БАЗОВІ ПОТРЕБИ
Чим тамує спрагу Одеса
Вода має три стани. Вона може бути рідиною, парою чи кригою. Але зараз мова не про те. Говоритимемо про стан, у якому ми можемо отримати воду для найважливішого – для внутрішнього вживання. Отже…
Стан перший — водогін
Кажуть, у Швейцарії воду можна спокійнісінько пити і з-під крана: і органолептика, і мікробіологія — все на рівні. Не нам, звісно, тягатися з однією з найрозвиненіших країн Європи. Та й мити, приміром, питною водою підлогу, то, на думку фахівців, — уже занадто. Але дещо «проапгрейдити» наші водогони — завдання актуальне і, як свідчить одеський досвід, цілком здійсненне. Тут починаючи з 2010 року переводять міські хлораторні об’єкти на гіпохлорит натрію. Ця речовина приходить на заміну більш токсичному й небезпечному активному хлору. Гіпохлорит натрію дає менший вихід шкідливих канцерогенних хлорорганічних з’єднань, дешевший і безпечніший для персоналу очисних споруд і довколишніх територій. Нині на нову технологію переведена більша частина водогінних станцій міста.
В обласній СЕС кажуть, що навіть після позаторішнього запровадження більш жорстких європейських стандартів служба жодного разу не фіксувала перевищення припустимих рівнів шкідливих речовин. Начальник відділу внутрішньої торгівлі обласної інспекції із захисту справ споживачів Андрій Фішер відзначає, що скарг на якість води із водогону до його служби взагалі не надходило.
Одна з передумов такого благополуччя, на думку фахівців, – хороший фізико-хімічний склад дністровської води, котра, власне, і живить Одесу. Проблема була хіба у тому, що подальше хлорування могло її зіпсувати. Поступовий перехід на гіпохлорит натрію може послабити цю проблему. І коли запроваджена, приміром, у Каліфорнії очистка на основі мікрофільтрації нам не по кишені, то й при невеличкому вдосконаленні традиційної технології можна отримати цілком пристойні показники, особливо, коли зважити, що воду з-під крана одесити все ж таки зазвичай не використовують як питну — її щонайменше кип’ятять. Тим більше, що коли хочеться якісної питної водички у сирому стані — то в Одесі її можна надибати цілком безплатно.
Стан другий — бювети
Нині в Одесі діє 17 бюветних комплексів. Очистка, здебільшого за технологією зворотного осмосу, дає змогу одеситам отримувати безпечну і смачну воду. І хоч дехто з фахівців каже, що застосований тут «контроль раз на місяць — то не контроль» та зауважують високу вартість мембран зворотного осмосу, з боку СЕС до бюветів претензій немає. Головного спеціаліста СЕС Надію Рекрутюк дивує хіба що ненаситність деяких одеситів, котрі беруть тут воду десятками бутлів — явно більше, ніж треба для безпосереднього вживання як питної.
Вода з артезіанських свердловин є кращим варіантом для південних районів, більшість з яких наразі не мають водогону і змушені послуговуватися привізною водою. Ця привізна вода, як запевняють фахівці, теж достатньо якісна — просто коштує людям дорожче.
Нині в Одесі діє 17 бюветних комплексів. Фото з сайту rotor.odessa.ua
Стан третій — мінералка
Директор ВАТ «Одеський завод мінеральної води «Куяльник» Лариса Зайцева високу вартість української мінералки вважає цілком природною: «Сьогодні випускати мінеральну воду — це величезні витрати. Мінеральна вода — це надра, як, приміром, нафта. І всі закони, що стосуються нафти, поширюються і на мінеральну воду. Одна лише ліцензія на видобуток коштує до мільйона гривень». А коли додати ще дороге обладнання, котре, з огляду на агресивне середовище, щодесять років потребує заміни, то нескромні цінники на українській мінералці стають цілком логічними.
Зате її якість — коли йдеться про визнані бренди на кшталт «Куяльника», «Моршина», «Росинки» чи «Оболоні» — є достатньою, аби не надто задивлятися в бік надпрестижних європейських «Перье» чи «Евіан» — своєю захмарною ціною вони завдячують передусім транспортним витратам та митним зборам.
Ідеологія престижних європейських марок, так само як і найкращих українських, загалом збігається з радянською — «мінеральна вода — це вода, яку слід донести у вигляді, в якому її створила природа». «Головне — не зіпсувати її надлишковою водопідготовкою», — каже Лариса Зайцева. Проблема в тому, що нині у країні дуже багато виробників мінеральної води — «воду робить хто завгодно». І далеко не завжди, як належить, «лише відсотків 30 виробників мінводи мають свої лабораторії, а мікробіологічні лабораторії — взагалі лише на 10% виробництв». Без лабораторних досліджень, переконана фахівець, якість води гарантувати ніхто не може.
Іноді шкодить і зайва старанність. «Ось, приміром, на деяких виробництвах можна надибати вугільний фільтр, — ділиться спостереженнями Лариса Зайцева. — Навіщо? Він затримує хлор та його похідні — нічого цього у воді зі свердловин немає». Така непрофесійність теж має пояснення: «тільки торік в Одеській академії харчових технологій відкрилася кафедра водопідготовки харчового виробництва. Ми тільки зараз починаємо готувати фахівців».
Висновок: купуючи мінералку, слід орієнтуватися на визнані бренди. Їх підробки, за даними контролюючих служб, масового характеру не мають, тож ризик наразитися на фальшивку загалом незначний.
Не варто боятися й полімерних упаковок, запевняє Лариса Зайцева, ані полікарбонатних кулерів багаторазового застосування, ані звичних ПЕТ-пляшок — «це добре вивчені матеріали для зберігання води, вони навіть де в чому кращі, ніж скло».
А ось де слід бути пильними, так це при використанні модних нині негазованих мінеральних вод: «газовані води безпечніші, оскільки вуглекислий газ є консервантом». Тож коли маловідомий виробник пропонує воду «з бульбашками», ризик піймати якусь шкідливу органіку є меншим. Загальна ж рекомендація орієнтуватися на знані бренди у разі негазованої води стає особливо наполегливою.
Ну і, звичайно, треба дивитися і думати, що ти купуєш, — лікувально-столові води не варто вживати постійно, довше ніж два місяці, коли ж ідеться про суто лікувальні мінеральні води, то «бійтеся їх пити без призначення лікаря».
ЕКСПЕРТ РЕДАКЦІЇ
Ганна ЦВЄТКОВА,
координатор програми
«Вода та санітарія» ВЕГО «МАМА-86»:
— Вода Нижнього Дністра, зокрема в районі Біляєвського водозабору, має доволі погану якість. Особливо у роки малої водності, особливо влітку. Тому цю воду доводиться піддавати значному хлоруванню, для того щоб забезпечити мікробіологічні показники води на виході зі станції водопідготовки. Важливо також знати, що кип’ятінням видалити хлорорганічні речовини не можна, це можна зробити лише через доочищення водопровідної води.
Що стосується пластикових пляшок, то на їх недостатню безпечність порівняно зі скляною тарою неодноразово вказували різні експерти і наукові дослідження. Значна кількість пляшок зроблена з полікарбонатного пластику, з якого у напої виділяється біофенол А (ВРА), який спричиняє рак молочної залози і рак матки у жінок, зниження рівня тестостерону у чоловіків і є особливо руйнівним для немовлят і маленьких дітей. Є наукові твердження зв’язку біофенолу А з діабетом. До того ж, виробництво і потім утилізація пластикових відходів шкодить довкіллю.