ВИНАХІДНИК
Мед без «курева і ножа»
Винахідника рамкового вулика ще за життя нарекли Великим Пасічником і Колумбом бджільництва. Він став рятівником крилатих трудівниць, яких віками нищили заради меду, по-варварськи виламуючи стільники із бджолиних гнізд, розміщених у дуплах дерев або вуликах-дуплянках.
Божа комаха — рятівниця
Давній козацький рід видатного бджоляра прославила не стільки войовничість його представників, скільки вченість знаменитого церковного і громадського діяча Феофана Прокоповича. Однак недарма ще мудрий Григорій Сковорода стверджував, що розум і багатство рідко живуть разом. Отож у батька Прокоповича — звичайного приходського священика — не було іншої можливості вивчити сина, як віддати його до Київської духовної академії. По її закінченні спудей заявив про бажання вступити до Московського університету. А натомість опинився у Переяславському кінно-єгерському полку, де, як сподівався батько, з голови його сина виб’ють «дурість».
Це був гарячий час, коли російська армія майже постійно воювала. Прокоповичу довелось «нюхнути пороху» і в боях проти турків, і в європейських походах Суворова. Честі свого козацького роду молодий корнет не зронив. Це красномовно засвідчують як рапорти знаменитого генералісимуса, в яких відзначається мужність Прокоповича, так і переведення до гусарського полку, що відкривало багатообіцяючі перспективи для подальшого просування по службі.
Перший рамковий валик Прокоповича. Фото автора
Однак, за спогадами однополчан, здібний офіцер «терпіти не міг балів і галасливих зібрань». Тим часом саме на паркеті, а не на полі бою, як невдовзі зрозуміє бравий гусар, здебільшого робиться «військова» кар’єра. Відтак 1798 року Петро знову шокує батька, подавши рапорт на звільнення з армії. Відставного 23-річного поручика зустріли у батьківській оселі, м’яко кажучи, непривітно. А після того, як син навідріз відмовився і від цивільної служби, йому взагалі показали на двері. Залишків вихідної допомоги, отриманої при звільненні, вистачило на придбання трьох десятин землі, на яких Петро Іванович будує невеличку хатку для себе і примітивну винокурню — для прожиття.
В 1799 році Прокопович зацікавиться бджолами, а за рік на його обійсті з’являться перші вулики-дуплянки. Саме вони стануть його «стартовим капіталом», коли у вересні 1801 року нищівна пожежа залишить «поміщика» без даху над головою і винокурні. Та недаремно кажуть, що немає лиха без добра. Адже біда не залишила Прокоповичу іншого виходу, як зайнятись виключно бджолами. Разом із найнятим на підмогу столяром 26-річний відставний поручик, поселившись у нашвидкуруч викопаній землянці, всю зиму майструватиме вулики-дуплянки, на що витратить останні 10 рублів, якимсь дивом власноруч вихоплених з вогню.
Старанність і працьовитість Прокоповича дістануть гідну винагороду. Проте важкою душевною карою стає згадка, як у важкий для себе час він продав 100 кращих «колод»-вуликів перекупнику. Ввечері ці дуплянки вивезли з пасіки і, закривши льотки, димом підпаленої сірки знищили крилатих трудівниць. Після чого всі вирізані стільники — з медом, пергою, розплодом і навіть мертвими бджолами — склали у бочки і дрібно пересікли, таким чином відділяючи «мед» від воску…
На Поліссі вулики-дуплянки — донині не рідкість. Фото автора
Чаклун з Пальчиків
Хоч, на відміну від сусідів-пасічників, для Прокоповича головне не прибуток, а «стремление к приобретению надлежащих о пчелах познаний и наилучшего искусства в пчеловодстве», його пасіка росте немов на дріжджах. А завдяки власній допитливості та скрупульозному та водночас критичному вивченню публікацій з бджільництва, відставний офіцер невдовзі вражає глибиною знань навіть досвідчених професіоналів. Його успіхи, як згадуватиме Прокопович, вони «приписывали колдовству, а меня прозвали колдуном».
А самому «чарівнику» не дає спокою почуття провини перед бджолами, яких доводиться нищити заради меду. Прокопович на власному досвіді вивчає «вигоди і невигоди вуликів російських, німецьких, французьких і угорських», розводить бджіл «у стояках з бортями, у лежаках, у вуликах з колознями, у дуплянках і складніших ящиках різних видів». Результатом цієї титанічної праці стане відкриття, достойне нашої пам’яті і шани: «В конце 1813 года мгновенно представился мне план дощатого втулочного улья».
У 1814 році Петро Прокопович першим у світі отримує чистий стільниковий мед, ставши творцем сучасного рамкового вулика. Втім, самого винахідника більше радує не абсолютно нова якість харчового продукту, а те, що його здобуто «без курева і ножа» і що при цьому «не затрачено (не знищено. — В. Ш.) жодної бджілки».
Залишається додати, що принцип побудови нового вулика справді міг стати дарунком миттєвого осяяння. А от незмінні досі розміри рамок, завдяки яким крилаті трудівниці будують глибокі чарунки, в які матка ніколи не кладе яєць, можна було відшукати лише методом проб і помилок. Добре усвідомлюючи важливість свого відкриття, Прокопович створює першу в Російській імперії та єдину тоді в Європі школу пасічників. Вона спершу розміщувалась у рідному селі пасічника — Митченках Конотопського повіту Чернігівщини, а з 1830 року — на хуторі Пальчики, купленому спеціально для цієї мети.
Як бджоли залізницю перенесли
У 1839 році Прокопович уже має майже три тисячі бджолосімей, які приносять господарю до 20 тис. рублів щорічного прибутку. Здавалося б, чого ще бажати нащадку козаків, батько якого так переймався, щоб його син став багатим і знатним! Пасіку Прокоповича відвідує сам імператор, за «височайшою» вказівкою якого укладається угода про постійні поставки меду до царського двору!
А наш земляк натомість переймається неприбутковою школою пасічників, навчаючи її учнів не лише навичок догляду за бджолами, а й грамоті і арифметиці. У відповідь на звинувачення у «поширенні вільнодумства» Прокопович пише: «Цель моих усилий есть распространение настоящих познаний о пчелах… К производству сего надобно образовать людей из того сословия, которое очень несправедливо и обидно признают «подлым»: подлыми должны считаться тунеядцы, а не люди, составляющие богатство и силу Государства». Слова ці, написані ще за часів Миколи І, якнайкраще підходять для визначення того, хто є справжньою елітою будь-якого народу.
Однак, на відміну від меду, мудрість Прокоповича виявилась непотрібною. Підтвердженням чого може служити історія із залізницею і публікацією праці всього життя Великого Пасічника — книги «Записки о пчелах». Дізнавшись, що залізниця Москва—Київ має пройти через його землі, Прокопович надсилає на височайше ім’я прохання «задля збереження чистоти меду» змінити проект, обіцяючи оплатити всі додаткові витрати. Отож у тому, що замість Глухова і Батурина залізничні колії пролягли через Конотоп і Бахмач, «винні» бджілки.
Зате прохання «височайше дозволити» влаштувати у Пальчиках друкарню, щоб видати власноруч написану книгу («редагування» його творів нефахівцями призводило лише до профанації доброї справи) зустріло категоричне «ні». Цілком імовірно, що певну роль відіграв тут бунтівний Тарас Шевченко, який був гостем Прокоповича. Отож у Петербурзі запідозрили, що «медок» із пасіки вільнодумця може виявитись «несолодким» для влади.
«Нетиповий» чи справжній?
Віками нам втокмачували, що типовий українець — це працелюб, якому байдуже до всього, що не стосується його господарства і не дає прибутку. Однак чому тоді у годину лихоліття завжди знаходились люди, яким честь Батьківщини була дорожчою власного благополуччя і навіть життя?
Саме цей справжній козацький дух сповна виявився у Прокоповича, для якого золотий телець ніколи не був богом. Винахідник найкращого в світі вулика свідомо йшов на збитки, продовжуючи утримувати до півтори тисячі бджолосімей у найрізноманітніших лежнях і дуплянках… заради практики для учнів. Далеко не бідна людина (мало хто з нинішніх олігархів зможе оплатити перенесення залізниці), Прокопович на схилі літ невтомно дбає не про власне здоров’я, а про молоду зміну бджолярів. Зі щирим жалем пише він в одному з листів: «Обійшовши школу, набиваю ноги і вони ниють. Щоб зменшити біль, занурюю їх на годину-дві у холодну воду і ремствую, що не можу вже відвідати щовечора 200-річних лип». Саме під їх вітами знайшов вічний спочинок 75-річний Великий Пасічник по завершенні земного шляху…
На цій філософській ноті можна було б завершити розповідь, та заради правди і науки для нащадків варто згадати про сумний кінець школи пасічників. Вона пережила свого засновника на 29 років, а коли в 1879 році несподівано помер продовжувач справи великого бджоляра — його син Степан, — уряд наклав арешт на шкільне майно, яке «мудро» не описали. Відтак упродовж року тривало цинічне розграбування: разом із зрубаними липами і зниклими пасіками загинув найцінніший скарб — рукопис невиданої книги і навіть портрети її автора. Отож немає жодної гарантії, що на нині вже хрестоматійному зображенні Прокоповича — саме він.