Покровський напрямок нині — це замерзлий чорнозем, посічені посадки та небо, що гуде від дронів навіть у хуртовину. Саме звідти, з горнила зимових боїв, щойно вийшли бійці групи швидкого реагування. Ми зустрічаємося з ними неподалік від лінії бойового зіткнення. Тут хлопці нарешті можуть скинути важку броню, прийняти гарячий душ, попрати зашкарублий від мокрої землі одяг і просто відіспатися після виходу.

«Зара’, вибачте… секунду…» — один із бійців на мить збивається, перемикаючись із мови коротких команд на звичайну бесіду.

Перед нами «пожежники фронту» «Комар» і «Паштет».

Дистанція витривалості на межі можливостей

Група швидкого реагування — це не про планові ротації «за графіком». Це про короткий сигнал, збір за хвилини й вихід туди, де вже точиться бій.

«Буває, ми перебуваємо на позиції від доби до семи діб. А іноді і тридцять, оскільки все залежить від завдання», — пояснюють хлопці.

Покровський напрямок диктує жорсткі правила. Головне з них — забути про комфортне пересування на техніці. Броня привертає занадто багато уваги ворожих дронів, тому основний спосіб дістатися цілі — піший марш. «А марш стільки, скільки треба. І дистанція щоразу інша», — розповідає «Комар».

Певна річ, узимку цей шлях стає для бійців випробуванням на витривалість. Під ногами — або мерзла груда, або слизька каша, а зверху — вороже небо. Розвідувальні «крила», FPV, «Мавіки» всюди. Щоб не стати легкою мішенню, група змушена вичікувати годинами, маневрувати та обирати найскладніші шляхи.

Тут вони виконують різні завдання: десь треба вибити ворога з позиції, десь — зайти і витягнути своїх, десь — пройти першими й провести інших. Усе, що потребує швидкого рішення і жорсткої роботи, лягає на них. «Ми, як ті пожежники: де горить, туди й летимо. Там, де треба швидко, виходимо ми. Штурм, зачистка — це все наше», — додає «Паштет». Попри щоденні «накати» окупантів, бійці зберігають спокій. На питання про обстановку на цьому важливому напрямку відповідають по­військовому лаконічно. 

«Яка обстановка? Все добре. Як і завжди — стріляємо окупантів», — чітко звітують.

Один з найрезультативніших виходів групи стався напередодні нового року. Він розтягнувся на сім діб і потребував витривалості на межі можливого. Завдання — деблокувати побратимів, яких ворог затиснув на укріпленій позиції. Зв’язок із хлопцями зник, а тому часу на розкачування не було.

«Нас було четверо: «Санча», «Дим», я і «Комар». Ми мали визволити хлопців, бо вороги їх серйозно затисли. А коли розблокували наших, ворог не відступив, а закріпився на сусідньому укріпленні», — згадує «Паштет».

Далі те, що почалось як операція з деблокування, перетворилося на тривалу облогу. Три дні бійці «Спартана» наполегливо викурювали росіян. А окупанти засіли міцно, розраховуючи на допомогу своїх. Утім допомога прийшла суто по­російськи: ворожий рубіж обстріляли власні артилерія та міномети.

«Три дні ми їх звідти викурювали. На четвертий вони зламалися і вийшли, бо тротил робить чудеса. Ми закидали їм подарунки, поки вони не зрозуміли: або вихід із піднятими руками, або смерть у цьому ж укріпленні», — розповідає «Комар». 

Із тієї позиції вийшло четверо окупантів. Тих, хто вирішив чинити опір до кінця і продовжував стріляти, довелося ліквідувати на місці у ближньому бою. Однак на цьому улов групи не закінчився, а шлях назад із чотирма полоненими крізь посадку був не менш небезпечним.

«Дорогою ми продовжували зачищати точки, перевіряти позиції. Натрапили ще на двох. Ті теж спочатку не горіли бажанням здаватися, але ми їм популярно пояснили: життя дорожче», — додають хлопці.

Результат того виходу — шість полонених окупантів. Серед них повний вінегрет: від кадрових розвідників до 18­річних строковиків.

«Було здивування: 18 років чуваку! Кажу: «Ти розумієш, що прийшов мене вбивати?». А він: «Ні­ні, мені обіцяли інше». Отож мізки їм промивають капітально. А тепер, коли здаються в полон, всі такі милі та лагідні. А як подивишся в телефони, там вони набагато цікавіше про нашу країну розповідають», — ділиться почутим і побаченим «Паштет».

Попри лють, яку викликають ці знахідки в телефонах орків, бійці ГШР тримають себе в руках. У них є чіткий наказ і розуміння: кожен такий «екземпляр» — це шанс повернути додому свого побратима. Полонених нагодували, дали води й передали далі. На цьому робота пожежників закінчилася, адже вони виконали свою частину справи й пішли на коротку ротацію.

«Мої реалії — знищувати ворога»

Саме за такі виходи «Комара» і «Паштета» нещодавно відзначили почесними нагрудними відзнаками командувача НГУ.

Тим часом подібні затяжні операції — лише частина роботи. Часто все вирішують не дні, а секунди. Коли дистанція між тобою і ворогом скорочується до кількох метрів, часу на роздуми не залишається.

«Це був ранок, я міняв нашого хлопця на посту. Раптом ворог вийшов прямо на мене. Відстань — витягнута рука. Він з автоматом, і я з автоматом. Розмови в нас не вийшло, бо я зреагував швидше. Як кажуть, нічого тут шастати!» — розповідає «Комар».

У «Паштета» схожа історія сталася під час звичайного виходу по воду. Це був приклад того, як ворог намагається хитрувати навіть за крок до смерті. «Натрапив на цього окупанта на позиції. Почалася стрілянина, я влучив першим. Він голосно закричав, що здається. Я наближався, давав команди віддати зброю, але він до останнього тримав автомат. Коли вже був близько, він заметушився, почав робити різкі рухи зі зброєю. Моє життя і життя групи дорожче, ніж ризик від такої здачі в полон, тому я миттєво спрацював на ураження», — каже боєць.

До війни їхні життя були різними. «Паштет» працював у цивільних галузях і змінював напрями. Каже, що саме в «Спартані» вперше відчув: він на своєму місці.

«Захищати свою групу і себе, знищувати ворога — ось мої реалії. Найголовніше для мене те, що я в ГШР. У нас сильна мотивована група. Ми справжня сім’я, де кожен відповідає за життя іншого», — підтверджує він. «Комар» до повномасштабного вторгнення працював майстром з ремонту взуття. На запитання, чи важко було змінити ремесло на штурми, відповідає просто: «Зовсім ні. Усього навчають, і навчають досить якісно. Головне — мотивація». 

Наостанок порада від хлопців для тих, хто тільки готується до служби: страх — це цілком природно, але паніка — безжальний вирок.

«Страх можна побороти, а от паніку — ні. Коли людина панікує, вона підставляє і себе, і всю групу. А коли ти заходиш у коробочку зі своїми хлопцями, страх відступає. Ти просто усвідомлюєш, що ви одне ціле і треба йти до кінця», — підсумовує один з бойових побратимів.