"Письменник і публіцист Ян Валєтов: «Колективного імунітету від російської дезінформації можна досягти лише правдою» "

Костянтин НІКОЛАЄВ, Укрінформ
25 листопада 2021

Український письменник та публіцист Ян Валєтов фактично заборонений у Росії, хоч до війни його книжки видавали там десятками тисяч примірників. У квітні 2014 року на замовлення телеканалу «Росія-2» навіть вийшов 4-серійний серіал «Гранична глибина» за мотивами його роману. Але лютий 2014-го відрізав його від нинішньої Росії, як і багатьох інших притомних українців.

Про те, чому українці — не росіяни, що таке справжній «рускій мір» та багато іншого — в ексклюзивному інтерв’ю Яна ВАЛЄТОВА.

— Що ви як автор роману про територію України в період пос-тапокаліпсису («Нічия земля») порадили б українцям, які живуть у період постправди? Як вижити?

— Порада лише одна: фільтруйте те, що потрапляє вам у голову. Не вірте нікому та нічому. В інтернеті, пресі, на ТБ на одне слово правди припадає пів тонни напівправди й щонайменше кілька центнерів добірної брехні. На мій превеликий жаль, професія журналіста нині припускає і напівправду, і брехню, і не безкорисливу заангажованість. Усе припустимо, крім мук совісті. Бажаєте вижити? Шукайте перли в купі гною, яку вам щодня та щогодини вивалюють під ноги всіма доступними способами. Сумнівайтесь, аналізуйте, порівнюйте! Там, де починається віра, починаються маніпуляції. У постапокаліпсисі все простіше: є їжа, є набої, а всі довкола, якщо не доведуть протилежне, — вороги. У житті ворогів від друзів не відрізнити до моменту істини. А зраджувати, як відомо, — це бізнес близьких.

Тож заклик «думайте!» — це правильний заклик, хоч би як ви ставилися до його авторів. Світ урятують люди, що думають, інтелектуали, технарі, професіонали. Або занапастять дилетанти й дурні — тут уже як пощастить!

— До слова, про дилетантизм і дурнів. Ваші останні дописи у Facebook присвячено боротьбі з антивакцинаторами. Як боротися з ними? Як досягти колективного імунітету?

— Болюча тема. Освітою треба боротися. Причому сьогодні це робити марно — починати треба було 60 років тому. Бити двієчників підручником біології по голові. Не сильно, але переконливо. Щоб шкільний курс вивчили, а не несли нісенітниці. Рух антищеплерів народився одночасно зі щепленням. Хтось прагнув урятувати людські життя, а хтось одразу кинувся їм заважати. Аргументи за 200 років мало змінилися. Мракобіси не змінюються, їм це не потрібно. Дурень, який розповідав, що вакциновані від віспи жінки народжуватимуть телят, тепер отримав у своє розпорядження YouTube і на своєму каналі може віщати на мільйонну аудиторію. Додалися новомодні «чипи», «Біг Фарма», «читання думок», «5G», «рептилоїди» та інше, але дурень залишився тим самим середньовічним мракобісом. Це плоди нашої «найкращої освіти» нас наздоганяють. Ілюзія «країни, яка найбільше читає у світі», розвіялася, і що залишилося в сухому залишку? Ті самі люди, які «заряджали» воду від Чумака перед екранами телевізорів, нині розповідають про небезпеку безпліддя. Ті, в кого від погляду Кашпіровського все розсмоктувалося, виховали своїх дітей у тому самому дусі. Доказова медицина — ніщо, телевізор із черговим шаманом — усе!

Моя донька закінчувала школу в США, доучувалася в 11 класі у звичайній державній школі, до якої не можна потрапити, не маючи всіх щеплень. Просто не приймуть. Хочеш, щоб твої діти могли вчитися в школі, — будь ласка, виконай обов’язкову програму. Не хочеш щепити — вчи їх удома, у приватному порядку. Або зовсім не вчи, твоя справа. І немає в них ні паротиту, ні поліомієліту.

Є речі, до яких треба примушувати. М’яко, але безжально, без винятків. Не всіх, а тих, хто не розуміє суті процесу. Крім медичних протипоказань, ніщо інше до уваги не можна брати. У нас 1% із медичними протипоказаннями, а тих, хто не розуміє небезпеки того, що відбувається, — понад 40%.

Нині на вакцинацію стоять черги. Страх смерті та безпліддя відступив перед страхом не мати змоги пообідати у кафе, не потрапити у транспорт, не увійти до ТРЦ. І чипізація чомусь уже не лякає. І рептилоїди за кожним рогом уже не мерехтять.

— А як досягти колективного імунітету від російської дезінформації та фейків?

— Тільки правдою. Не брехати, хоч би який рятівний вигляд мала б брехня. Не уподібнюватися Росії. Правда не приваблива? Соромна? У будь-якому разі, вона випливе назовні. Не треба брехати — й не доведеться виправдовуватися. Іншого рецепта немає. З дурістю боротися важко, майже неможливо, але якщо з нею не боротися, ми програємо все, навіть життя.

— Чому, на відміну від Донецька, у рідному для вас Дніпрі вдалося перебороти «рускій мір»?

— У «рускава міра» не вийшло ніде, де він зіткнувся з опором. Ані у Харкові, ані в Херсоні з Миколаєвом, ані в Запоріжжі з Одесою. А в Донецьку та Луганську в нього вийшло… з переляку. Просто ми не встигли зреагувати — це раз. Недооцінили серйозність проблеми — це два. Не були готові морально та матеріально, не було розуміння, куди й у кого стріляти — це три. Донбас — специфічний регіон. Ніякий він не російський, а цілком собі український, але зі своїми особливостями, тарганами. Його не «рускій мір» захопив, а російська армія, російські добровольці, російська зброя. А місцеві «російськомирівці» лише допомогли на першому етапі. А ось далі... Це ж закон: пролита кров — добриво для патріотів. Завданням РФ було спровокувати протистояння, і вони його виконали. Достатньо було кинути палаючу гілку в просочену міазмами пропаганди атмосферу — і все спалахнуло.

Тоді Дніпро вистояв за щасливим збігом обставин і завдяки вмінню нашого народу самоорганізовуватись у важкі для країни моменти. Чиста партизанщина плюс патріотичний порив, благодійність та голий комерційний розрахунок. Адже патріотизм, підкріплений фінансовими інтересами, найчастіше працює краще, ніж голий патріотизм.

— Українська історія також перетворилася на поле для маніпуляцій «рускава міра».

— Так, але тут ми підходимо до дуже важливого моменту — принципу ухвалення. Український соціум роз’їдає нетерпимість. Нерозуміння того, що минуле — це минуле. Його не можна змінити. Його не можна переграти. Те, що зроблено, було зроблено. Будь-які події — байдуже, відбулися вони 400 чи 40 років тому, — однаково незворотні та їх слід розглядати лише в контексті часу вчинення. І аж ніяк не інакше. Майбутнє для країни з такою складною історією, як наша, може бути побудовано лише за принципом «те, що сталося у минулому, залишається у минулому».

Історія України — це історія територій. Не єдиної держави, міцно скріпленої однією релігією та однією мовою, загальними ворогами та загальними цілями, а частин різних імперій. Які воювали між собою в різні часи.

Українці — це українці. Частина їхньої історії пов’язана з Польщею, частина — з Росією, частина — з Австро-Угорщиною, частина — з Османською імперією. І навіть із Диким Полем зв’язок позначений чітко. І зі світовим єврейством співпраця та співжиття простежуються майже пів тисячі років. Звичайно ж, за багато століть нагромаджено і позитивний, і негативний досвід спільного проживання. Батьки нинішніх співвітчизників встигли повоювати у протилежних окопах. І погромити одне одного, і прийти одне одному на допомогу. Тому минуле має залишатися минулим. Його слід ретельно вивчати, професійні історики мають трактувати з розумінням моменту, але не вкидати у маси для розколу.

Повторюся, будь-які рани історичного масштабу лікують лише правдою. Правда неприємна, багато в чому реальні історичні події та їхні рушійні сили не зрозумілі тим, хто знає питання поверхово. Мені здається, що важливо змінити принцип викладання історії — дати змогу не вивчати висновки, зроблені певними науковими колами під запити чергової влади, а робити це самостійно на підставі документів та хроніки подій досліджуваного періоду. Тоді ми не ділитимемо минуле на своє та чуже.

Український єврей Лейба Троцький та невдалий польський ксьондз Фелікс Дзержинський, український цукровий король Михайло Терещенко, семінарист Симон Петлюра, Володимир Вин-ниченко, Степан Бандера та Сидір Ковпак, грузин Йосип Джугашвілі та росіянин Микита Хрущов… Можна перелічувати фактично нескінченно. І всі вони частина історії України. Спільної, трагічної, кривавої, в якій є місце і взаємним образам, і ненависті, й ворожнечі. Але все це було. А що буде — залежить від нас. Чи зможемо ми усвідомити своє місце у нинішньому світі, спираючись на прожитий історичний досвід? Чи історичний досвід завадить нам зрозуміти своє місце у нинішньому світі? Два різні підходи, два різні результати. Нам обирати.

— У багатьох російськомовних громадян України, до речі, викликає відторгнення термін «рускій мір». Чи коректний він? Чи не правильніше говорити «російський мір»? І чому цей термін таки прижився в Україні?

— Мені теж він не подобається, хоч я його вживаю. Я, як і більшість дніпрян, російськомовний у побуті, хоч у сприйнятті — давно, ще з 1990-х — білінгва. Не розумію, чому захищати Україну всіма способами російськомовні можуть, сплачувати податки можуть, вони та їхні предки у п’ятому коліні тут народилися, їхні мертві лежать в українській землі вже 250 років, але при цьому їх можна шпиняти. Адже «рускій мір» — це не російська мова. «Рускій мір» — це коли кажуть, що є лише російська мова, а решта — смішні та нікому не потрібні діалекти. «Рускій мір» — це коли «кримнаш», «космоснаш», «донбаснаш», «трампнаш». Коли бурят приїжджає боротися з українцем на землю українців, щоб віддати кредит за мотоцикл, — це «рускій мір». Коли всі навколо — «нацмени», «хачі», «хохли», «маланці», «армяшки», «даги», «піндоси» і «звірі» — це «рускій мір». Коли на вигаданих правах «старшого брата» диктують, як тобі жити, з ким дружити, куди вступати — ось це «рускій мір».

Так, термін «рускій мір» прижився. Тільки для різних груп його наповнення зовсім різне. Що примітивніше уявлення людини, то простіше намалювати їй образ ворога. Світ ділиться на розумних та ідіотів, а вже ідіоти ділять світ на кольорових, євреїв, гомосексуалістів, російськомовних та нацменшини в асортименті.

У будь-якому разі в нас слово «проросійський» — у 90% випадків звичайний маркер. Опудало, за яким нічого, крім назви, не стоїть. В Україні є колосальна, впливова й абсолютно незаконспірована п’ята колона, готова будь-якої миті вдягнути будьонівки. Але невдача: українські політики зовсім не мріють стати російськими громадянами. Вони хочуть бути цезарями, а не ілотами; і це бажання керувати самостійно, а не під керівництвом «великого збирача земель російських» Путіна, оберігає нас від Росії надійніше за будь-яку армію. Співпрацювати — будь ласка, торгувати — на здоров’я, але бути частиною Росії — вибачте. Серед політичних цілей та переваг найбільш російськоорієнтованих партій такого пункту не знайдете з ліхтарем. Тому що бути першим хлопцем у провінції краще, ніж останнім у Римі.

— І останнє питання. Закінчіть за Леонідом Кучмою фразу: «Україна — не Росія, бо…»

— Тому що це не Росія. Думка Леоніда Даниловича цілком правильна і зрозуміла тому, хто довго жив у Росії чи багато нею подорожував. Є різниця в ментальності, що продиктована і багатьма причинами, й історичними обставинами, і кліматичними умовами, і навіть відстанями між населеними пунктами, а також ставленням до громадянських свобод і влади.

Чи є між Росією та Україною спільні риси? Безперечно. Чи є те, що нас різнить? Так. Чи зможемо ми колись мирно співіснувати? Подивимося. Поки що відносини між нашими країнами перебувають на стадії розпаду. Розпаду державних та особистих стосунків, зв’язків, бізнесу. Майбутнє поки що приховане в темряві, й за нинішнього кремлівського режиму не бачу жодного шансу на просвітлення.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua