За роки своєї медичної кар’єри відомий український пластичний і реконструктивний хірург Ростислав ВАЛІХНОВСЬКИЙ зробив майже 15 тисяч операцій, що докорінно змінили не лише зовнішність, а й життя людей. Він — засновник та керівник Інституту хірургії Valikhnovski Surgery Institute в Києві з 1998 року. За результатами роботи та відгуками пацієнтів його визнали одним із кращих хірургів Східної Європи. Майже рік пан Ростислав не лише лікар, а й священник.
— Пане Ростиславе, ви народилися в Івано-Франківську, зростали на Волині, професійну освіту здобували в Тернополі, удосконалювали фах у Канаді, живете та працюєте в Києві. Де почуваєтеся найкомфортніше?
— Найкомфортніше мені в Києві, адже я тут уже 23 роки. Саме місто мені дуже до вподоби, воно моє на сто відсотків.
— Хто був для вас прикладом у дитинстві та юності, хто надихнув на вибір професії? Пригадуєте той час, коли остаточно збагнули, що медицина це ваше покликання?
— Мені надзвичайно пощастило з родиною. Саме тут побачив і відчув справжню християнську любов. Я зростав у ній! Спочатку мене виховували в Івано-Франківську дідусь і бабуся по батьковій лінії, потім — батьки, які після закінчення Івано-Франківського медичного університету поїхали працювати в Турійськ на Волині. Перша сім’я — священича, друга — лікарська. Саме вони вплинули на прийняття двох моїх доленосних рішень.
Перші уявлення про хірургію — це від батька Любомира Дмитровича, лікаря-хірурга районної лікарні з майже 50-річним стажем. Я бачив, як тато оперує, і з юних літ чітко вирішив для себе, що хочу стати хірургом та допомагати людям, як це робив він.
— Ви навчалися в Тернопільському національному медичному університеті ім. Івана Горбачевського. Які ваші найяскравіші спогади зі студентського життя? Що нині пов’язує з рідним університетом?
— Тернопільський медичний університет — це моя альма-матер. Чудові студентські роки були дуже плідними роками навчання: більшу частину свого перебування в Тернополі я провів у читальній залі, конспектуючи прочитане та відокремлюючи головне від другорядного. Коли вчишся саме у такому форматі, вибудовуючи логічну послідовність отримання й потім використання знань, у тебе формується хороший фундамент, що згодом не потребує повторювання базових предметів.
Нині з рідним університетом пов’язує постійна участь у всіх конференціях і конгресах, що проводять на його базі. Завжди з величезним задоволенням і цікавістю відгукуюся на кожне запрошення. Скажімо, нещодавно ми провели Zoom-конференцію з науковим товариством студентів ТНМУ. Отримав стільки цікавих запитань! Безмежно тішуся, що в стінах моєї альма-матер підростає така талановита мудра молодь.
— Мабуть, у вас сотні разів запитували, чому зупинили вибір саме на пластичній хірургії?
— Це цікава історія. Вона є свідченням того, як звичайна випадковість може вплинути на життя людини. Хоч насправді ми розуміємо, що випадковостей не буває. Я тоді навчався десь у третьому-четвертому класі й дуже любив дивитися польське телебачення. Ми жили тоді на Волині, де воно було доступне у радянські часи. Саме на польському телебаченні я вперше побачив австралійський серіал «Повернення в Едем». Його головна героїня Стефані (дуже гарна дівчина) потрапляє в пащу крокодила, який нівечить її. Згодом пластичний хірург відновлює її зовнішність і повертає колишню красу. І ось саме цей період трансформації, коли вона знімає пов’язку з обличчя і стає іншою людиною, надзвичайно вразив мене та закарбувався в пам’яті. Потім так склалося життя, що я цілковито занурився в цю професію. Завдяки програмі обміну студентами майже рік стажувався в Канаді, де навчався тонкощів пластичної, реконструктивної хірургії.
— У вас був шанс і, мабуть, не один залишитися за кордоном?
— Так, у США я склав всі іспити на нострифікацію диплома, але не зміг стати емігрантом. Тяжіння до рідних коренів перевищило все. Більше до цього питання ніколи не повертався, бо в 25 років раз і назавжди збагнув, що зможу жити та працювати лише в рідній Україні. Тож повернувся додому, незважаючи на спокусливі пропозиції від мого канадського вчителя бути співвласником і керуючим великої мережі клінік. Натомість на зароблені кошти 1998 року відкрив власну «Клініку Валіхновського», був її засновником, директором і головним хірургом. Досвід, отриманий у Канаді, повернувся сторицею. Медичний кабінет у Києві поступово переріс на пів поверху, потім на поверх, крило, власний операційний блок, врешті на власну клініку, де працюю з братом Тарасом, теж хірургом, і командою професіоналів-однодумців.
— Якими досягненнями Інституту хірургії Valikhnovski Surgery Institute особливо пишаєтеся?
— Це велика радість — займатися тим, що любиш! Ми щодня допомагаємо дорослим і дітям, які мають вади тіла — вроджені та набуті. Якщо людина через ці вади не може адаптуватися в суспільстві, знайти роботу, реалізуватися в сім’ї, побудувати гармонійні стосунки, вона приходить в Інститут хірургії Valikhnovski Surgery Institute, де ми докладаємо максимум зусиль, щоб це виправити. У сучасному світі склалося дещо викривлене сприйняття пластичної хірургії. Я переконаний, що основна її функція — реконструктивна. Реконструктивна хірургія покликана допомагати людям, рятувати життя, а не перекроювати тіло за примхами моди. Вона дає можливість виправляти вроджені вади (зокрема це вовча паща й заяча губа, анотія тощо) й набуті дефекти (наслідки травм різного походження, опіків, пухлинні ураження, ожиріння, реконструктивна пластика носа, коли через значний дефект носової перетинки людина не може дихати).
Багато часу й сил ми вклали у медичні проєкти з різними телевізійними каналами, під час яких на доброчинній основі провели майже двісті хірургічних втручань і зуміли допомогти людям із дуже складними випадками. Знаємо, що про благодійність не треба говорити публічно, але водночас є потреба пропагувати таку поведінку, щоб інші бачили та брали приклад. Зокрема, приємно відзначити, що до цих проєктів долучилися вже десятки клінік, які допомагають нужденним людям.
Наша клініка вперше в історії охорони здоров’я України стала партнером проєкту Discovery Channel — програми Body Bizarre, завдяки чому роботу українських хірургів, їхні можливості та потенціал змогли побачити майже два мільярди глядачів із різних куточків світу.
Щороку до нас з гуманітарною місією приїжджають фахівці Гарвардської медичної школи, разом оперуємо діток від місяця й старших з вадами щелепно-лицевої зони. Варто згадати також допомогу воїнам АТО. З братом, з яким разом керуємо нашою установою, вирішили 30 відсотків від прибутків клініки спрямовувати на доброчинні операції. Колектив підтримав нас. Саме цим найбільше пишаємося — можемо допомагати людям та отримувати від цього радість.
— Як добираєте кадри у вашу клініку? Як передаєте власний досвід її працівникам? Яка філософія вашого колективу?
— Філософія проста: «Наша команда адаптована до розв’язання найскладніших медичних завдань». У нашому колективі — висококваліфіковані дипломовані фахівці, які мають міжнародні сертифікати та пройшли наукову й клінічну практику в провідних медичних центрах світу. У стандартах своєї діяльності стараємося рівнятися на Stanford University, Harvard Medical School, Університетську клініку у Фрайбурзі, Royal College of Surgeons of England.
І надалі вчуся: читаю аудіокнижки, підручники з хірургії, наукову літературу, переглядаю відеоресурси, інтернет. Беру участь у семінарах і симпозіумах за кордоном, проводжу спільні операції з лікарями з інших країн. Після повернення ділюся всією інформацією з колегами. Зокрема, в нас є наукова панель для обміну досвідом та інформацією — Kyiv Global Surgery Congress. Це глобальний конгрес із хірургії, що збирає найкращих хірургів не лише з Європи, а й усього світу. Коронавірус обмежив наші зустрічі, та, сподіваюся, що незабаром все відновиться.
— Робота хірурга вимагає неабиякої фізичної підготовки та психологічної витримки. Як готуєтеся до операцій?
— Так, хірургія — це складна праця. Якщо її не любити, просто не в змозі будете вистояти п’ять-сім годин щодня. З віком дедалі більше усвідомлюю, що треба займатися власним здоров’ям і насамперед духовним. Це надзвичайно важливо! Завжди кажу своїм пацієнтам і повторюю собі: якщо плюндруватимемо власне здоров’я, будемо цим висловлювати неповагу до Творця. Ми всі добре розуміємо, що можемо впливати на стан власного здоров’я вправами фізичної культури, посту й збалансованого харчування. Але не фанатично, коли здоровий спосіб життя стає ідолом. Помірковано. Завжди в усьому має бути баланс. Цього й намагаюся дотримуватися.
А ще важливіше — духовне здоров’я. Якщо будемо духовно здоровими — то й фізично сильнішими. Перед кожною операцією я звертаюся до Бога, осяваю хресним знаменням і пацієнта, і себе. Упевнений, що з допомогою молитви ми допомагаємо людям швидше зцілитися.
— Уже майже рік ви не лише лікар, а й священник. Як прийшли до розуміння, що можете взяти на себе таку місію?
— Це велика радість і відповідальність. Розумів, що це непросто в сучасному світі, але відчув, що Господь дає мені на це сили. Я б не був таким успішним Валіхновським, якби не воля Божа. Завжди повторюю, що це не мої заслуги.
Моя родина — священницька. Дідусь Дмитро Семенович Валіхновський — православний душпастир на Прикарпатті, прожив 96 років, з яких 69 років служив священником. Він брав мене до вівтаря, молився зі мною, причащав. Це була така радість у дитинстві, коли я не чув жодного поганого слова, а бачив лише любов від дідуся і бабусі. Такі святі добрі християнські стосунки. І ось те зерно, яке дідусь посіяв у дитинстві, проросло. Тож свого часу я закінчив Київську духовну семінарію, а через роки прийняв сан священника. Не проводжу жодних аналогій, просто хочу навести яскравий приклад поєднання лікаря та священника — Лука Войно-Ясенецький. Це відомий професор, хірург, він же владика, єпископ, який поєднав у своєму житті дві професії. Він оперував хворих і служив у церкві, звершував літургії. Його портрет висить у моєму робочому кабінеті, я завжди звертаюся до нього, особливо перед операціями, прошу допомоги, підказки.
— Як відреагували на ваше рішення стати священником рідні та колеги?
— Родина з хвилюванням і побоюваннями, чи вдасться мені поєднувати служіння в церкві з великим обсягом роботи в клініці. Йдеться не лише про складні операції щодня, а й виплату заробітної платні, податки, платежі, техніку... Багато роботи й відповідальності, зобов’язань. І це вже триває 23 роки. Це неабияка праця, для якої потрібні сили. Від усвідомлення того, що Господь дасть сили й на більше, хвилювання за мене в родині змінилося на спокій. А в клініці сприйняли з великою повагою. Дехто підходить з проханням благословення. І хірургія, і священство — для мене дуже важливі глибинні речі, пов’язані з історією нашої родини. Я продовжую родинні справи, і це зігріває мою душу.
— Чи хотіли б, аби ваша донька теж обрала медицину?
— Марії нещодавно виповнилося 12 років, і вона мріє стати лікарем, як її мама й тато, а ще має хист до малювання. Ми з дружиною Катериною підтримуємо її прагнення.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Ростислав ВАЛІХНОВСЬКИЙ. Народився 24 лютого 1973 року в Івано-Франківську. З відзнакою закінчив Турійську СШ №1 на Волині та Тернопільський медінститут (нині — національний медуніверситет ім. Івана Горбачевського). 1998 року заснував медичну клініку Valikhnovski Surgery Institute. З 2008 року працював на посаді заступника керівника Державного управління справами Президента України. 2010—2012 року очолював управління медичного забезпечення з питань створення та впровадження системи «112» МНС України. З 2012 року став керувати медичним холдингом Valikhnovski M.D. Кандидат меднаук. Заслужений лікар України. Віцепрезидент Всеукраїнської асоціації пластичних, реконструктивних та естетичних хірургів (ВАПРЕХ).