"Сорочка Франка з альбому Пчілки"

Анастасія ФЕДЧЕНКО
20 травня 2021

Вишиті сорочки Лесі Українки й Тараса Шевченка — це не просто музейний експонат. Вони оживають у руках майстринь, і кожен охочий може або вишити собі такий самий візерунок, або придбати сорочку. Те саме з комірцями, які дівчата з інтелігентних родин одягали із сукнею. Їх відтворює переселенка з Донецька Тетяна Зез.

Нині вона живе в Києві, бо з чоловіком були вимушені виїхати з шахтарського міста, коли його окупували кремлівські найманці. Вишивання Тетяна називає своєю війною і розвіює міфи про те, що сорочки носили тільки селяни. Про це вона розповіла в межах спецпроєкту «Вишити, щоб вижити», який Укрінформ підготував до Всесвітнього дня вишиванки.

Вишивання Тетяна Зез називає своєю війною. Фото з архіву Тетяни Зез

«Коли почалися бої в аеропорту, я зрозуміла: це війна»

Тетяна Зез жила в центрі Донецька. Як дружина військового встигла побачити і Росію, і Чехословаччину.

Коли Україна проголосила Незалежність, чоловік зробив усе, аби повернутися додому. Служив у Національній гвардії. Тетяна — піаністка, викладала гру на фортепіано. Коли вийшла на пенсію за вислугою років, зайнялася вишивкою.

«Це було за рік до початку Майдану і за два роки до початку війни. У нас була обласна бібліотека ім. Н. Крупської напроти ОДА, там було щось на кшталт вишивального гуртка. Це був такий собі протест проти влади Януковича, — сміється Тетяна. — Спершу хотіла купити чоловікові вишиванку. Але потім вирішила вишити сама. Та більше навчилася не в гуртку, а завдяки сайту «Спілкування за вишивкою». Познайомилась із багатьма вишивальницями. І коли почався Майдан, мені багато хто писав: «Їдь до нас».

У Донецьку вишиванки не надто носили, розповідає Тетяна. Навіть якщо був якийсь тематичний захід, зазвичай у сорочки перевдягалися вже на місці. Іти містом у вишиванці було не прийнято.

«Закінчився Майдан, а потім ти в один момент чуєш на вулиці якісь гупання. Чоловік каже: «Це вибухи». Каже, що треба йти у військкомат. І я починаю верещати: «Тільки не в Донецьку! Де завгодно, але не тут!» А він тоді вже був на пенсії, за кілька днів приходить і каже: «Ти була права, я зустрів тих, із ким служив. А вони мені пропонують генеральську посаду. Мовляв, ми тут зараз молоду республіку побудуємо, у Росії стільки платять».

Ми зрозуміли, що треба виїжджати. А коли почалися бої в аеропорту, я зрозуміла: це війна. У мене ще були суперечки зі знайомими, я їм доводила, що не може просто так бути: захотіли — проголосували за від’єднання. Люди не розуміли. Вони виросли в наративах радянських.

Ми зібрали швейні машинки, книжки і деякі речі і виїхали 13 травня», — пригадує Тетяна.

Думали виїхати до Львова, але її мама, хоч і націоналістка, побоювалась, мовляв, там буде складно «східнякам».

Софія Волошина в сорочці гетьманівни Скоропадської

Євген Нищук в сорочці Тараса Шевченка

Анжеліка Гірич в сорочці Марії Заньковецької

Вишиванка як політичний жест

У Києві Тетяна зайнялася проєктом етнографічної вишивки. Згодом — створенням сучасного одягу з вишивкою із книжки Олени Пчілки «Український народний орнамент». Каже, ідея відтворювати одяг визначних українців у якийсь момент опанувала її: «Так буває, що ти просто мусиш щось зробити. Крім того, я з родини інтелігенції, мій прадід навіть товаришував із Павлом Грабовським, а прабабця ховала на горищі його документи.

Народна вишивка — це чисниця, три на три, сорочки аристократії, інтелігенції зроблено на крамному полотні — фабричному, тонкому, не грубому, як домоткане, тож чисниця міняється. У вишивках Лесі Українки змінена чисниця. Вона навіть мережки трохи інакше робила. Ми робимо сучасний крій, щоб наші моделі мали модерний вигляд. Я б нашу роботу назвала візуалізацією».

Тетяна Зез може годинами розповідати про вишивання в колах інтелігенції. У ті часи кожна панна повинна була вміти вишивати. Байдуже, що. Але ця навичка була обов’язковою, як і знання іноземних мов та гра на музичних інструментах.

«Україноцентрична інтелігенція свідомо замовляла собі народне вбрання і носила, показуючи: «Ми українці». Це почав робити Шевченко. Старицький часто носив народний одяг. Франко під сюртук одягав вишиванку. Але вільні художники могли собі більше дозволити. Наприклад, Лисенко працював у театрі, не міг так ходити на роботу. Тому у вільний час, на вечірки, вдягали українські сорочки. Так ці видатні українці показували свою українськість. Це була політична боротьба», — пояснює Тетяна.

Аби вдягти сорочку, потрібно було мати мужність. Скажімо, збереглися листи письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, у яких вона описує дитинство. Пише, що через українську мову та вишиті сорочечки інші дворянські діти дивилися на неї та її родину як на ненормальних. Є спогади, як Микола Лисенко організував новорічне свято. Щойно пройшла «офіційна» частина, всі перейшли на російську, Лисенко навіть робив зауваження.

«Думаю, це була спільнота націоналістів-інтелігентів, яка трималася купи, а загал був різний, як і тепер. За українську мову, виступи могли ув’язнити, як, скажімо, Драгоманова», — розповідає Тетяна Зез.

Крім того, жінки з інтелігентних родин з темними сукнями вдягали білі вишиті комірці. У родині Олени Пчілки їх вишивали народними орнаментами. І це теж було своєрідним маніфестом.

Команда проєкту складається із науковців та вишивальниць. Історики-мистецтвознавці (Оксана Константинівська, Марина Олійник) досліджують старовинні сорочки та описують, а вишивальниці відтворюють. Проєкт живе за рахунок самої Тетяни Зез. Щось вдається продати, комусь щось пошити на замовлення. Спонсорів немає.

«Це трохи втомлює — не мати фінансування. Але це для мене як війна, моя війна на культурному фронті. Треба проводити українізацію. Ми, вихідці з Донецька, відчуваємо небезпеку шкірою. Якщо не українізувати і нічого не робити, то нічого й не буде хорошого. Просто в Києві інакша атмосфера, люди більш безпечні, але й тут достатньо тих, кому байдуже, російська чи українська. А ми їхали з Донецька, щоб боротися за Україну».

Ірма Вітовська в сорочці Марії Заньковецької

Ахтем Сеітаблаєв в сорочці Михайла Старицького

Повернути Україні еліту

Кожен охочий може замовити таку саму сорочку, як у Лесі Українки, чи відшити за орнаментом. Одну із сорочок Лесі Українки відтворювали лише за фрагментами рукавів. А на відшиття сорочки Марії Заньковецької пішло 325 годин. Сорочку Шевченка можна зробити за день, адже там вишито тільки комір.

«Візитівкою нашого проєкту я пропонувала зробити сорочку Шевченка і комірець Пчілки, які можна вишити за вечір. Батька нації й мами нації. У нас лишилися ті речі, що можуть бути візитівкою України як представницькі подарунки. Чому це так важливо? Та тому, що це не просто народні сорочки, а сорочки Тараса Шевченка, Лесі Українки як державні маркери. Радянський Союз витравлював поняття української еліти. Я про Олену Пчілку вперше почула 2012 року! А з Лесі Українки в СРСР зробили якусь комуністку. Тому потрібно порушувати тему еліти, осучаснювати її», — переконана переселенка.

Олена Пчілка вміла вишивати, але не мала для цього часу. Багато вишивали і добре шили Ізидора Косач, Ольга Косач, Леся Українка. Леся, наприклад, вишила сорочечку Михайликові Кривинюку — синові сестри Ольги.

«Коли я побачила сорочку Івана Франка, була здивована, бо її виконано полтавськими техніками, але візерунок з альбому Пчілки. І сорочка Лисенка так само звідти», — розповідає Тетяна Зез.

Олена Пчілка збирала в селах орнаменти і класифікувала їх. Брат Михайло Драгоманов спонукав її до цього. Зрештою такий етнографічний чин вилився в одну з найкращих і найповніших добірок узорів.

«Вважаю, що вона має бути настільною книгою кожної вишивальниці. Там стільки орнаментів, що можна вишивати все життя!» — каже Тетяна.

Леся Воронюк в сорочці Лесі Українки



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua