"Приватизація — не панацея"

Володимир КОЛЮБАКІН
14 квiтня 2020

Ще зовсім недавно, місяць тому, уряд обіцяв передати на приватизацію 435 об’єктів державної власності, разом з тими, що було передано раніше, це мало б становити 961, удесятеро більше, ніж було приватизовано, від 2008-го по 2018 рік. Перший заступник міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Павло Кухта з цього приводу сказав: «Ми запустили процес, якого в Україні ще не відбувалося». Ішлося про масштаби запланованої приватизації.

В уряді розраховували отримати 6 мільярдів від малої приватизації (тобто приватизації малих об’єктів) і стільки само від великої. Тепер від цих планів довелося відмовитися: як повідомив днями голова Фонду державного майна України (ФДМУ) Дмитро Сенниченко, його відомство не виставлятиме на приватизаційні аукціони об’єкти великої приватизації та державні підприємства до стабілізації ситуації на фінансових ринках. Воно й правильно: в умовах економічного спаду ніхто за ці об’єкти справжньої ціни не дасть. Але нас турбує інше питання — чи справді конче необхідно продавати усі об’єкти, намічені до продажу?

Чим погана державна власність?

На початку року, коли масову приватизацію лише презентували, директор ДП «Прозорро.Продажі» Олексій Соболєв на одному заході зауважив: головне — не втрачати розуміння, навіщо ми це робимо. І він, і багато його однодумців дотримуються думки, що держава управляє своїм майном доволі неефективно. Натомість приватизація, мовляв, дасть державі кошти на соціальні потреби, а інвестори доведуть приватизоване майно до пуття.

Але чи справді всі державні підприємства не здатні давати дохід і чи та нині ситуація, аби демонструвати швидкість? Так, за словами Павла Кухти, є державні підприємства та інші об’єкти державної власності, що перебувають у поганому економічному, а то й матеріальному стані — занедбані й розкрадені, там накопичилися величезні борги із зарплати. Утім, серед об’єктів, запланованих до приватизації, є такі специфічні, як-от 83 підприємства концерну «Укрспирт», 14 філій ДП «Конярство України», Державна продовольчо-зернова корпорація, ДАК «Хліб України», ДП «Артемсіль» тощо.

Невже всі вони неприбуткові? Який тоді дурень їх купить? Чи справді держава за визначенням неефективний власник? Нас повсякчас переконують, що саме так, однак це твердження викликає чималі сумніви.

Скажімо, стосовно Укрспирту: в усіх країнах, крім однієї, саме нашої, державна монополія на виробництво спирту була і є істотним джерелом поповнення бюджету. Варто згадати вітчизняну історію: 1913 року доходи від спиртової монополії сягнули 26% всього державного бюджету царської Росії, а 1985-го спиртова монополія давала шосту частину всієї виручки радянської торгівлі («УК» №208 від 31.10. 2019). То чому нині, в незалежній Україні, спиртова галузь із дохідної перетворилася на збиткову?

Або Укроборонпром. Не вдаючись до зайвого пацифізму, зауважимо: виробництво та продаж зброї у світі вважають одним із найбільш прибуткових видів бізнесу. І ніхто не візьме на себе нахабство стверджувати, що зброя вітчизняного виробництва — така вже погана і не матиме покупців.

Коні не винні. А люди? Фото з сайту konukr.com.ua

Осередок корупції

Вочевидь, заковика полягає не в тім, що державна власність сама по собі неприбуткова. Як зауважив Павло Кухта, державний сектор економіки — найбільше джерело корупції. Причому корупція закладається на рівні високих керівників галузі ще під час призначення директорів підприємств: одразу добирають таких, що крастимуть і віддаватимуть частину накраденого «нагору» як вдячність за призначення. А за тим, щоб гроші надходили справно і в ті кишені, які треба, стежать так звані смотрящі: вони не мають офіційних повноважень, зате неофіційно наділені найширшими у царині збирання корупційного «податку».

Тобто коли ставимо питання, чи не можна зробити державний сектор і керівників підприємств ефективнішими, відповідь може бути єдина: від заміни керівництва нічого не буде, поки лишається недоторканною вся корупційна система, що пронизує державу знизу догори. Відповідно, приватизуючи державне підприємство, яке могло б давати прибуток, державна влада фактично розписується у неспроможності подолати цю систему. Вочевидь, сам по собі інститут державної власності тут не винен, винні ті, хто на ньому паразитує.

Фото з сайту growhow.in.ua

Скільки в держави землі

Радник Мінекономрозвитку Денис Паламарчук наводить дані: найбільше земель у Національної академії аграрних наук України (385,8 тис. га), Мінекономрозвитку — 309,5 тис., Міністерстві оборони — 81 тис. га, Міносвіти — 77,9 тис. Але не варто ставити питання так, ніби всім цим відомствам землі взагалі не потрібні: науковці-аграрії, навчальні заклади аграрного напряму повинні мати дослідні чи навчальні поля, військові — навчальні полігони, польові табори, військові містечка тощо.

Тобто зовсім залишати їх без землі не годиться. Інакше може виявитися так, що нашим воякам не буде де вправлятися водити танк чи стріляти з гармати.

А чи всі ці землі використовують саме з тією метою, з якою їх було відведено, — питання інше. Пригадую, як одного разу брав інтерв’ю в науковця з НААНУ: говорити було майже неможливо — щохвилини лунали телефонні дзвінки, і мій співрозмовник вирішував питання, де, кому орати і що сіяти, хоч специфіка його роботи в академії стосувалася інших питань.

Ще цікавий нюанс: усього в Україні 1085 державних підприємств, за даними Держстату, їм належить 2,34 мільйона га державних земель, за документами самих цих підприємств — лише 1,62 мільйона, у земельному кадастрі — 1,08 мільйона. Звідки така невідповідність? На це питання вичерпну відповідь дає сам Денис Паламарчук: у багатьох державних підприємств не оформлено належно документи на право користування землею.

Про нечисті руки

Цим часто користуються нечисті на руку ділки: усіма правдами-неправдами загарбують державні землі собі. Чималі проблеми через це мають заклади аграрної освіти, потерпає і ДП «Конярство України» — у нього майже 2 тисячі гектарів забрав районний орган місцевого самоврядування у Запорізькій області й не віддає, незважаючи на рішення Верховного Суду України.

Ще 6 тисяч забрало якесь комунальне підприємство «Заря Востока», через що конярі не можуть утримати наявну в них кількість племінних коней. А суди підтвердили правомірність таких дій. Це й не дивно, якщо зважити, хто стоїть за цією фірмою.

В усьому світі конярство — вельми дохідна справа. І в нас воно було прибутковим, але нині позбавлене одного з найбільших джерел доходу — кінноспортивних тоталізаторів на іподромах. Адже їх, за чинним законодавством, зараховано до азартних ігор. А якщо вже стоїть питання про легалізацію грального бізнесу в Україні, то, може, варто взяти це до уваги, перш ніж ставити на українському конярстві клеймо неприбуткового?

Утім, і самі державні заклади не буз гріха: скажімо, передавали землі, надані їм у користування, в оренду приватним підприємствам, не маючи на це права і без укладання договорів оренди тощо. ДП «Конярство України», за висновками Держаудитслужби, реалізовувало племінних коней та сільськогосподарську продукцію за заниженими цінами. Але ж це не означає, що все підприємство треба пустити під ніж!

У разі необхідності…

Саме так, під ніж. Бо нема сумніву, що будь-якого покупця цих земель коні не зацікавлять, потрібна лише земля під обробіток, 50 тисяч га. Адже тепер умови щодо обов’язкового збереження цільового призначення приватизованого об’єкта більше не буде. Цю умову замінено обтічним виразом «у разі необхідності» — можна не сумніватися, що нові власники такої необхідності не побачать, якщо це не в їхніх інтересах.

Щоправда, профіль Артемсолі чи Укрспирту навряд чи поміняють, а ось, скажімо, Перший київський машинобудівний завод, досі відомий киянам як «Більшовик», — вочевидь, лише майданчик для житлової забудови. І якби така доля не спіткала підприємства оборонної промисловості у приватних руках! Хоч певні об’єкти Укроборонпрому справді не становлять реальної цінності й лежать на плечах концерну мертвим тягарем. Але ж не всі!

«Урядовий кур’єр» поставив Дмитрові Сенниченку запитання: чи багато прикладів, коли на великих стратегічних підприємствах після приватизації сталися позитивні зміни? На це голова ФДМУ відповів, що такі приклади існують. Утім, є приклади і протилежні: траплялося, що великі підприємства купували конкуренти, щоб їх закрити. Так сталося, наприклад, із Запорізьким алюмінієвим комбінатом і деякими іншими об’єктами.

Звідси робимо висновок: приватизація — не панацея, вона може бути на користь підприємству, а може й ні. Усе залежить від конкретної ситуації, що потребує окремого аналізу. Але ж весь час було ніколи аналізувати!

Логіку попереднього уряду можна зрозуміти: посадити тих, хто розкрадає державні підприємства, не можна, бо, як ми вже сказали, вони чиїсь ставленики і мають міцний «дах». Налагодити роботу державних підприємств, аби вони давали прибуток, нема часу, бо гроші потрібні вже зараз. Тільки й лишається продати…

Але чи є сенс продовжувати розпочате попередниками, чи варто трохи зважити і подумати? Тим паче, що сама доля дала шанс трохи пригальмувати…



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua