ПАМ’ЯТЬ
Чи потрібні дві однойменні літературні премії?
Щороку напередодні дня народження поета Василя Симоненка (8 січня) на Черкащині присуджується літературна премія імені славного земляка. Так було й нині. За кілька тижнів до відзначення пам’ятної дати стали відомі імена переможців творчого змагання.
За повідомленням голови конкурсної комісії Володимира Поліщука, лауреатами Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка стали поетеса Олена Гусейнова з Києва за збірку віршів «Відкритий райдер» у номінації «За кращу першу поетичну збірку» та поетеса Наталія Горішна з Черкас за збірку поезій «Під сонцем серця» в номінації «За кращий художній твір».
Тим часом ще одним лауреатом, але вже обласної премії, яка теж названа на честь Василя Симоненка, став поет Сергій Руднєв за книжку «Жарини слів». Оскільки досі така премія була одна і називалася всеукраїнською, у літературних, журналістських та читацьких колах з’явилося чимало запитань до організаторів обох конкурсів.
Як розповіла голова обласної організації Національної спілки письменників України Валентина Коваленко, така ситуація виникла ще навесні 2012 року, коли була відставлена колишня конкурсна комісія, яку багато років очолював Володимир Поліщук і куди входили авторитетні письменники й літературознавці. Оскільки ніхто офіційно мотивів такого рішення не пояснював, члени старої комісії розцінили його як віддяку за попереднє неправильне з точки зору владців рішення щодо визначення лауреата. Натомість на сесії обласної ради затверджено новий склад конкурсної комісії на чолі з заступником голови облдержадміністрації Тетяною Прітченко та збільшено розмір премії з трьох тисяч гривень до п’ятнадцяти.
Письменники розцінили такі зміни «як вияв до себе демонстративної зневаги», на чому й наголосили в офіційній заяві, водночас заявивши про можливість започаткування власної премії імені Василя Симоненка, яку вручатимуть тим письменникам, у творах яких присутній дух поета-земляка. Згодом офіційно затвердили новий склад конкурсної комісії, до якої увійшли відомі українські письменники, та положення про конкурс, опублікувавши його в «Літературній Україні».
Ось так і з’явилися два одно?йменні конкурси, один із них — обласний, а другий — всеукраїнський.
— Звичайно, — зізнається Валентина Михайлівна, — така ситуація з конкурсом імені нашого видатного земляка нас, письменників Шевченкового краю, м’яко кажучи, дуже непокоїть. Чи можна ось так, із примхи тих чи тих чиновників, привласнювати ім’я того, чий високий поетичний талант є надбанням усіх людей? Чи потрібна навколо цього не зовсім здорова метушня, яка кидає тінь на пам’ять про видатного поета? Але не ми, спілчани, були ініціаторами виникнення такої ситуації. Зрештою, в організації конкурсу, який давно переріс межі області, можна було б знайти певне компромісне рішення, якби тільки представники влади хотіли вести діалог.
Голова місцевої організації творчої спілки з повагою відгукується й про лауреата премії нинішнього року в інтерпретації обласної комісії — Сергія Руднєва. Називає його прекрасним поетом, музикантом, який багато й плідно працює з молоддю:
— Премію він отримав цілком заслужено, більше б нам таких поетів!
Зрештою, як завважують чимало спілчан, якщо вже так склалося, можуть існувати й дві Симоненківські премії. Тим паче, що учасників літературних конкурсів — як на Черкащині, так і в інших регіонах України — мало не буває. Скажімо, про свою участь у Всеукраїнському конкурсі нинішнього року заявило кілька десятків досвідчених і молодих літераторів.
Ім’я витязя української поезії Василя Симоненка для багатьох українців, зокрема його земляків-черкасців, — своєрідний оберіг. Його світлий образ, пам’ять про нього втілюється в творчості молодих митців. Не завжди, правда, спроби увічнення пам’яті поета бувають вдалими. Як не згадати тут перший пам’ятник поетові в центрі Черкас, поспішним встановленням якого дехто з місцевих начальників намагався здобути політичні дивіденди. Він почав розвалюватися вже через кілька місяців, як і авторитет та кар’єра заповзятливого міського чиновника. Це глибоко символічно, адже й після смерті Поет відмітає неправду, фальш і блюзнірство.
Багато земляків, як буває щороку, прийдуть на могилу поета в день його народження. Ляжуть квіти та кетяги калини до підніжжя геніального пам’ятника роботи скульптора С. Грабовського, де на постаменті золотом викарбувані слова вірша, що став піснею: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Василь Симоненко потрібен нам, живим, потрібен нашим дітям і внукам. Не потрібна тільки бюрократична суєта навколо його пам’яті, якою принижуємо насамперед себе.