Час від часу в соціальних мережах та в ЗМІ звучить критика на адресу переселенців зі сходу.
Перше звинувачення — недостатній рівень або повна відсутність українського патріотизму. Жителі Донбасу нерідко відчувають себе виключно громадянами свого міста та регіону, сповідуючи регіональний патріотизм. Уся Україна для них явище абстрактне, не рідне. Значна частина жителів регіону зберегла радянську ідентичність, яка включає в себе негативне ставлення до всього національного. Стаханов, «Молода гвардія», Ленін на постаменті — це символи Батьківщини для багатьох донеччан та луганчан. Зате герої української визвольної боротьби для таких людей — однозначно ворожі символи. Росія, до речі, здебільшого, викликає симпатію на Донбасі не через ідею «російського світу», а завдяки намаганням РФ стати нащадком СРСР.
Можна довго розмірковувати, чому так вийшло, що Донбас за роки незалежності не відчув себе Україною. Але нині значно важливіше вимушених переселенців та людей, які намагаються налагодити життя в звільнених районах, інтегрувати в українське суспільство. Це завдання не одного року, але й зараз треба не лементувати щодо «непатріотичних» донеччан та луганчан, а починати наполегливе просування українських цінностей.
Друга з найзгадуваніших причин для критики переселенців — їхня відмова від працевлаштування. Дійсно, є багато людей, які не оформлюються на новому місці та не просять допомоги у волонтерів. Це молодь, що має сучасні та затребувані професії. Дизайнери, програмісти, журналісти з Донбасу майже без проблем знайшли собі роботу в різних куточках України.
Є ще підприємці, які не хочуть працювати і створювати свій бізнес на новому місці, але й допомоги ці люди не потребують. Вони проїдають свої запаси на чорний день та чекають закінчення війни, щоб повернутися додому.
Є серед переселенців маргінали, що користуються нагодою жити за чужий рахунок. Але є й такі, що в себе справно ходили на роботу, а тепер ігнорують можливості працевлаштування.
Тут треба розуміти, що індустріальна культура виховує людину в умовах патерналізму. Робітники звикають, що всі їхні проблеми вирішує керівництво. І нині, в статусі тимчасово переміщених осіб, вони чекають, що «хтось там нагорі» або усе вирішить, або принаймні чітко скаже, що треба робити. Якщо жорстко зобов’язати цих людей працевлаштовуватися, вони, найімовірніше, підуть працювати. Але тут виникає вже інше питання: вільних робочих місць на шахтах та заводах за межами Донбасу не так вже й багато.
Найчисленніша категорія переселенців — жінки з дітьми. Та для розуміння теми жіночої праці на Донбасі треба розказати дещо про шахтарські традиції.
У 1990-ті, коли в країні панувала криза, шахтарі не отримували зарплати. Нерідко шахтарські родини виживали лише за рахунок саду та городу біля хати або на дачі… Тим не менше, незважаючи на скрутне становище, шахтарські жінки здебільшого не шукали роботу, а продовжували сидіти вдома і займатися лише хатніми справами. Бо за традиціями того краю забезпечувати родину — завдання виключно чоловіків. Патріархальний уклад життя призвів до того, що тисячі жінок з дітьми з шахтарського регіону, які стали переселенцями, спочатку розраховували виключно на сторонню допомогу.
Солдати з одного із блокпостів на Донеччині розповідали, що жінки з дітьми, які їхали із зони бойових дій, були впевнені, що їх обов’язково мають усім забезпечувати. Вони вірили: якщо чоловік тимчасово не може заробити, то держава, або «той, хто за неї», мусять забезпечити дітей та їхню матір.
Але життєві обставини поступово беруть своє. В Київській області, наприклад, переселенці з Донбасу — здебільшого матусі та бабусі — відкрили майстерню для пошиття українських прапорів. «Купуючи цей прапор, ви даруєте людям вудочку, а не рибу», — написано в рекламці.
У планах жінок — відкриття кондитерського цеху. Для виживання таким людям потрібно якомога більше таких «вудочок». Це мають зрозуміти і переселенці, і волонтери, і чиновники.
Насамкінець, проблема з вимушеними переселенцями, що найбільш обговорюється, — чому чоловіки зі сходу не ідуть воювати.
Тут треба зазначити, що багато чоловіків з Донецької та Луганської областей воюють у добровольчих батальйонах «Донбас», «Шахтарськ», «Артемівськ», «Луганськ 1» та інших. Але значна частина тамтешніх жителів й дійсно не відчуває готовності йти на передову. Причини такого явища вже зазначені тут. Це сприйняття чоловіками своєї ролі в житті виключно як «годувальника сім’ї» та відсутність ідентифікації себе з Україною.
Перша проблема частково вирішується великою заробітною платою в армії, що теоретично можливо. А друга — складне завдання для всієї країни на багато років уперед…