«Читаю Шевченка і лячно мені. У кожному слові — теперішні дні». Хоч ці рядки як заспів для тексту написав уже давно, але їхня суть не змінюється з часом. Навпаки — набирає особливої повноти та значимості, а лячність — не так страх, як пересторога. Найпершим було Слово, й свічку його не задмухали жодні вітри часу. «Світло від Світла» — читаємо у Символі Віри. Оте сяйво, яке дарував Господь юному Тарасові, донині відкриває сутність вольного духу. Воно стало поводирем для поступу «окрадених, сліпих, невольників» до Великого Пробудження, що переживаємо нині. Тяжким було, є і буде здолання шляху утвердження, але це праведний поступ, аби ожила «добра слава, слава України».
Почнімо наше причастя Шевченковим словом від посланія «І мертвим, і живим, і ненародженим», де відкриваються дві грані людських діянь — лицедійних і праведних. Як не піддатися омані, як зостатися Людиною поміж фарисеями, що «оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують»? Чи не над цією кривдою «і день і ніч» плачемо «на нашій — не своїй землі». Перемовляємо, передаємо один одному: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється-ожива, як їх почує», бо кожне — постріл у «десятку». Це ж про нас, грішних, написано. Читаймо Шевченкову молитву.
Згадаймо вечірній Майдан у столиці, коли десятки тисяч людей, у час звучання національного Славня, запалили ліхтарики. Згори це нагадувало хвилі зоряного неба, що припало до землі. Господь споглядав Майдан, мов величезне вогниво обурень й відчаю, борню добра й зла, протистояння пітьми й світла, вінок життя й смерті.
Згадалася оповідь, як далеко за північ молода киянка повернулася з барикад, а її донечка заспаним голоском перепитує: «Як там, на Майдані?» «Усе добре, — відповіла збентежена мама, — хочеш послухати колискову?» «Ні, мамо. Краще тихенько заспівай Гімн України». За шибою шаленіла заграва, а на них дивилися з ікони — Ісус Христос, з портрета — Тарас Шевченко. Вони були разом на святій землі.
Усяк, хто пройшов освячення Майданом Незалежності, відкрив інший світ. «Минають дні, минає літо, а Україна, знай, горить»… Вибух народного протесту одвічно подібний виверженню вулкана: і дим, і вогонь, і зруйновані будівлі, і людські жертви. Неможливо стримати чи скерувати силу магматичного кипіння, при якому не завше панує увага, шляхетність та вишукані манери. Згадайте розбурхані весняні потоки… Природа вирує, як на уманському майдані ватаги Гонти й Кривоноса. «Покотились по базару конні народові; покотились малі діти і каліки хворі. Гвалт і галас». А тим часом «на апостольськім престолі чернець годований сидить. Людською кровію торгує та рай у найми оддає!» Читаєш і бачиш перед очима сучасних «героїв». Шевченковими словами можна кожному дати праведну оцінку та підпис на світлині.
Кара Господня завше чекає зрадників, бо від неї «не втечете і не сховаєтеся, всюди вас найде правда-мста; а люде підстережуть вас на тотеж, уловлять і судить не будуть, в кайдани туго окують, в село на зрище приведуть, і на хресті отім без ката і без царя вас, біснуватих, розпнуть…»
А ще Великий Кобзар поєднав два виклики часу. Перший — захистити честь свою й народу від наруги та відстояти волю навіть ціною власного життя. «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!», аби не постала інша крайність — «погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі». А другий — вічна і незнищенна тема милосердя Божого й людського, до ближнього та отчої землі. «Свою Україну любіть, любіть її... Во время люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть» та «обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»
Кілька тижнів тому на телеекрані побачив вражаючі кадри: в обіймах вогню, що вирував на Майдані, опинився портрет молодого Шевченка з цифрою «200». Він був прикріплений на рекламному щиті, що стояв поміж протиборцями. Язики полум’я вже зачепили ювілейний плакат і… хлопець, перестрибнувши через барикаду, побіг до нього. Всі по обидва боки завмерли. Юнак, скинувши куртку, намагався збити полум’я. Тим часом, розсунувши металеві щити, вийшов один із силовиків та взявся допомагати майданівцю. Вогонь відступив. З портрета на двох молодих українців дивився Тарас. Вони втрьох були, як однолітки, а крізь чорну завісу диму до них несподівано прорвалися сонячні промені. На цьому сюжет обірвався. Куди вони підуть далі? Що їх чекає? Хочете знати? Я теж. Тому читайте Шевченка — там знайдемо відповіді. «Та читайте од слова до слова, не минайте ані титли, ніже тії коми — все розберіть… Та й спитайте тоді себе: що ми?..»
для «Урядового кур’єра»