Серед потужної індустрії, що дісталася незалежній Україні у спадок від УРСР, була нафтопереробна і нафтохімічна промисловість, яку створено, по суті, на порожньому місці. У 1965—1985 роках вона швидко розвивалася та досягла значних обсягів виробництва.
Галузь, потрібна Україні
У той час були побудовані одні з найбільших у СРСР та Європі Кременчуцький і Лисичанський нафтопереробні заводи (НПЗ), Дніпропетровський і два білоцерківських шинних заводи, Лисичанський, Сумський і Білоцерківський заводи гумотехнічних виробів, Кременчуцький і Стаханівський заводи технічного вуглецю, Чернівецький, Стрийський і Горлівський заводи гумового взуття, Білоцерківські заводи азбестотехнічних виробів та механічний. Реконструйовані із збільшенням потужності НПЗ в Надвірній, Львові, Дрогобичі, Одесі, Херсоні, Бердянський дослідний нафтооливний завод, підриємства з виробництва гумотехнічних виробів у Києві, Бердянську, Запоріжжі, Донецьку, Дашавський сажевий завод тощо.
Ця стратегічна галузь, яка відповідала європейському рівню, свого часу відіграла величезну роль в економіці України. І в цьому одна з головних заслуг належить Григорію Лісничому. Він стояв біля самих джерел цієї величезної за масштабами державної справи, був її душею і безпосереднім організатором та керівником.
Родом із Кіровоградщини
Звертаючи свої думки до років безтурботного дитинства, він із вдячністю згадував чудовий єлисаветградський край, відкіля були його батьки, село Рівне, де народився 22 квітня 1919 року. Проте доля їхньої родини не була безхмарною. Батько Омелян Степанович увійшов у революцію 1917 року, став більшовиком, штурмував Зимовий палац, воював у роки громадянської війни, згодом — партійний і радянський діяч. У 1938 році він, голова Старобільського окружного виконкому, підпав під хвилю сталінських репресій і був страчений.
Сім’я — мати і двоє хлопців — залишились без житла і засобів до існування. Тавро «син ворога народу» довгий час, мов дамоклів меч, висіло над Григорієм, пригноблювало морально, прирікало на злидні та приниження. Тільки у 1956 році під час хрущовської відлиги необ∂рунтовано звинувачений батько був реабілітований посмертно за відсутністю складу злочину. Весь той скрутний час сім’я вистояла завдяки мужності, силі волі, мудрості матері Олени Іванівни. Григорій отримав від батьків перші життєві уроки наполегливості та безкорисливості, високої моральності, поваги до людей.
Екзамен війною
Школярем мріяв стати істориком, проте у 1939 році трапилася нагода навчатися в Рубіжненському хіміко-технологічному інституті. У 1941-му війна це перервала. Брав участь у складі саперних частин в обороні Донбасу, Північного Кавказу, спізнав всю гіркоту і трагедію відступу радянських військ. Неодноразово опинявся в таких бойових ситуаціях, що, здавалося, загибель неминуча. Проте доля зберегла йому життя.
Сержант Лісничий за героїзм, виявлений під час форсування річки Кубань, одержав першу нагороду — медаль «За бойові заслуги», став офіцером. У діючій армії він був прийнятий до лав КПРС. Політрук вважав, що син за батька не має відповідати, хоча в житті було інакше. Коли його як перспективного полкового інженера направили в Москву до Інженерної академії, одержав відмову через таку пляму в біографії. Після демобілізації у 1946 р. повернувся до міста Рубіжного і продовжив навчання в інституті.
Загартування працею
Трудовий шлях розпочав вже сімейною людиною у 1949 р. на Кадіївському сажевому заводі (згодом Стаханівський завод технічного вуглецю). Працював інженером, начальником цеху, головним інженером, одночасно був обраний парторгом заводу. Його запросили на роботу до Луганського обкому партії, але туди не пройшов з тієї самої причини, що і в академію. Як бачимо, військова і партійна кар’єра не склалася.
Протягом десяти років роботи на заводі Лісничий набув цінний досвід керування великим колективом. Він згадував: «Навчив мене завод працювати на совість, не шкодуючи сил. Моє самолюбство і почуття власної гідності ніколи не дозволяли виконувати роботу погано або задовольнятися її посередніми результатами».
Республіканський масштаб
З 1959 року Григорій Лісничий працював у Луганському раднаргоспі, а через рік — заступником начальника Головного управління хімічної промисловості в Укрраднаргоспі в Києві. Перед ним постали важливі завдання республіканського масштабу, і він з притаманною йому енергією та ентузіазмом почав їх виконувати.
Іспит витримав на Дніпропетровському шинному заводі, пуск у дію якого та освоєння за два роки проектної потужності на чотири мільйони шин на рік були першим важливим кроком до забезпечення республіки шинами власного виробництва. Багато уваги приділяв технічному переоснащенню лакофарбових підприємств, нарощуванню виробництва хімічних волокон. Він пишався й тим, що його називали «батьком української побутової хімії», яка набула за його керівництва значного прогресу і розвитку.
Керівник галузі
З 1964 року Лісничий працював начальником Головного управління нафтопереробної промисловості в Укрраднаргоспі. Він підтримав чергову реорганізацію управління за галузевим принципом. У 1965 році було створено відповідне союзно-республіканське Міністерство нафтопереробної і нафтохімічної промисловості СРСР, а в республіці — центральний орган — відповідне Головне управління при Раді Міністрів УРСР на чолі з Григорієм Лісничим. Було розроблено і затверджено урядом УРСР державну стратегію прискореного розвитку галузі, створено умови для успішної її реалізації. Григорій Омелянович їде до Москви, де зустрічається з міністром Віктором Федоровим, розповідає про плани розвитку галузі, переконує його у необхідності їх реалізації.
Згодом писав, що вдячний Віктору Степановичу за його великий внесок у справу створення потужної нафтопереробної і нафтохімічної промисловості в Україні. Союзний міністр ішов назустріч проханням республіки і не шкодував коштів, адже бачив, що тут, порівняно з іншими регіонами країни, справи успішні. Міністр згодом пропонував Григорієві Омеляновичу перейти працювати в Москву його заступником, але бажання виправдати довіру в республіці, почуття патріотизму утримали його від такого кроку.
Лісничий добре розумів всю глибину відповідальності за доручену справу. Швидко, як і все що він робив, організував штаб галузі. Головним напрямом роботи було визначено будівництво нових заводів і виробництв та реконструкцію і переозброєння діючих, досягнення сучасного технічного рівня і високої якості продукції, підвищення на цій базі продуктивності праці та ефективності виробництва.
Правильно обрана стратегія і належна організація виконання забезпечила небувало швидкий розвиток галузі. Вже у восьмій п’ятирічці (1966—1970 рр.) було закладено міцний фундамент для формування в Україні сучасної шинної, гумотехнічної і гумовзуттєвої промисловості. Григорій Омелянович згадував, що на засіданні Ради Міністрів УРСР її голова Володимир Щербицький назвав їх молодцями, дякував і підкреслив, що забезпечити такі результати могла тільки правильна організація роботи і хороше управління. А таке від нього нечасто доводилось чути. У 1971 р. Лісничого було введено до складу Ради Міністрів УРСР.
Член уряду
У зв’язку із зростанням обсягів виробництва галузі у 1975 р. республіка звернулась до союзних органів влади щодо утворення в Україні відповідного міністерства, але дістало відмову. Тоді управління було перетворено на Головне управління Української РСР по нафтопереробній і нафтохімічній промисловості з правами міністерства. Розпорядженням РМ СРСР посаду Лісничого прирівняли до посади республіканського міністра. Членом уряду він залишався 17 років, аж до виходу на пенсію.
Голова РМ УРСР у 1972—1987 роках Олександр Ляшко високо цінував досвід та організаторські здібності Григорія Омеляновича. Жодна галузь в Україні не розвивалась такими високими темпами, як нафтопереробна і нафтохімічна. Протягом 1965—1985 років основні виробничо-промислові фонди зросли у 13,7 раза, а товарна продукція — у 8,3 раза і становила 3,4 млрд крб. Первинну переробку нафти збільшено з 7 до 60 млн тонн у 1991 р. Заповітна мрія Лісничого була переробляти в Україні 100 млн тонн нафти.
Друга його амбітна мета — створити сучасну шинну і гумотехнічну промисловість, яка так само повністю забезпечувала б потребу республіки в стратегічно важливих виробах.
Обличчям до людей
На соціальне будівництво спрямовували великі ресурси. Виростали цілі житлові мікрорайони у Білій Церкві, Кременчуці, Лисичанську, Бердянську та в інших містах з необхідною інфраструктурою, комунальним і транспортним обслуговуванням, закладами охорони здоров’я, освіти, культури, спорту тощо. Григорій Омелянович, визначальною рисою характеру якого було уважне ставлення і піклування про людей, вважав непорушним правилом, щоб ці об’єкти своєчасно вводили в експлуатацію.
Він без вагань прийняв рішення побудувати лікувальні корпуси в Києві для інституту Миколи Амосова, коли той звернувся по допомогу. Була збудована також чудова лікарня для працівників галузі. Значні кошти передавали місцевим органам влади на розвиток міст. Хоч би де він перебував — у себе в кабінеті, на підприємствах і будовах, у містах чи селах — ніхто не залишався поза увагою та без допомоги.
Заслуговує на добру пам’ять
Наденергійна і невгамовна натура Лісничого не давала змоги після виходу на пенсію у 1988 р. залишитись без діла. Тому намагався обстоювати інтереси рідної галузі, не міг змиритися з тим, що вона поступово втрачала міць, а незалежна Україна — енергетичну безпеку і обороноздатність. Він вважав, що необмежений безконтрольний імпорт нафтопродуктів став згубною політикою. Йому важко і дуже болісно було бачити, як руйнується справа, заради якої жив і працював. З його ініціативи була створена Всеукраїнська асоціація працівників і ветеранів нафтопереробної і нафтохімічної промисловості, яку й очолював понад 15 років. Звертався до президентів України, Кабміну, Верховної Ради, РНБО, писав про причини кризи, вносив пропозиції щодо шляхів виходу з неї. На жаль, бракувало часу, щоб добитися певного результату. Його життя увірвалося 26 листопада 2013-го на 94 році. Григорій Омелянович залишив емоційні та цікаві спогади, які так і називаються «Коли одного життя мало», видані вже після його смерті сподвижниками і однодумцями.
Ми його добре знали і поважали за ділові та людські якості. Він любив рідну землю, безмежно був відданий Україні та своїй справі. Таким запам’ятався нам і всім, хто з ним працював, хто його знав. Така людина заслуговує на вдячну пам’ять нащадків.
Нам відомо про наміри місцевої ради та громадськості села Рівне на Кіровоградщині увічнити пам’ять видатного земляка. Сподіваємось, так само вчинять і в Білій Церкві, Лисичанську та в інших містах, у розвиток яких зробив значний внесок Григорій Омелянович Лісничий, людина і керівник великого таланту, енергії і сили, справжній патріот України.
Вольт ДУБОВ,
дослідник, публіцист з історії виконавчої влади України,
Василь КОВАЛЕНКО,
віце-президент асоціації «Нафтохімік України»,
для «Урядового кур’єра»