ЖУРНАЛІСТСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ
Якщо сьогодні не вжити заходів, то Україна скоро може втратити ринок сувенірної продукції
В одному із супермаркетів мою увагу привернув чайний сервіз із надписом «Петриківський розпис». Та у коробці лежали чашки, розмальовані далеким до знаменитого петриківського візерунка малюнком, а виробником продукції взагалі виявився … Китай!
Як же почувається нині українська сувенірна галузь? По відповідь на це запитання вирушаю, звісно, у Петриківку. У цьому селищі, заснованому останнім кошовим Війська Запорозького Петром Калнишевським (за іншою версією — козаком Петриком із Полтави), і народився відомий на весь світ петриківський розпис, який свого часу став візитівкою не тільки Дніпропетровщини, а й усієї України.
Заслужена майстриня народної творчості Наталя Рибак за роботою. Фото автора
Фабрика перетворилася на металобрухт
За радянських часів народний промисел держава поставила на потік, петриківські сувеніри виробляла фабрика «Дружба». Обсяг виробництва продукції сягав 5 млн карбованців на рік, її постачали у двадцять країн світу. Попит був настільки великий, що його не встигали задовольняти. Після розпаду СРСР майно фабрики розпаювали, підприємство закрилося.
Торік у ЗМІ фактично на рівному місці здійнявся галас: «наступ на знаменитий народний розпис!», «фабрику «Дружба» закрили й ріжуть на метал!» Однак «уболівальники» чомусь забули, що фабрика, яка є дочірнім підприємством і власністю київського ВАТ «Укрхудожпром», не працює з кінця 1990-х років і закрилася ще кілька років тому. Отже, треба було бити на сполох набагато раніше і запитувати у власника, чому майно фабрики занедбане й не охороняється.
З головою Петриківської райдержадміністрації Володимиром Мухою їдемо до будівлі колишньої фабрики. Занедбані й покинуті цехи, зарослі бур’яном, створюють сумне враження.
«Ще у 2001—2002 роках звідси повиносили всі кольорові метали, — розповідає Володимир Васильович. — У Союзі з дешевою електроенергією таке виробництво було рентабельним. Але вартість енергоносіїв зросла, тому все тут заглухло».
Дивлячись на залишки обладнання, запитую, чи має воно ще якусь цінність і чи можна його якось використати. «Звичайно, — відповідає голова РДА. — Як металобрухт. А яка подальша доля фабрики — запитання вже до її власника».
Нещодавно у Петриківці представники Національного реєстру рекордів України та Книги рекордів України зафіксували новий рекорд. У центрі селища з’явився найбільший в Україні й навіть у світі орнаментальний розпис ручної роботи: 120 метрів завдовжки і завширшки 80 см. Роботу виконали 30 професійних митців та 127 вихованців Петриківського будинку дитячої творчості, учнів Петриківської художньої школи та студентівспеціалізованого ПТУ №79.
Схема дерибану
Як же державна фабрика «Дружба» (з 1989 р. — ДП «Петриківський розпис», підпорядковане Виробничому творчому об’єднанню «Українські народні промисли») опинилася у власності приватної структури і була фактично знищена? Історія ця печальна і повчальна водночас.
У 1994 році об’єднання «Українські народні промисли» виходить із складу Міністерства місцевої промисловості й перетворюється на ВАТ «Укрхудожпром» («УХП»). Через два роки фабрику у складі акціонерного товариства приватизують, а у жовтні 2000 року майно дочірнього підприємства «Фабрика «Петриківський розпис» передають на баланс ВАТ «УХП». У 2004—2005 роках петриківську фабрику оголошують банкрутом, ліквідують її як суб’єкт виробничої діяльності та юридичну особу.
За інформацією Фонду держ?майна України, акціонерне товариство було створено у результаті корпоратизації та приватизації Концерну «Укрхудожпром» (до якого, окрім Петриківської фабрики, входили й інші підприємства народних промислів України — з килимарства, ткацтва, вишивання, виробництва продукції з металу, скла, шкіри), все майно якого передали до статутного фонду ВАТ. У ньому ФДМУ мав 45,83% власності, рештою акцій володіли члени трудового колективу.
2001 року державну частку «УХП» фонд виставив на продаж, обов’язковою умовою якого було внесення інвестором 1,19 млн грн для погашення кредиторської заборгованості та 3,53 млн грн — на технічну реконструкцію. Охочих придбати державний пакет на таких умовах тоді не знайшлося. У другому конкурсі, оголошеному того самого року вже без обов’язкових умов, перемогла компанія «Рентекс». Переможниця торгів почала активно скуповувати акції в інших акціонерів і врешті придбала контрольний пакет. Проте вступити в управління ним «Рентекс» так і не змогла, бо у визначений термін не здійснила відповідні розрахунки. ФДМУ подав до суду на ТОВ «Рентекс», щоб повернути державний пакет і призначити нові торги.
За інформацією, наданою «УК» з достовірних джерел, ТОВ «Рентекс» належить через підставних осіб одному з народних депутатів і ще дев’ятьом фізичним особам-акціонерам з різних міст України. «Як вони це майно хапнули? Схема була така: перед тим, як віддати фабрику на приватизацію, що її проводив ФДМУ, майно фабрики вивели у власність київської юридичної особи, а потім цю київську юрособу приватизували. Якби цього не зробили, все б залишилося тут, у громаді, — констатує Володимир Муха. — Але ж набуте право на майно — це одне, а зареєструвати це право — інше. У БТІ нам відповіли, що майно колишньої фабрики не зареєстроване. Отже, сьогодні на території селища Петриківка маємо споруди, що належать юридичній особі, форма власності — приватна. Жодного стосунку до поняття «петриківський розпис» у цих споруд вже немає».
Петриківський розпис давно став візитівкою України
«Валіза без ручки»
За роки «керування» нового київського власника цехи колишньої фабрики «Дружба» розукомплектували, деревообробні верстати продали колишнім працівникам, деяке устаткування пішло на металобрухт, а якесь і зовсім розікрали. За фактами розкрадання у 2010—2011роках міліція навіть порушувала кримінальні справи, але їх було припинено через… невстановлення власника. Спроби його встановити виявилися для правоохоронців марними у зв’язку з відсутністю власника за місцем реєстрації!
У 2009 році місцева влада просила ФДМУ передати майно фабрики на баланс територіальної громади району, але отримала відмову. Невдалими виявилися і спроби здати залишки фабрики в оренду — орендної плати не сплачували, виробничої діяльності не проводили, за енергоносії накопичувалися борги. Не мала з цієї «валізи без ручки» зиску і місцева скарбниця — з моменту приватизації об’єкта плата за «нічию» землю не здійснювалася. Права власності на земельну ділянку (3,37 га) належним чином також не було оформлено. Лише цього року завдяки активним діям нового керівника району Володимира Мухи вдалося повернути землю у власність територіальної громади.
«За землю селищній раді, на території якої стоять споруди колишньої фабрики, з 2001 року ніхто не платить. А тарифи тут вельми високі. Обов’язково порушуватимемо це питання, — каже голова РДА. — Звісно, було б непогано повернути у комунальну власність і майно підприємства. Однак слід діяти у правовому полі. Відбулася приватизація, а як — це вже компетенція правоохоронних органів».
Петриківський Дракоша — символ 2012 року — дарує радість і тепло
Згідно із КВЕДами, такої діяльності зовсім нема!
На колишній фабриці сувеніри з петриківським розписом здебільшого йшли з конвеєра і їх виробляли з тирси. Лише в експериментальному цеху, створеному при Художньому фонді, митці мали більше свободи для творчості й виготовляли ексклюзивну продукцію. Їм навіть заборонялося виробляти понад десять екземплярів одного малюнка.
Нині народні майстри Петриківщини тирсу поміняли на дерево і працюють індивідуально вдома або у колективному підприємстві «Центр народного мистецтва (ЦНМ) «Петриківка». Центр було створено у 1991 році під керівництвом заслуженого майстра народної творчості України Андрія Пікуша, який відчував, що у нових економічних умовах потрібна і нова структура виробництва. Це перше підприємство в Україні, де народні майстри з найманих працівників перетворилися на співвласників. Основне його ядро сформувалося з художників експериментального цеху.
«На 1990-ті роки в Україні діяло приблизно 400 підприємств народних художніх промислів, — розповідає Андрій Пікуш. — За радянських часів народних майстрів ганьбили, називали спекулянтами. Те, що спонтанно історично існувало, спочатку переслідували, а згодом почали заганяти в рамки державної власності. Так само вчинили і з артілями, які реорганізовували у державні підприємства. Галузь була по різних міністерствах і відомствах. Коли створилося ДП «Укрхудожпром», до нього входило 30 підприємств, зокрема в селі Опішне на Полтавщині (художня кераміка); в Решетилівці (вишивання, килимарство), у Косові на Івано-Франківщині. Мистецтво заганяли на конвеєр, ішла штамповка і виникали проблеми із збереженням народного мистецтва. На фабриці талановиті люди тупіли. Тому спілка художників створила так званий Художній фонд. Творчим громадам дозволяли створювати власні підприємства, які належали спілці. А держава контролювала цю діяльність. Держава сказала: не даємо нічого на розвиток, але даємо можливість заробити. Художній фонд сплачував тільки соціальні податки, а податків із прибутку не платили. Навантаження на фонд заробітної плати було невеликим — 4%. Це надавало можливість для кращої оплати праці. А сьогодні у наших виробах 20% навантаження на фонд зарплати. Це калькуляція, яку конем не об’їдеш. 5—7% усього прибутку маємо».
За словами Андрія Пікуша, за розпис однієї тарелі діаметром півметра на фабриці майстер, який не придумував малюнка і був лише виконавцем, отримував 3—3,50 карбованця. У Художньому фонді — 10 карбованців (нині це понад 10 доларів), і це була авторська серія з обмеженим тиражем. Будь-кого сюди не брали, лише майстра із власним творчим обличчям. Середня зарплата художника в цій системі становила 350—500 крб десь у 1986—1987 роках, а на фабриці у найкращі часи — 140—150 крб.
Нині у центрі працюють усього 30—40 художників, які виробляють тільки власну авторську продукцію. Зарплату визначають на зборах згідно з коефіцієнтом трудової участі. Боргів нема. Центр сплачує за оренду будинку площею 900 кв. метрів, який належить спілці художників. Щороку вкладають і в ремонт, і в утримання будівлі. Мають і великі затрати на матеріали. Фарби купують російські, адже вітчизняні дорожчі навіть за німецькі й гірші за якістю. Дерево завозять з інших областей, зокрема з Полтавщини, Харківщини, а заготовки для виробів петриківці вже роблять самі. «Ті технології, які ми знаємо, не знає ніхто, — каже А. Пікуш. — Їх було втрачено ще з часів Київської Русі».
За інформацією керівника ЦНМ, за останні 15 років в Україні відбулася зупинка понад 95% підприємств народних художніх промислів (до 1991 року в Україні діяли більш як 350 підприємств галузі). Нині серед тих, що змогли зберегти кадри та матеріально-технічну базу, можна назвати лише два в Україні: ЦНМ «Петриківка» на Дніпропетровщині та «Косівський художньо-виробничий комбінат» Івано-Франківської області, створені за сприяння Національної спілки художників України (НСХУ).
«Галузь, яка представляє національну ідентичність, не має коду в державному класифікаторі видів економічної діяльності (КВЕД)!» — обурюється А. Пікуш. На його думку, зберегти галузь народних промислів, яка перебуває на межі виживання, можна, якщо держава надасть їй можливість самій заробляти на власний розвиток. Зокрема врятували б підприємства народних промислів «податкові канікули» на 7—10 років. Також народний майстер пропонує ухвалити програми розвитку галузі на державному та регіональному рівнях.
ПРЯМА МОВА
Голова Петриківської райдержадміністрації
Володимир МУХА:
— Основне завдання влади бачу в тому, щоб створити людям умови, які б допомогли перетворити їхнє ремесло, їхній талант на гроші. Насамперед потрібно допомогти майстрам створити сайт, на якому розмістити фотографії виробів із прізвищем і контактами художника. Також працюємо над тим, щоб зареєструвати бренд петриківського розпису, розпорядником якого буде громада. Другий крок: на сесії райради ухвалено рішення про створення комунального підприємства «Центр ремесел Петриківщини». Через КП завантажимо роботою майстрів, які працюють по домівках. А це не менше 80 осіб — не тільки з Петриківки, а й із сусідніх сіл. Центр під керівництвом А. Пікуша, зрозуміло, добре впливає на імідж району. Однак, це приватне підприємство, від якого економічного зиску район не має. Попри високі ціни на продукцію, зарплата працівників центру мінімальна, отже, про жодні податки не йдеться.
ПРЕЗЕНТАЦІЯ
Дипломати долучилися до мистецтва
Днями до селища Петриківка Дніпропетровської області завітали дипломатичні представники понад 20 країн, діячі культури та мистецтва, координатор проектів ОБСЄ в Україні. Закордонним гостям презентували місцеве орнаментальне мистецтво у рамках ініціативи України щодо надання петриківському розпису статусу нематеріальної культурної спадщини людства. Відповідні номінаційні досьє вже передано на розгляд профільного комітету ЮНЕСКО.
Народні майстри унікального декоративного розпису провели для закордонних дипломатів майстер-клас, гості мали можливість взяти в руки пензель і долучитися до створення прекрасного українського орнаменту.
«Найкоштовнішою перлиною Дніпропетровщини є петриківський розпис. Із ХVІІІ століття цей вид мистецтва живе і розвивається, він — складова бренду нашого регіону як центру унікальної культурної спадщини України та всієї Східної Європи», — зазначив голова Дніпропетровської облдержадміністрації Олександр Вілкул.
Для збереження петриківського розпису на Дніпропетровщині реалізуються спеціальні тематичні освітні програми. Зокрема щороку в усіх школах проходить єдиний урок петриківського розпису, а також проводять масштабний міжнародний етнофестиваль-ярмарок «Петриківський дивоцвіт».
«Ми робимо все для того, аби закласти міцну основу, щоб знання, унікальний талант та професіоналізм петриківських майстрів передавалися наступним поколінням, і запрошуємо до цієї великої справи міжнародне співтовариство, представників різних країн і культур, щоб робити це разом», — підкреслив голова Дніпропетровської обласної ради Євген Удод.
Закордонні дипломати долучилися до створення петриківського декоративного орнаменту.
Фото надане прес-службою Дніпропетровської облради
Упродовж 2013 року заплановано організувати низку виставок робіт із петриківським розписом у різних країнах, зокрема і в штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі.