Восени 2022го 42річний старший сержант внутрішньої служби мобілізувався до війська — кулеметником у 25 окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду, а у грудні того самого року загинув у запеклому бою за Україну, стримуючи ворога на Луганщині.
Плани довелося поставити на паузу
Хлопчик рано подорослішав, адже його батька не стало, коли йому ледь виповнилося вісім.
«Мій Дмитрик змалку був непосидючим і допитливим. У школі вчився добре, займався спортом, зокрема веслуванням, адже мешкали неподалік Дніпра. Звісно, все бувало. Десь шкодив, у щоденнику писали зауваження, та хлопець — це хлопець. Але він робив правильні висновки й поступово дійшов до мрії бути військовим.
Його дідусі з обох боків багато оповідали про війну, і син заслуховувався тими спогадами. 2022 року так і казав: «Як же я не піду на війну і не захищатиму власний дім? Що потім розповідатиму своїм онукам?»
У юності Дмитро захопився детективами, і тоді йому кортіло бути оперативником чи слідчим. До речі, це прагнення він передав старшому синові Роману, який нині працює в поліції й водночас навчається у Дніпровському держуніверситеті внутрішніх справ», — розповідає мати Дмитра Людмила Суркова.
Дмитро не одразу зміг стати військовим чи поліцейським, бо мав інвалідність ІІІ групи через ушкоджений в юності меніск. Після школи спочатку не відчував потреби далі вчитися, тому шукав себе в житті, працював на Запоріжсталі слюсарем, потім змінив ще кілька робіт.
«Брат став певною версією батька для мене, хоч він і молодший майже на два роки. Змалку почувався головним чоловіком, намагався розв’язувати проблеми й брати на себе відповідальність. Завше мене захищав, особливо від несправедливості.
Дмитро був емоційним, комунікабельним. А ще коли десь кричали: «Наших б’ють!», — миттю втручався в бійку. Ще більшою опорою став після мого розлучення з чоловіком, що не брав участі у вихованні 16річного сина, який навчався в коледжі, а ми потребували коштів», — згадує його сестра Олена.
Пошуки власного шляху привели Дмитра Гребенюка на роботу до ритуального агентства. Саме там він знайшов свою судженукохану Наталію Куценко, яка теж там працювала. Закохані згодом з’їхалися і невдовзі виховували двох синів: Романа й Родіона.
Дмитро був дуже активним і турботливим щодо сім’ї: відповідав за все й прагнув достатньо заробляти. Їздив на заробітки до Польщі та інших країн. Не боявся братися за щось нове, а дружина повсякчас запевняла, що підтримає його в будьякому починанні. Зокрема Наталія досить прихильно сприйняла бажання чоловіка працювати в Запорізькому СІЗО.
«Дмитро, крім основної роботи, частенько таксував. Якось стояв неподалік СІЗО і побачив оголошення про вакансії. Вирішив спробувати, а я підтримала цей крок. Ми тоді були дуже раді, оскільки його там узяли на роботу навіть попри інвалідність. Йому служба в цій установі подобалася настільки, що навіть виникла думка подбати про майбутню кар’єру. Адже вже у зрілому віці він пішов учитися в коледж на правознавство, як і син Роман, закінчивши його напередодні російського вторгнення.
Далі планував здобути вищу освіту, але 2022 року ці плани довелося змінити. Чоловік не захотів бути осторонь війни, бо вважав: ворог прийшов убивати українців, а тому їх потрібно захищати. Хоча, звичайно, ще раніше удвох зовсім про інше мріяли: хотіли бути разом аж до глибокої старості, стати хорошими дідусем і бабусею. Але почалася клята війна», — згадує пані Наталія.
Переконував рідних, начебто влаштувався писарем
Дмитро Гребенюк пішов добровольцем у ЗСУ в жовтні 2022 року. Щоправда, подався до військкомату значно раніше, однак його спершу не брали до війська через бронь в установі, де працював. Звідти не надто воліли відпускати, а нарешті відпустили аж тоді, коли їхав у навчальний центр ДШВ.
Про свою участь у війні Дмитро рідним особливо не розповідав, аби їх морально не травмувати. Приміром, фантазував, що влаштувався писарем і йому нічого не загрожує. А коли якось прислав відео із фронту, то жартував: мовляв, у штабі просто чорнило закінчилося, і він тепер в окопі. Ще казав, що серед хлопців у підрозділі він був найстаршим, а тому здобув позивний «Дід».
«На початку березня 2022го молодша сестра Дмитра була в Італії, й він наказав із синами та його мамою їхати до неї. Просиділи за кордоном два місяці, але більше не витримали, бо багато хто з нашого кола повернувся. 1 травня уже були в Україні.
Увечері 26 жовтня перед відбуттям до військкомату йому сказала: «Дмитре, я тебе в усьому підтримаю, але тільки не в тому, щоб іти на війну». А пізніше я дуже зраділа, коли почула, що чоловіка записали в писарі. Навіть гадки не мала, що насправді все зовсім інакше і набагато серйозніше», — розповідає дружина Героя.
Так, все було серйозніше і трагічніше. Кулеметник Дмитро Гребенюк під час чергового бойового виходу загинув.
«Того чорного дня Роман зателефонував мені на роботу і сказав: «Мамо, прийшли з військкомату. Тата вже немає, він загинув», — зітхаючи каже пані Наталія.
Імовірно, як оповідали потім побратими, Дмитра вбив ворожий снайпер, оскільки кулеметник для них завжди є пріоритетною ціллю.
А напередодні мамі приснився похмурий сон: начебто опустився білий лебідь, прихиливши голову до неї. Згодом вона навіть попросила майстрів зобразити цього птаха на синовому надгробку.
«Коли брат вирішив іти служити в ЗСУ, ми перебували у напружених стосунках. Його куми вже після похорону розповіли: останнім часом вони за звуком розпізнавали, що до їхнього будинку під’їжджає Дмитро, оскільки з його машини постійно лунала пісня «Батько наш — Бандера, Україна — мати!».
Багато хто з наших людей після повномасштабного вторгнення зрозумів: українська мова, знання нашої історії насправді дуже важливі. А я щоразу, як приходжу до Дмитра на могилу, прошу вибачення. Це нам всім урок, що з рідними, попри все, слід спілкуватися. І якби могла, сказала б Дмитрові, що дужедуже його люблю і пишаюся ним», — журиться сестра Олена.
Синові дістався вольовий батьків характер
«Ми із Дмитром разом пропрацювали у СІЗО кілька років і добре один одного знали. З початком великої війни постійно спілкувалися на тему можливої участі у відбитті російської агресії. Хотіли долучитися до боротьби, аби бути максимально ефективними з огляду на наш досвід. Дмитро поїхав у навчальний центр, як мобілізувався до ДШВ, я ж збирався в ССО. У мене, на жаль, з підрозділами спецпризначення не склалося, а він став десантником, адже ТЦК та СП саме набирали команду в повітрянодесантну бригаду. А Дмитро нічого проти не мав, хоч і не володів ідеальними кондиціями, щоб надіти штурмовий маруновий берет. Йому спершу пропонували вчитися, щоб обійняти сержантську посаду, бо розгледіли в ньому очевидні лідерські якості, інтелектуальний потенціал. Та побратим не згодився, він чомусь був переконаний: скоро активна фаза бойових дій завершиться на нашу користь і поки вчитиметься, то пропустить «найцікавіше». Тому він жадав якнайшвидше потрапити у саме горнило», — розповідає Максим Черник.
Як відверто зізнається син Дмитра Гребенюка Роман, певний час стосунки між батьком і сином були доволі напруженими.
«Тривали періоди порозуміння, а потім наставали, скажімо так, палкі дискусії. Та коли батька не стало, згодом я зрозумів, що він дуже не хотів, аби я робив ті самі помилки в житті, через які він сам колись пройшов. Коли він загинув, я майже два роки не міг знайти собі місця. Батько вже дорослим вступив у коледж саме заради своєї мрії, бо надто багато працював майже 20 років, поки тягнув усю сім’ю. Вважаю це правильним рішенням.
Найголовніше, що мені дісталося від тата, — його вольовий характер. Мені для життєвих амбіцій цього цілком достатньо. На жаль, ми багато недоговорили, недоробили разом, є про що жалкувати. Коли батько вранці вже їхав на збірний пункт вирушати до війська, я планував на прощання сказати одну важливу річ. Яку саме? Хотів нагадати те, що він сам дуже рано втратив свого тата і я не хотів би повторити цей досвід, адже бажав, аби мої діти знали власного дідуся й раділи спілкуванню з ним. Але я тоді не сказав цього, напевне, розгубився. Хоч не впевнений, що це щось кардинально змінило б у цій історії», — завершує спогади Роман Гребенюк, сержант поліції та помічник оперуповноваженого.
Геннадій КАРПЮК, АрміяInform, онлайнмедіа Міноборони