, що на станцію в Новоолексіївку прибув поїзд із «бандерівцями». Ті вийшли з рюкзаками й автоматами, вишикувалися строєм і кудись швидко пішли. Напевно, приїхали сюди воювати і насаджувати Україну».

Уже вдома, гортаючи стрічки в інтернеті, переконався, що здебільшого вони були заповнені подібними історіями. Хтось розповідав, що начебто бачив кількох осіб у камуфляжі з військовою виправкою в магазині в Ялті, вони говорили «западенською» мовою. Далі всіх переконували, буцімто «бандерівці» та «Правий сектор» розподілились і розосереджуються у Криму, а потім зненацька нападатимуть.

Такі історії ширилися з космічною швидкістю. Їх виголошували на проросійських мітингах, розповідали охоронці на вахтах різних установ, передавали у програмах новин. Ці лякалки зрештою стали повторювати місцеві проросійські політики, які пізніше очолили окупований Крим.

Апогеєм фейкових історій з «бандерівцями» став документальний фільм Андрія Кондрашова «Путін», в якому є така сцена. У Сімферополі перелякані мирні жителі з жахом чекають на страшних «бандерівців», на вокзалі їх готуються зустрічати загони «самооборони», і ось-ось має прибути їхній потяг. Далі у кадр в’їжджають вагони, в яких яскраво горить світло і крізь вікна видно, що вони порожні. Лунають оплески й урочисті вигуки: «Правосеки» злякалися нас, вийшли у Гвардійському і так тікали, що навіть світло забули вимкнути!»

Звісно, ніхто не кинувся у кримський степ шукати «бандерівців», ніхто не затримав їх ні у Джанкої, ні в Ялті, ні в Сімферополі. Зрозуміло, що це був примітивний фейк, спланована дезінформаційна атака російських спецслужб, щоб залякати кримчан міфічним ворогом і для подальшої окупації.

«Генерали» антиукраїнської пропагандистської армії

Нещодавно у Криму провели фестиваль «Вєлікоє рускоє слово», у програмі якого був і Лівадійський форум політологів. На його початку керівники окупованого півострова вручили посвідчення про присвоєння звання почесних громадян Криму депутатам держдуми РФ Костянтинові Затуліну та Леонідові Слуцькому.

Чим вони заслужили таку відзнаку? Відзначено їхній великий внесок у «Кримську весну». Та не тільки, адже Костянтин Затулін задовго до 2014 року активно агітував за порушення територіальної цілісності України. А Леонід Слуцький відомий як диригент п’ятої колони «рускіх саатєчєствєнніков» на всьому пострадянському просторі, провідник ідей «рускава міра» у світі.

Джерела антиукраїнської кримської армії простежуються ще з 1990-х років після розвалу СРСР. У складі так званого уряду Сабурова, призначеного Юрієм Мєшковим, був кадровий працівник ГРУ РФ, спеціаліст з інформаційних війн Віктор Мінін, який узяв на себе роль «міністра служби гасударствєнних дєл». Відтоді всім, що стосувалось антиукраїнських акцій, зокрема питань розподілу Чорноморського флоту, диригували з Москви. Проте Віктор Мінін виявився слабким гравцем проти тодішнього СБУ під керівництвом Євгена Марчука, і весь сабурівський уряд невдовзі було відправлено у відставку.

Відтоді російські політики керували п’ятою колоною у Криму наїздами. Однак ситуація істотно змінилася, коли в березні 2010 року кримський уряд очолив посланий Віктором Януковичем Василь Джарти, який в одному з інтерв’ю російській агенції заявив про статус російського міста Севастополя. А ще партія регіонів та її кримське відділення підписали угоду про співпрацю з партією «Єдіная Россія». Партію «Авангард», яка непомітно існувала собі у Криму, перетворившись на «Русскоє єдінство», фінансувала РФ, і під керівництвом Сергія Аксьонова на виборах 2010 року вона отримала три місця у кримському парламенті. Ця партія розгорнула не тільки агітацію за російську мову і зв’язки з Росією, а й стала боротися з «насильницькою українізацією», українською мовою, освітою тощо. І саме Аксьонова на незаконній сесії 27 лютого 2014 року було призначено главою уряду Криму, він очолив усі процеси з анексії півострова.

Ситуація у Криму напередодні анексії

З огляду на толерантну політику України інформаційний ландшафт у Криму за всі роки після краху СРСР і до 2014-го був досить різноманітним. Регіональна українська телекомпанія мала у складі сім національних редакцій і вела трансляцію програм сімома мовами, а це рекорд для каналів такого масштабу. У Криму в кіосках поширювали видання України й Росії, читачі отримували головні російські газети і журнали, мали змогу дивитися канали російського ТБ. Частина з них вважала Україну братньою країною, публікувала об’єктивні матеріали, однак чимало ЗМІ почали відверту антиукраїнську діяльність.

Інформаційна агенція «Новий регіон» аж з Уралу, що має відділення у Криму й Україні, сайти «Кримскоє ехо», «Аргументи нєдєлі. Крим», «Комсомольская правда. Крим» та інші дедалі частіше публікують антиукраїнські матеріали. Особливо активно поширюють публікації та сюжети для дискредитації українського курорту напередодні кожного літнього сезону. Наприклад, про захоронення в Чорному морі хімічної зброї, радіоактивних відходів у селищі Багерове, низький рівень сервісу тощо. Серед таких «новин» була й акція «Нового регіону», яка поширила фейковий текст про те, що із севастопольського океанаріуму, який тоді належав Україні, начебто вирвалися на свободу в повному смертоносному спорядженні дельфіни, навчені знищувати підводних плавців.

Зрозуміло, ця ситуація кардинально змінилася після подій березня 2014 року. Із зареєстрованих за України понад 1,5 тисячі ЗМІ у Криму окупаційна влада РФ перереєструвала менш як 300. З півострова вимушені були виїхати телекомпанія «Чорноморська», українськомовна газета «Кримська світлиця», перший кримськотатарський телеканал ATR, закрились українські сайти, виїхали кореспонденти вітчизняних ЗМІ. Припинилося поширення українських видань, виявилися заблокованими телеканали та інформаційні сайти.

На півострові спочатку відкрився офіс проєкту «Крим. Реалії» від Радіо Свобода, однак після переслідування журналістів його закрили. Редакція переїхала спершу до Херсона, а потім до Києва. А після масового обшуку в помешканнях журналістів у квітні 2016 року ця інформаційна мережа тимчасово припинила діяльність. Почалися судові процеси проти журналістів, яким інкримінували фальшиві звинувачення в закликах до порушення територіальної цілісності Росії, хоч ішлося про Крим, який до складу РФ не входить.

Із часом професійних журналістів змінили громадські кореспонденти, які писали репортажі із судових процесів, викривали порушення прав і свобод громадян. Але їх також переслідували, незаконно звинувачуючи в належності до заборонених у Росії релігійних об’єднань або звинувачуючи в тероризмі чи екстремізмі.

Окупаційна влада кримські журналістські колективи свідомо трансформувала у провідників ідей «рускава міра». Частина з них перетворилася на агентів спецслужб. Так, колишній журналіст Олег Крючков, який зрадив Україну і його завербувала російська спецслужба, проводив в ефірі допит-інтерв’ю заарештованого у Криму фрілансера Радіо Свобода і сайту «Крим.Реалії» Владислава Єсипенка, а днями — білоруського журналіста Романа Протасевича.

Міжнародні правозахисники констатують, що свободу слова у Криму знищено, настає період повного домінування брехливої російської пропаганди. Тобто це зірковий час для пропагандистської українофобії, нічим не обмеженої інтенсивної інформаційної війни проти України. За кожною редакцією закріпили куратора від спецслужби, який і працює, за суттю, головним редактором. На кримське телебачення приїхали політологи і журналісти з Москви, вони ведуть цикли передач про те, яка благородна і прекрасна Росія, і яка нездатна, нацистська й фашистська Україна.

Дезінформація як метод «прінуждєнія к капітуляціі»

Дезінформація — складова гібридної війни держави-загарбниці проти України. Оголосив про її початок Володимир Константінов, коли в день підписання договору про приєднання Криму до РФ відповів журналістам, що України як країни вже не існує, що править там фашистська хунта, яка виношує ворожі плани проти Росії, що «народ там хороший, братній, а ось влада — націоналістична і фашистська». Відтоді ця теза кочує з однієї програми в іншу.

Не спроможні спростувати оцінки своєї агресії ООН чи інших міжнародних організацій, судів, російські пропагандисти організували інформаційні війни в кількох напрямах. По-перше, вони хочуть довести, що референдум 16 березня начебто законний і спекулюють поняттями «народ Криму» і «право на самовизначення». Однак капітулюють відразу, щойно запропонувати їм дати таке саме право самовизначення народу Вороніжщини чи Курщини, а особливо не хочуть чути про право самовизначення для народу Кубані, Калініграда, а також народу Курильських островів, Сибіру, Далекого Сходу, Півночі, Якутії, Кавказу, Карелії.

По-друге, загальний метод інформаційної війни Росії із приводу окупованого Криму полягає у спотворенні дійсності й перенесенні читачів чи слухачів у паралельну реальність, якої не існує. Їхні пропагандисти хочуть довести, що у Криму панує повна міжнаціональна та міжрелігійна злагода, всі нації задоволені і начебто підтримують анексію півострова. Для цього приховують факти переслідування прихильників ісламу та існування політичних в’язнів, яких уже понад сотня. На півострові створено кишенькові «культурно-національні автономії», наприклад, греків, болгар, білорусів тощо. Їм за колабораціонізм видають гранти й інше фінансування.

По-третє, солдати інформаційної війни малюють Крим як передову вітрину Росії. Усе тут нібито гаразд, проблем і незадоволених нема, всі раді РФ. Насправді Крим уражений кількома жорстокими кризами, які окупаційна влада не може врегулювати ось уже сім років.

Насамперед це нестача води, бо її віддали в розпорядження військових частин і заводів. І це тоді, коли без води неможливо розвивати курортий аграрний сектор, який занедбали. Росія витратила вже сотні мільярдів рублів на пошук нових джерел води і водночас паплюження України за перекриття Північно-Кримського каналу. Пропагандисти малюють щасливі перспективи про те, що воду можна добувати з-під землі, опріснювати море, із хмар та снігу. Володимир Путін навіть заявив, що прісна вода є під Азовським морем. Однак виявилося, ця вода не прісна, а солона, і добувати її нема сенсу. Тож Криму завдано непоправної екологічної шкоди: через інтенсивне викачування ґрунтових вод степ Криму знов покривається солончаками.

Ще одна мета окупантів — приховувати дефіцит енергії. Хоч на півострів провели енергоміст із Кубані й побудували дві нові електростанції, енергії не вистачає для живлення всього Криму водночас. Тут і тепер є віялові відімкнення, які, щоправда, маскують під планові й аварійні ремонти і відмикають щодня по кілька великих регіонів, де тисячі споживачів.

З усіх галузей економіки зростання показує тільки будівництво, бо окупанти організували колонізаційне планове переселення мігрантів з Росії у Крим на пільгових умовах, для чого будують великі житлові комплекси. За даними експертів Інституту Чорноморських стратегічних досліджень та агенції Blackseanews, нині населення Криму перевищує 3 мільйони людей, а це означає, що на півострів переселено понад мільйон незаконних мігрантів.

Далі брехлива російська пропаганда малює нібито велику популярність свого курорту і в кілька разів перебільшує кількість щорічних курортників. Наприклад, торік звітували про 6,5 мільйона. Насправді, за даними українських експертів, кількість туристів перебільшено принаймні удвічі.

Насамкінець.  За десятки років інформаційної війни проти України Росія створила гігантську машину брехні й маніпуляцій. У цьому матеріалі описано тільки частину історії та форм і засобів, які використовують вороги України, щоб залякати українців і переконати їх у силі агресора, позбавити волі до опору. Однак машина російських фейків працює не бездоганно і час від часу ламається, буксує. Хоч би скільки вони стверджували, що король у Кремлі красиво вдягнений, українці бачать, що він голий, бо брехня — то таки зовсім прозорий одяг.

Микола СЕМЕНА,
кримський журналіст,
для «Урядового кур’єра»