Заступник директора
Націрнального заповідника
«Давній Галич»
Семен ПОБУЦЬКИЙ
Понад 330 років 867-річне Євангеліє з княжого галицького міста перебувало в Москві. Один з останніх власників молдавський митрополит Досифей передав його туди для реставрації та переписування ієромонахові Тимофію, служителеві Печатного двору. Він написав: зробив це з тим наміром, щоб оригінал священнописання повернути «на свое место на Крилос». Цю місію тепер поклав на себе академік російської та української академій наук, ректор Українського університету в Москві Віктор Ідзьо. Вперше з цього приводу він виступив на міжнародній конференції, яка торік відбулася в Національному заповіднику «Давній Галич» — батьківщині цієї пам’ятки України, що ідентифікує нас як давню висококультурну націю Європи. Про лабіринти долі пергаментного рукопису розмовляємо з кандидатом історичних наук Семеном ПОБУЦЬКИМ.
— Семене Омеляновичу, чи відомо, де перебувала книга до подорожі в Москву і чому не повернулася на «своє місце»?
— Народження Галицького Євангелія не випадкове — збігається з двома помітними історичними датами. 1144-й — рік об’єднання князем Володимиром Володаревичем Перемишльської, Галицької, Звенигородської і Теребовлянської земель у Галицьке князівство і проголошенням Галича його столицею. Тоді було придушене галицьке повстання за участю місцевих бояр, які не поспішали віддавати повну владу князеві. Ця книга, вочевидь, ознаменувала державницькі здобутки, і, цілком імовірно, започаткувала бібліотеку та майстерню для переписування книг, які стали особливо помітними тут, у Червоній Русі, що простяглася від Карпат до гирла Дунаю, за сина Володимиркового Ярослава Осмомисла.
Віддавши Крилоське — Галицьке Євангеліє — на переписування та реставрацію, а процес цей був тривалим — писали ж бо 260 аркушів пергаментного тексту з оформленням мініатюр з використанням п’яти фарб, кіноварі для заголовних літер, малюнками рослин і птахів, Досифей так і не дочекався своєї реліквії. Після смерті переписувача в 1699 році книгу передали в бібліотеку московського Печатного двору. До того, згідно з написами на окремих його сторінках, ним володіли угорські королі. А вивіз його з церкви Крилоса у 1576 році львівський єпископ Гедеон Балабан.
У 1788-му Галицьке Євангеліє, як засвідчує відомча книга синодального управління, разом з такими раритетами, як Ізборник Святослава 1073 року, стало власністю Синодальної бібліотеки. Тепер воно повертається на батьківщину з Московського державного історичного музею у вигляді цифрової кольорової фотокопії, на яку завдяки Президентові України, Мінкультури та обласної виконавчої влади було віднайдено 60 тисяч євро. Згідно із правилами ЮНЕСКО, такі безцінні пам’ятки музеям не передають. Наступний етап — факсимільне його видання в оригінальній срібній оправі, що потребуватиме ще чималих коштів. Втім, вони здаються мізерними порівняно з неоціненною вартістю самої книги.
Галицьке Євангеліє видадуть в оригінальній срібній оправі. Фото з сайту alyoshin.ru
— Як довго триватиме цей процес?
— Завдяки активній участі в ньому найвищого керівника держави і голови Івано-Франківської облдержадміністрації Михайла Вишиванюка — впродовж цього і наступного року. Відповідь і згоду директора Московського державного історичного музею Олексія Левикіна вже одержали.
— А далі?
— Друк подарункового видання як престижної та оригінальної візитівки держави. Для вчених — філологів, істориків, теологів, мистецтвознавців — це глибинна криниця відкриттів. Досі Галицьке Євангеліє досліджували фрагментарно, бо воно було малодоступним, та на замовлення й на догоду ідеологічним та політичним потребам дня.
— Навколо нього вже точаться суперечки. Яким буде його внесок в усунення білих плям нашої історії та культури?
— Звичайно, передусім цей рукопис свідчить про високий культурний рівень міста, яке стало столицею давньоруського князівства, як засвідчує ця книга, найімовірніше, саме 1144 року. Невдовзі після знаменного написання цієї книги Галич став осередком династій учених, літераторів, уславився архітектурою і навчальними закладами. Перекладене з грецької і написане доступною для народу мовою, Євангеліє засвідчує прагнення до церковної автокефалії від Візантії.
Історія нашого середньовіччя налічує 88 міст з кількома церквами, та було тут лише чотири Євангелія. Серед них славнозвісне Остромирове 1056-1057 років. Тепер відоме і п’яте. Галицьке Євангеліє може змінити погляди щодо шляхів запровадження на цих теренах християнства — з Києва чи з Візантії. Відомо, що тодішній правитель — праправнук Ярослава Мудрого князь Володимирко мав союз і з Юрієм Долгоруким, і з візантійським царем Мануїлом Комнином. Його син і наступник Ярослав Осмомисл знав вісім мов для справ державних і спілкування з населенням — руську, угорську, польську, грецьку, латинську, болгарську, арабську і галицьку, в якій на той час було багато хорватських елементів. Щодо згаданих вами суперечок, то вони свідчать про величезну увагу наукового світу і громадськості до цієї однієї з найстаріших пам’яток української писемності.
— Яким шрифтом і мовою вона написана? Адже є різні щодо цього гіпотези вчених, філологів зокрема.
— У дискусіях народиться істина. Доктор Ісаєвич вважає, що Галицьке Євангеліє написано сербохорватською глаголицею, а професор Кононенко і весь православний світ — що кирилицею. Між ними тонкі грані. Написано церковним уставом літерами заввишки 3 мм, з використанням стилізованого рослинного орнаменту. Книга після повернення цифрової фотокопії в Україну і факсимільного видання потребує копіткої роботи філологів, істориків, мистецтвознавців. Не відоме ім’я перекладача цих частин Біблії та першоджерело для перекладу. Можливо, це був сам Ярослав Осмомисл — княжий син, тоді юнак, який мав велику схильність до науки і книжництва. Страждаючи на кульгавість — вроджену хворобу Пертеса, що перешкоджала бути вправним воїном, як батько Володимирко Володаревич, став князем-просвітителем і будівничим.
— Семене Омеляновичу, а коли ви, уродженець Галича, історик, уперше довідалися про цей стародрук?
— Коли вступав в університет і вивчав праці Михайла Грушевського, бачив також мініатюри Михайла Фіголя.
— А якщо порівняти цей рукопис з Остромировим, Пересопницьким Євангеліями?
— Галицьке середульше (усміхається). Молодше від Остромирового на 87 років і старше на чотири століття за Пересопницьке, на якому присягають наші президенти. Галицьке — важлива частина у цьому ланцюжку книговидання в Україні і дає змогу простежити творчі та виробничі його зміни. Ці Євангелія не подібні розміщенням і кількістю колонок-стовпців, ні форматом, ні обсягом. Є дещо спільне в оформленні Остромирового і Галицького — рослинний орнамент, грифони, кіновар. В останньому ширша палітра фарб: до зеленої, жовтої, червоної, блакитної додається коричнева і синя. Перше написане старослов’янською, Пересопницьке перекладене вже з мови болгарської-церковнослов’янської мовою давньоукраїнською, оформлене з використанням ще ширшої гами фарб та золота, за змістом — унікальний засіб полеміки з лукавством західної філософії, яка межує з безбожництвом. Усі три книги — першоджерела для фахових досліджень і нових відкриттів. Вони, безперечно, — предтечі повного перекладу книги книг і народів Біблії, яке вперше здійснили два століття тому літературною українською мовою Пантелеймон Куліш та Іван Нечуй-Левицький.
Ольга ЛОБАРЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Семен ПОБУЦЬКИЙ. Народився 15 травня 1977 року в Галичі на Івано-Франківщині. Закінчив історичний факультет Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Працює заступником з наукової роботи генерального директора Національного заповідника «Давній Галич». Автор майже двадцяти статей і праць.