Про досвід протидії підступним ворожим діям, свій бойовий шлях, мотивацію бити російських загарбників та головне побажання українцям розповіла розвідниця 151 окремого розвідувальноударного батальйону 10 армійського корпусу Наталія з позивним «Бетмен».
Дозорціпластуни не втратили свого значення
Наталка з позивним «Бетмен» родом із Житомирщини. Уперше до Збройних сил України вона долучилася ще на початку відбиття російської агресії за часів АТО. Рішення піти до війська не було для Наталії спонтанним, адже про військову службу мріяла з дитинства і добре підготувалася.
«У ЗСУ я вже вдруге. Уперше пішла і захищала нашу країну з 2015го до 2017 року. А затим у серпні 2024го повернулася після перерви. В один прекрасний момент просто після нічної зміни на АЗС уже із зібраною сумкою пішла до військкомату і сказала, що теж хочу служити», — згадує «Бетмен».
Свій позивний Наталка здобула завдяки курйозу, точніше, після того, як загубила шапку. З’явитися на шикування без головного убору не могла, тож вирішила проблему креативно: зладнала шапку із шарфатруби, який ще називають тунелем. Тож вийшло щось гостровухе і подібне до відомої маски супергероя з «Готему».
«Командир дав тунель, а я скрутила з нього таку собі шапку з котячими вухами. У ній ходила на шикування, патрулювання, по полю бігала. Так через подібність до Бетмена і з’явився позивний», — усміхається Наталія.
Від самого початку служби у 2015—2017 роках «Бетмен» працювала в розвідці: відстежувала переміщення ворожої техніки, виявляла позиції та з’ясовувала плани ворога.
«Мені треба було спостерігати, як відбувається рух їхньої техніки, куди переміщаються, в який час, де зупиняються, навіщо. Ми виявляли, стежили, супроводжували, а потім завдяки нашим даним інші підрозділи завдавали ворогові уражень», — пригадує розвідниця.
Тепер піша розвідка, розповідає вона, стала значно складнішою через засилля ворожих дронів, які цілодобово чатують у небі, намагаючись проглядати кожну ділянку та виявляти будьякий рух на землі.
«Так, тепер набагато важче, ніж було у 2015—2017 роках. Розвідка так просто не піде, як тоді, адже потрібно ще ретельніше планувати, краще маскуватися, швидше пересуватися», — пояснює Наталія.
Однак попри це піша розвідка все одно не втратила свого значення. Адже ніщо не спроможне замінити ноги й очі дозорцяпластуна в сірій зоні між власними й ворожими позиціями та в ближньому тилу ворога.
«Звісно, наші дрони також відстежують усе навколо, але пішу розвідку, як не крути, повністю замінити не можуть. Ми побачимо те, що жодний безпілотник не помітить. Проведемо зачистку, захопимо полонених, влаштуємо диверсію», — перелічує «Бетмен» складові роботи розвідників.
«Повертайся, сестро!»
2017 року Наталія звільнилася з лав ЗСУ, стала мамою і, здавалося б, назавжди повернулася до мирного життя. Однак повномасштабне вторгнення російських загарбників змінило все, тому вона знову повернулась у стрій.
«Багатьох побратимів забрала війна, а ті, хто воював, кликали до себе: «Сестро, повертайся!» Я спочатку відмовлялася, бо дитина була зовсім маленькою. А зараз синові вже шість років, і він мене зі сльозами на очах, але відпустив», — не приховує емоцій Наталка.
Вона часто розмовляє із сином по телефону, пояснює, що пішла захищати Україну заради нього. Адже в ЗСУ насамперед потрібні вмотивовані військові, на яких тримається фронт.
«Ми завжди з ним говоримо по відеозв’язку, по телефону. Постійно спілкуємося. На жаль, тільки в телефонній мережі, але думаю, що не одна така: багато мам нині воюють, чимало таких, які боронять Україну. Думаю, що ми також взірець для інших», — розповідає «Бетмен».
У словах військової відчувається впевненість у зробленому виборі. Вона переконана, що найкраще, що може зараз зробити для сина, — захистити його мирне життя в тилу.
«Звісно, спочатку було важко, але син мене зрозумів і підтримує так само, як я підтримую його. Між нами велика відстань, але ми завжди разом», — запевняє Наталія.
Відновлювати навички користування зброєю після тривалої перерви було трохи складно, однак допомогли побратими, і м’язова пам’ять почала відновлюватися сама.
«Я швидко відновила навички. Як казали побратими, котрі все життя присвятили розвідці: «Розвідник одного разу — розвідник назавжди». Щоправда, довелось опанувати і чимало нового, адже нині замість звичного, але застарілого АК74 ми отримали найсучаснішу зброю. Тепер маємо новітні зразки: це вже не «весло», що було в нас у 2015—2017 роках. До нового озброєння ми вже пристосувалися. Зокрема це штурмова гвинтівка М4 — якісна річ, зручніша, ніж була раніше. Також гарне сучасне обладнання — тепловізори, монокуляри, нічники», — підтверджує розвідниця.
Після повернення на службу в серпні 2024 року їй довелося потренуватися разом із групою, пройти бойове злагодження, відновити тактичні навички.
«Коли прийшла, то зразу стала у стрій, почала готуватися, проходити тактичну й фізичну підготовку. Війна змінилась, але побратими швидко навчили всього нового», — каже вона.
Наталії невдовзі довелося брати участь у бойових діях на одному з найгарячіших напрямків неподалік Куп’янська, де ворог активізував наступальні дії з літа 2024 року.
«Кіндрашівка, Тищенківка, Соколівка — це ті населені пункти, поблизу яких була в бойових виходах. Тоді, на жаль, зазнала поранення, але вже пройшла реабілітаційний період, відновилася, пройшла ВЛК на придатність, і мене визнали повністю придатною до військової служби», — розповідає «Бетмен».
Лютий ворог теж мотивує
Поранення не зупинило розвідницю, і вона вже виконує звичні обов’язки. Якнайшвидше повернутися у стрій її мотивувала потреба допомагати побратимам, а ще ненависть до окупантів.
«І справді, насамперед ворог мене й мотивує. Просто з’явилася така люта ненависть до нього через те, що він зруйнував наше мирне життя. Напевно, окупанти самі нас мотивують, а ми переконані, що тільки ми їх зможемо знищити», — твердо висловлює вона переконання.
Однак, зауважує Наталія, ненависть до окупантів не має затуманювати гострий розум та пильне око розвідника. На війні голова має бути холодною, а думки — чіткими, переконана захисниця України.
«Ворог у нас дуже хитрий і підступний. Його не можна недооцінювати — з ним слід воювати максимально серйозно. Але ми до його хитрощів готові, бо вже вивчили, на що він здатен. І щоразу намагаємося діяти на випередження», — каже «Бетмен».
Одне з найважливіших і водночас найскладніших завдань українських розвідників — виявлення малих піхотних груп ворога, які намагаються непомітно просочуватися у ближній тил Сил оборони.
«Якщо пройшов один, то він сидить і чекає на другого, третього. Вони скупчуються, скупчуються, скупчуються. І далі так само очікують команди, до якої точки їм далі пересуватися. І знову по одному чи по двоє пересуваються на другу точку», — описує Наталія поширену тактику ворога.
Розвідниця справедливо вважає такі маневри ворога надзвичайно небезпечними, адже пройшовши у ближній тил, ворожі піхотинці можуть зруйнувати нашу оборону.
«Це дуже токсична тактика. Адже загарбники спроможні зайти в тил, де буде змога виявити позиції наших мінометників або дронарів. Наше завдання — виявити лазівки, якими вони йдуть непомітно для наших БпЛА, і перекрити їх», — продовжує «Бетмен».
Тож переоцінити значення пішої розвідки у протидії ворожій тактиці тотального проникнення неможливо, бо саме розвідники можуть не лише виявляти, а й перекривати шпарини, в які просочується ворог.
«Якщо виявляємо маршрут, яким вони йдуть, то можемо влаштувати засідку і ліквідувати їх по одному. Інший варіант — повідомити дронарів, щоб вони почали відстежувати і відправляли дрони зі скидами чи FPV. А якщо знайдемо ворожу групу в укритті, то робимо зачистку», — пояснює розвідниця.
Однак інколи непоміченими для ворога не вдається лишитися навіть найдосвідченішим розвідникам. Наталія згадує, як її з побратимом виявив ворожий FPVдрон і розпочав полювання на них.
«Я бігла попереду і кричала: «Албанець», доганяй, доганяй!» Добре, що попереду нас був величезний широкий дуб. Ми біля нього зразу й попадали, а FPV нас стороною обійшов. Адреналін, звісно, тоді просто зашкалював. Адже опинилися серед рівного поля, на нас FPV летить, а ми тікаємо. Тобто пробіглися так нормально. А далі вже стежкою в посадку, і вийшли на точку», — згадує вона.
Цей момент, коли довелося бігти наввипередки зі смертю, глибоко врізався їй у пам’ять. На щастя, тоді все закінчилося добре: ворожий пілот не зміг зманеврувати і втратив розвідників з поля зору.
На запитання, чого зараз найбільше бракує українцям і чого б хотілося нам усім побажати, Наталія щиро відповідає: «Побажала б Божого благословення для кожного бійця, кожного солдата — чийогось тата, брата, сина, дядька. І ще — єдності нам, єдності в лавах і єдності в тилу. Ми всі втомилися від війни, але зможемо закінчити її тільки тоді, коли будемо єдиними. Тому всім українцям — більше єдності, дружності між собою!»