ВИДАННЯ
Виповнилося 165 років від початку діяльності наукової експедиції за участі Кобзаря
Найбільша затока північного Аральського моря з 1961 року названа іменем Тараса Григоровича Шевченка. Географічний об’єкт перейменовано у зв’язку з участю Кобзаря в науковій експедиції 1848—1849 років. Цьогоріч виповнюється 165 років з її початку, і з цієї нагоди вийшло у світ історико-біографічне дослідження чернігівця Ігоря Галутви «Він був мені друг, товариш і командир». Винесені у заголовок слова є цитатою з листа Тараса Григоровича, написаного княгині Варварі Рєпніній про військового моряка і видатного географа Олексія Бутакова.
«Джангизагач» — одиноке дерево в степу — стало для Тараса Григоровича символом стійкості. Фото з сайту tarasshevchenko.at.ua
Експедиція як подарунок долі
За рік до заслання, ніби передчуваючи сум та нудьгу, котрі панували на бідних рослинністю краєвидах Середньої Азії, поет побував на мальовничій Чернігівщині. Гостював, зокрема, і в Седневі, в маєтку своїх шанувальників дворян Лизогубів. Саме тут він написав поему «Осика» («Відьма»), картини «Коло Седнева», «В Седневі», «Чумаки серед могил». На початку квітня 1847 року Тарас Григорович виїхав до Києва, де був заарештований за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. При ньому було знайдено зошита з «обурливими віршами», особливо вражав зухвалістю «Сон».
За це поета запроторили рядовим до Оренбурзького окремого корпусу із суворою забороною писати й малювати. Тож справжнім подарунком долі можна було вважати за тих обставин запрошення до наукової географічної експедиції, що мала на меті дослідити маловивчене Аральське море. Її керівник — інтелігентний і освічений капітан-лейтенант Олексій Бутаков, звернувся до начальника Оренбурзького краю з проханням відкомандирувати рядового Шевченка як художника із завданням замальовувати описану науковцями місцевість. Дозвіл було отримано, і Тарас Григорович воскреснув духом.
Та до моря треба було ще дістатися. 2500 возів і 3500 верблюдів з поклажею, а також з розібраною плоскодонною шхуною «Костянтин» позаду озброєної піхотної роти вирушили з Орська. «Перед експедицією лежав тяжкий шлях — близько 800 кілометрів по одноманітній пустелі до укріплення Раїм (Аральськ). У денну спеку рухатися було неможливо, йшли тільки увечері і вночі», — описує шлях до пониззя Сирдар’ї Ігор Галутва. Та Шевченко вже в перші дні походу почав малювати. Тим більше, що незабаром одноманітна рівнина буквально вибухнула по всьому горизонту яскравими барвами: казахи підпалили суху ковилу, аби швидше росла нова. Судячи з акварельної картини «Пожежа в степу», ця стихія вразила Тараса Григоровича. Не лишило байдужим і одиноке дерево в пустелі, яке місцеве населення називало «джангизагач». Йому було присвячено акварель з однойменною назвою та вірш «У Бога за дверима лежала сокира».
Автор наводить спогади штабс-капітана Олексія Макшеєва, який у майбутньому став відомим дослідником Середньої Азії: «Увесь похід Шевченко зробив пішки, окремо від роти, в цивільному поганенькому пальті…»
Та й на морі не стало ліпше: до великої нестачі їжі, а часом і води додалися часті шторми, виснажливі хитання та постійна загроза, що судно перекинеться.
Автопортрет Тараса Шевченка, намальований в Аральській експедиції 29 листопада 1849 року
700 малюнків і акварелей
Однак попри все експедиція була вдалою. Її учасники описали береги моря, визначили постійні течії та здійснили виміри глибин, а після зимівлі на острові Кос-Арал закінчили роботу, загалом дослідивши площу майже у 65 тисяч квадратних кілометрів.
Тарас Григорович не?втомно заповнював сторінки подорожніх альбомів, а під час зимівлі вбирав свої замальовки у фарби. Вони мали слугувати ілюстраціями до звіту про роботу експедиції і були неоціненними в науковому плані. Крім того, він створив понад 700 малюнків та акварелей у вільний від роботи час.
Звіт заслуговував найвищої похвали. Окрилений успіхом Олексій Бутаков почав клопотати про переведення художника в унтер-офіцери, що значно полегшило б його долю. Та результат виявився прямо протилежним: Шевченка звинуватили в тому, що він …малював попри заборону, а Бутакова — в тому, що … не догледів за рядовим. Першого відправили по етапу до Орська, другому оголосили сувору догану із забороною публікувати звіт. Тож опис берегів Аральського моря світ побачив майже через 20 років, а записки Олексія Бутакова про плавання — через 83 роки після його смерті…
Остання зустріч адмірала з поетом відбулася 1858 року у Володимирі. Обидва були проїздом. У «Щоденнику» Тараса Григоровича з’явився запис про свого колишнього командира: «Тепер він їде з дружиною в Оренбург, а потім на береги Сир-Дар’ї. У мене при одному спогаді про цю пустелю серце холодіє, а він, здається, готовий назавжди там поселитися...».
Невелике за обсягом дослідження Ігоря Галутви, попри лаконічний стиль письма і стислий виклад фактів, читається з великою цікавістю, можна сказати, одним подихом. Шевченкові рядки: «Прощай, убогий Кос-Арале. Нудьгу заклятую мою Ти розважав-таки два літа. Спасибі, друже», здається, зринають з окроплених солоними морськими бризками, припорошених піском і обвіяних пустельними вітрами аркушів…