Як часто в житті нам доводиться стикатися з порушенням наших прав? Чи можна цьому запобігти і протистояти? За соціологічним дослідженням «Що українці знають і думають про права людини», яке вже третій рік поспіль проводить Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, 61% опитаних визнає, що в Україні існує така проблема, як дискримінація. Часто дискримінованими вважають себе 6,5% опитаних, іноді з цією проблемою стикаються понад 26% респондентів. Начебто це й не дуже багато. Та ми принаймні почали визнавати існування цієї проблеми, адже ще півтора десятка років тому більшість українців вважала, що такої проблеми взагалі не існує. Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» набув чинності 6 вересня 2012 року. Він визначає її як рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї щодо особи чи групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина.

Обираємо не помічати?

Правозахисниця, директорка центру «Соціальна дія» Ірина Федорович пояснює, що простою мовою дискримінація — це розрізнення людей за певною ознакою без жодної правомірної мети. Наприклад, на якесь місце роботи чоловіка взяли, а жінку — ні; до якоїсь установи молода здорова людина легко злетіла крутими східцями, а людина з інвалідністю на візку не змогла потрапити, бо не було пандуса; до бутіка з високими цінами без пересторог пропустили особу у брендовому одязі, але зачинили двері перед безхатченком, який має відповідний вигляд. І таких прикладів можна навести, на жаль, багато.

Кожен п’ятий з опитуваних зазначив, що дискримінація в його житті не становить проблеми. Ірина Федорович вважає, що це не означає, що ці люди з такою проблемою не стикалися. Мабуть, вони просто обирають для себе цього не помічати: «Не взяли мене в цю фірму на роботу, бо я, на переконання директора, недостатньо струнка? Надішлю резюме іншому роботодавцеві». Проте намагатися не помічати або придушувати в собі негативні відчуття внаслідок такого ставлення — не найкращий вихід. Бо некомфортно жити в суспільстві, де доводиться постійно щось приховувати. Це погано впливає на психіку, накопичується, і є ризик, що може у певний момент вибухнути.

Звісно, не будь-яка відмова — дискримінація. Шукаючи кандидата на визначену посаду, роботодавець має право висувати до нього певні вимоги. Щоб це не була дискримінація, вони мають бути правомірними і мати безпосередній зв’язок із конкретною роботою.

«Не з особистим уявленням роботодавця про те, що секретарка, наприклад, має бути привабливою блондинкою не старшою за 30 років, а саме з тим, що має знати і вміти людина на цій посаді. Або якщо фірма працює з клієнтами лише в Україні, а від кандидата на вакансію менеджера вимагають знання не менш як трьох іноземних мов, бо це престижно, це примха роботодавця, а не правомірна умова», — наголосила правозахисниця.

Приватний і публічний простори

Власники приватного бізнесу, звісно, мають право вирішувати, чи надавати свій товар або послуги певним людям. Та не слід забувати, що бізнес вони ведуть не у вакуумі, а в конкретній державі, де є не лише забаганки, а й закони, яких слід дотримуватися.

«Якщо, наприклад, я захоплююся випіканням тістечок, то можу на власний розсуд пригостити ними когось — подругу, колегу або родичку. А можу цього і не робити. Адже я цю випічку не продаю, а просто дарую із власної ініціативи. Та якщо людина має бізнес і надає товари або послуги, вона виходить цим за межі приватного життя і надає те, що часто називають публічною офертою. І тут вже не можна обирати клієнтів. Проте до них можна висунути певні вимоги: наприклад, не порушувати правила, якщо такі є і вони правомірні, обов’язково сплатити за послугу чи товар. Будь-яке інше розрізнення клієнтів буде незаконним», — наголосила Ірина Федорович.

Власникам бізнесу не слід забувати, що їхні магазини або кафе — це публічний простір. І принаймні за Законом «Про захист прав споживачів», ці послуги мають надавати на одному рівні всім споживачам, які здатні за них заплатити. Але, на жаль, і досі в Україні трапляється, що студентів із темним кольором шкіри не пустили в ресторан або людей з інвалідністю — у спортклуб, «аби не псували імідж закладу». І це не можна замовчувати.

Роботодавці не мають права вимагати від шукача роботи бути певного віку — це неправомірно. А ось поставити умову, щоб він мав певний досвід (наприклад, не менш як п’ять років роботи керівником, якщо людина хоче влаштуватися на посаду завідувача відділу), навички, знання або дипломи цілком правомірно.

Зупинилася фахівець і на питанні донорства крові. В Україні існують вимоги до потенційних донорів, пов’язані зі станом здоров’я, вагою, тиском тощо. До слова, вони зовсім не збігаються з правилами наприклад у Великій Британії. Там вага людини 50 кілограмів і тиск 90/60 — не перешкода. В Україні ж людей з такими даними вважають заслабкими і їм здавати кров заборонено. Проте це ще залегкі перестороги.

Досі в нашій країні заборонено бути донорами людям з ЛГБТ. Адже вважали, що вони себе не бережуть і повсякчас ризикують здоров’ям. Проте немає жодних обґрунтованих досліджень із цього питання. Та й усю кров, яку отримує клініка, завжди перевіряють на ВІЛ. Прямого переливання від донора до пацієнта в Україні не роблять. Тому і розрізнення людей за сексуальною орієнтацією тут було абсолютно неправомірним. Тож добре, що ми стали на шлях подолання такої дискримінації й днями цю заборону в нашій країні скасували.

Найчастіше дискримінують за віком

Повертаючись до соціологічного дослідження, українці вважають, що найчастіше їх дискримінують за віком — 40,2% та інвалідністю — 38%. Серед основних ознак: сексуальна орієнтація — 26,3%, стан здоров’я — 25,9%, майновий стан — 24,2%, стать — 22,5%, етнічне походження (національність) — 21,3%.

Правозахисниця зауважила, що перша судова справа в Україні, в якій суд визнав, що насправді мала місце дискримінація, стосувалася саме розрізнення за віком. Роботодавець відмовився працевлаштувати 51-річного громадянина комірником, зазначивши, що той начебто для цього застарий. Хоч нині, за словами фахівця, скарг на дискримінацію за віком не дуже багато. Адже ніде правди діти, до такої дискримінації найчастіше вдаються саме роботодавці. А дискриміновані відчутно побоюються, що якщо поскаржаться, втратять роботу. І це нерідко змушує їх мовчати й терпіти.

А ось справ про дискримінацію в соціальних і пенсійних питаннях нині значно побільшало. Тетяна Федорович висловила захват людьми поважного віку, які не опускають рук і намагаються обстоювати свої права у суді й звертаються до правозахисників.

Спонукає безкарність

Серед причин, чому одні українці дискримінують інших, директорка центру «Соціальна дія» вказала, що, по-перше, люди просто не знають, як вчинити правильно й за законом і роблять щось на власний розсуд. А він, як відомо, у кожного свій, зумовлений досвідом, освітою, оточенням тощо. По-друге, часто їх до цього спонукає безкарність. Тобто розуміння того, що вчинити на власний розсуд можна і покарання не буде зовсім або принаймні не одразу.

Із цього приводу можна згадати, наприклад, забудовників, які мають облаштовувати споруди засобами доступності для людей з інвалідністю. Для цього чітко прописано будівельні норми. Проте часто багато забудовників їх ігнорують. Активісти намагаються з ними сперечатися, порушують це питання в суспільстві та ЗМІ. Це доводить, що ми стали частіше вголос казати про дискримінацію й принаймні намагатися боротися за права дискримінованих.

Вирішувати ж це питання, на її переконання, слід передусім не замовчуючи проблему. Для початку можна спробувати обговорити її з порушником одразу і спробувати розв’язати на місці. Звісно, немає 100% упевненості, що вас почують і погодяться. Однак спробувати все-таки варто.

Та якщо ні, то по конкретний захист своїх прав у нашій країні можна звернутися до уповноваженого Верховної Ради з прав людини і принаймні дізнатися, чи були вчинені стосовно вас дії дискримінацією з точки зору органу, який має повноваження робити такі висновки і здійснює нагляд за цією проблематикою. Але слід розуміти, що це будуть тільки рекомендації та роз’яснення. Уповноважений не має права карати або стягувати штраф. Якщо ж ви маєте намір покарати кривдника, слід звернутися до суду.

Ірина Федорович зауважила, що судових скарг на дискримінацію останнім часом значно побільшало. У роботі її колег за останні вісім років їх було близько 2 тисяч. Серед показових і виграних — про те, що в дитсадку немає спеціального харчування для дітей-алергіків. Батьки побоювалися подавати цей позов, адже на їхньому малюкові могли відігратися в дитячій установі. Справа тривала кілька років, правозахисники обійшли чимало різних інстанцій. Нині вона ще перебуває в касаційній інстанції. Проте МОН і МОЗ почали працювати над новою інструкцією, яка має розв’язати проблеми малюків, що потребують спеціального харчування. Отже, головне тут — побачити проблему і повірити в те, що можна щось змінити на краще.

Ґрунтуючись на даних уже згадуваного дослідження, звичайні люди в певних ситуаціях самі готові дискримінувати інших. На запитання, чи припустимо обмежувати у правах певні соціальні групи, позитивно та безперечно 25% опитаних повідомили, що припускають це стосовно наркозалежних, 23% — олігархів, понад 17% — людей ЛГБТ, 13% — колишніх засуджених та понад 10% — ромів.

Підсумки фахівця не здивували, адже якщо є ті, кого дискримінують, то є й ті, хто саме це робить. Люди схильні дегуманізувати тих, хто найменше на них схожий. Зазвичай це зумовлено тим, що таких людей найменше чи зовсім немає в нашому оточенні й ми погано їх знаємо та розуміємо, а тому схильні виокремлювати й навіть обмежувати.

Та не слід забувати, що люди навколо нас різні, навіть якщо це рідні, друзі чи колеги, яких ми, на наше переконання, дуже добре знаємо. Толерантність вимірюється тим, щоб навчитися спокійно сприймати цю різноманітність, не намагатися нав’язати їй своє уявлення про світ і кожного з них та без того, аби щоп’ять хвилин розповідати їм про те, як вони мають поводитися з нашої точки зору.

Жартуючи, не ображайте

Прикладом нетолерантного ставлення до навколишніх можуть бути навіть звичайні анекдоти. Українці, на жаль, звикли, що ці короткі гумористичні оповідки зазвичай не лише смішні, а й досить образливі. Особливо якщо розповідати їх у середовищі, де не всі люди вам добре знайомі. Адже якщо наявність у колі слухачів, скажімо, білявки, можна визначити на око, то людину певної професії чи національності — не завжди. Тож не бажаючи образити людину, яка поруч, робимо це, часом навіть не здогадуючись. Вихід із ситуації, на думку фахівця, — не повторювати образливих історій.

«Більшість українців переконані, що поняття толерантності принесено до нас із Заходу, з Європи. Та краще б звідти нам принесли високі зарплати і гарні дороги, думають вони. А толерантність нам начебто нав’язують, вона заважає нам бути собою і вихолощує мову. Але це геть не так. Толерантність змушує нас замислитися, чи можна отримувати задоволення від спілкування, веселитися із друзями і нікого не ображати та не зачіпати. Адже саме так чинять відповідальні й цивілізовані люди», — зазначила правозахисниця.

Розрізняти людей можна й потрібно, адже вони усі різні. Питання толерантності полягає в тому, щоб це розрізнення не базувалося виключно на наших стереотипах і упередженнях, а людей, які поруч, не ображало і не утискало.