20 червня командирові транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї окремої бригади транспортної авіації Повітряних Збройних сил України підполковникові Костянтинові Могилку за виняткову мужність і героїзм, незламність духу в боротьбі за незалежну Українську державу, вірність військовій присязі, проявлені в ході Антитерористичної операції на сході, посмертно присвоєно звання Героя України.
Який він був, цей романтик неба і справжній військовий, згадує подруга сім’ї — доцент кафедри романо-германських мов і перекладу Національного університету біоресурсів і природокористування України Оксана Іванова.
— Зі змішаним почуттям хвилювання, болю і подяки згадую подаровані долею дні знайомства з Костянтином Могилком — нині Героєм України. І думати не хочеться, що присвоєно це високе звання йому посмертно.
Понад усе в житті він був закоханий у небо і навіть жартівливо говорив любій і люблячій дружині Віталіні Тарасовій: «Вибач, Вітусю, але на першому місці в мене небо, а на другому — ти». Та вона не ображалася і з розумінням ставилася до цієї єдиної у житті коханого пристрасті, адже сім’я, у якій зростало двійко дітей, ніколи не була обділена його увагою і турботою, теплом і любов’ю — безмежною, як небо.
Костянтин виховував маленького Арсенія справжнім чоловіком («мужчини не плачуть») і прагнув прищепити йому ті людські якості, якими володів сам: мужність, терплячість, витримку, чесність. Зараз хлопчикові всього два з половиною роки, і він ще не розуміє, що батько вже не повернеться. Хоч татко якось і наснився йому й сказав, що полетів на небо.
То була людина слова і високої моралі. В ньому відчувалася сила. Його дружина і зараз повторює: «Для Кості гідність і чесність понад усе». А ще він був доброю, щедрою, відкритою, щирою, незламного духу людиною.
Справжній професіонал своєї справи — вимогливий, суворий, справедливий і водночас по-людськи розуміючий і душевний. Екіпаж і колеги лише з теплом у душі і вдячністю, сумом і болем втрати згадують свого командира. Костянтин Вікторович був для своїх «пацанів», як сам любив казати, незаперечним авторитетом, лідером, другом. За їхніми словами, таких досвідчених льотчиків, як він, в нашій країні одиниці. На жаль, на одного з них в Україні стало менше.
Безперечно, він ас, недаремно ж працював за договором «Відкрите небо», водив свій транспортник над усією планетою. Мав численні заслуги перед Батьківщиною, за що його нагороджували. Але передовсім він Людина з великої літери.
Маючи дуже високе почуття обов’язку й відповідальності, неодноразово ризикував життям, виконуючи службові обов’язки. Не залишився осторонь і нинішніх подій на сході України. Його Ан-30Б часто виконував спостережні вильоти в зону АТО.
Терористи до того трагічного червневого дня вже двічі намагалися збити розвідника. Та Бог не без милості, а козак не без долі: літак, хоч і ушкоджений, повертався на базу. Якось після одного з вильотів, готуючи чоловіків комбінезон до прання, дружина знайшла в боковій кишені портмоне, а в ньому… куля.
А третій обстріл став фатальним.
У небі над Слов’янськом, вражений з ПЗРК, палаючий Ан-30Б «тягнув» до останнього: Костянтин Могилко віддав екіпажу команду покинути судно. А сам залишився за штурвалом: справжній командир залишає літак останнім. Та він навіть не намагався вистрибнути з парашутом — вірив, що посадить машину. Таке саме рішення прийняли борттехнік і бортмеханік.
Рятуючи сотні мирних жителів, підполковник Могилко і його бойові друзі відвели літак від житлових кварталів. Ціною власного життя…
Колись, ще за радянських часів, Роберт Рождественський і Оскар Фельцман написали щемну пісню «Огромное небо одно на двоих» — про військових пілотів:
В могиле лежат
посреди тишины
Отличные парни
отличной страны.
Светло и торжественно
смотрит на них
Огромное небо,
громное небо,
огромное небо —
одно на двоих.
Але хай там що, у серцях українців Костянтин Могилко і хлопці з його екіпажу, які загинули під час виконання військового обов’язку, аби жила Україна, житимуть вічно. Бо герої не вмирають!
Валентин ОБРАМБАЛЬСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»