Чому Україна стала об’єктом територіальних зазіхань Росії? Чому агресивна політика сусідньої держави має масову підтримку її населення? Чи здатні українці погодитися на вимоги Росії, щоб припинити війну? «Урядовий кур’єр» шукає відповіді на ці запитання разом зі співробітником Інституту історії України Національної академії наук Станіславом КУЛЬЧИЦЬКИМ.
— Корені будь-яких проблем ховаються в минулому. Щоб оцінити вагу виклику, перед яким стоїть Україна, треба озирнутися на радянське минуле і згадати Російську імперію. Яким тоді було становище України?.jpg)
— Дореволюційна Росія і Радянський Союз були імперіями, але різними. Імперії традиційного типу — це конгломерати різноманітних етносів, у яких панівний етнос асимілював інших. На території Китаю в минулі тисячоліття були сотні народів, але знаємо тільки китайців.
Колоніальні імперії виникали в часи великих географічних відкриттів. Але у XX столітті епоха імперій закінчилася. Після Першої світової війни розпалися традиційні імперії, після Другої — колоніальні. Причина розпаду одна: носієм суверенної влади ставала не держава, уособлювана монархом, а суспільство. Сучасні монархи — це лише дань традиції, вони не є носіями влади.
Російська імперія була одночасно і традиційною, і колоніальною. В її азіатській частині росіяни виступали як колонізатори, а в європейській були панівною нацією, як у традиційних імперіях. Україну називали колонією дореволюційної Росії, щоб підкреслити її приниженість. Однак становище українців було незрівнянно кращим, ніж поляків чи фінів, які відрізнялися від росіян релігією та історією, й водночас значно гіршим.
Це не парадокс. Українцям відмовляли у праві на існування, вважаючи їх, як і білорусів, другорядною гілкою «єдиного російського племені». Після Переяславської ради 1654 року Російська держава привласнила територію України, історію, народ і навіть його самоназву. Щоб відмовитися від принизливої назви «малоросів», українським інтелектуалам довелося відтворювати давньоруський етнотопонім «Україна». Наполягаючи на власній національній ідентичності, освічені українці наражалися на репресії. Щоб вважатися частиною імперської нації, українцям треба було залишатися малоросами. Проте вони мали вибір. Деякі обирали шлях Тараса Шевченка, інші погоджувалися йти дорогою Миколи Гоголя.
— Що змінилося для українців в межах іншої імперії — Радянського Союзу?
— Змінилася ідеологія радянського керівництва, але схожість залишилася в характері влади. Радянські вожді були такими самими суверенними носіями влади, як і російські самодержці, хоч члени суспільства вважалися громадянами, а не підданими. Більшовикам вдалося подовжити на сім з половиною десятиліть існування імперії й навіть наростити її за рахунок країн-сателітів так званої ялтинської Європи. Носієм влади в СРСР було не суспільство, а держава, уособлювана купкою партійно-радянських вождів. Конституційна реформа 1988 року ліквідувала компартійну диктатуру і зробила суспільство суверенним. Це спричинило спочатку падіння комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи, а потім розпад СРСР.
— Чи можна Леніна вважати творцем української державності?
— Українців не можна називати недержавним народом. Створена предками українців Київська Русь проіснувала сотні років. Національно-визвольна революція середини XVII століття відновила українську державність, але після Переяславської ради впродовж 120 років вона поступово зникла. Після розпаду Російської й Австро-Угорської імперій виникли Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка, які задекларували у 1919 році об’єднання в єдину соборну Україну. Однак національно-визвольні змагання 1917—1923 років закінчилися невдачею, а українські етнічні землі було поділено між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією.
За українським взірцем радянську національну державність було надано іншим народам. Винайдений Леніним радянський режим являв собою тандем виконкомів рад з управлінськими функціями і парткомів монопольної партії з диктаторськими функціями. Уособленням диктатури вождів були органи держбезпеки. Національні республіки були спочатку незалежними державами, а з 1923 року — союзними республіками із правом вільного виходу із Союзу. А по партійній лінії вони загрузали в радянській імперії, як комахи в бурштині.
— Які причини недовгого існування УНР?
— По-перше, на відміну від поляків, які спромоглися у 1920 році обстояти свою незалежність у війні з арміями Троцького, українці не вважали росіян ворогами. У Російській імперії серед українських підданих утвердилося малоросійство. Тепер росіяни виступали перед українцями у двох іпостасях: як прибічники відновлення «єдиної і неподільної Росії» (білогвардійці) і як захисники національної державності в радянській оболонці (червоноармійці).
По-друге, Червона армія несла в Україну гасла експропріації великих власників і переділу орних земель. Взаємодіючи з вірусом малоросійства, вірус комунізму руйнував підвалини української державності. Чимало вихідців з України відіграли вагому роль у партії більшовиків. Після кількох розколів на комуністичні позиції перейшла основна частина впливової серед селянства партії соціалістів-революціонерів — боротьбисти.
— Тобто народжену в Росії радянську владу не можемо вважати для України окупаційною?
— Якщо розглянути три «визвольні походи» російських військ в Україну взимку 1917—1918, взимку 1918—1919 років і восени 1920-го в національній і соціальній площинах, то стає очевидним, що комунізм в Україні не мав шансів на перемогу без військового втручання Росії. Справді, що могли протипоставити захисники УНР російським арміям загальною чисельністю 1 200 000 осіб, які опинилися в Україні восени 1920 року? Отже, окупація? Але українське селянство вітало більшовиків, які обіцяли мир народам, фабрики — робітникам, землю — селянам. Більшовики створили радянську Україну, яка мала вигляд повноцінної держави — із власними кордонами, столицею, органами влади, державною символікою і незалежним статусом. 28 грудня 1920 року підписано союзний договір між РСФРР і УСРР, яким підтверджувалася «незалежність і суверенність кожної з договірних сторін».
Окупаційні — це політичні режими, нав’язувані ззовні. Але як назвати режим, встановлюваний не зовсім чужою силою, з якою століттями співіснували, що нав’язує свої гени і відтворює себе в іншій оболонці?
Коли 1939 року Червона армія здійснювала «визвольний похід» в Західну Україну, встановлена тут радянська влада була окупаційною. Перші вільні вибори до Верховної Ради УРСР у 1990 році в трьох областях Галичини утворили дивний феномен — антикомуністичну радянську владу. На решті території комуністи виборів не програли. Інша річ, що більшість із них скористалася в умовах паралічу загальносоюзного центру закладеною в конституціях можливістю виходу з СРСР.
Свою національну політику більшовики назвали коренізацією, тобто укоріненням радянської влади в чужонаціональному середовищі. У жовтні 1920 року в газеті «Правда» з’явилася стаття Сталіна, в якій розглянуто питання перетворення України, Азербайджану, Туркестану та інших «на радянські країни, тісно пов’язані з центральною Росією в одне державне ціле». Таке укорінення, як він стверджував, було «немислиме без широкої організації місцевої школи, без створення суду, адміністрації, органів влади тощо з людей, які знають побут і мову населення».
У кампанії українізації треба розрізняти форму і зміст. Форма завжди була однаковою: розвиток мови і культури народу. А змісту цій кампанії надавав політичний режим. Більшовики так проводили коренізацію, щоб українці втішалися користуванням своєю мовою і добре відцензурованою культурою, але не зазіхали на здобуття реальної державності. Вожді уважно стежили за процесом, розправляючись із тими, хто перетворював її на самоціль.
Однак навіть радянська українізація сприяла піднесенню національної самосвідомості. Щоб придушити небажані наслідки, Сталін у 1932 році «розщепив» цю кампанію на дві протилежні за змістом: більшовицьку і «петлюрівську». Кампанію українізації Кубані, яку з ентузіазмом сприймало місцеве населення, але вона порушувала проблему возз’єднання цього регіону з УСРР, було оголошено «петлюрівською» і припинено.
— Яку стратегію на пострадянському просторі обрало керівництво сучасної Російської Федерації?
— Звичайно, не радянську. Вожді СРСР прагнули доповнити встановлену 1917 року політичну диктатуру економічною, тому зосередилися на соціальних відносинах. Відкривати другий фронт у сфері національних відносин не було сенсу. Навпаки, визвольний рух народів Росії вони робили своїм союзником. Нібито задовольнили бажання українців і білорусів створити національну державність, але кінцевий результат відомий — Біловезька пуща.
Путін відкинув досвід радянського державотворення і повернувся до дореволюційних поглядів на Україну та українців. Найбільш дохідливо їх сформулював у 1918 році голова партії кадетів Павло Мілюков: «Офіційне визнання слів «Україна» і «українці» неминуче спричинить зменшення руського народу більш як на третину й одріже руські землі від Чорного моря. Якби навіть «Україна» й була включена у склад Російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили поле діяльності для сепаратистів, бо доки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди матиме грунт і рацію». Путін постійно повторював тезу про необхідність підтримки «соотечественников», громадян інших країн — носіїв російської мови.
Але в липні 2013 року в його ставленні до України та українців стався радикальний зсув. Перебуваючи в Києві на святкуванні 1025-річчя хрещення Русі, він заявив: «Тут був зроблений вибір для всього нашого народу. Наші спільні духовні цінності роблять нас єдиним народом». А у 2015 році він сказав: «Я взагалі не роблю різниці між українцями і росіянами. Я взагалі вважаю, що це один народ».
Не слід думати, що це точка зору тільки Путіна. Так мислить більшість російського народу від часів Ніколая Карамзіна. Скориставшись тим, що династія Рюриковичів, яка заснувала Київську Русь, правила в Москві аж до Івана Грозного і його сина Федора, він заглибив історію Московської держави до IX століття, тобто за наш рахунок створив образ «Тисячолітньої Росії».
— Справді, росіяни вважають нас трохи дурнуватими, але «своїми», і не розуміють, чого оце ми пручаємося.
— У моніторингу громадської думки Інституту соціології НАН України є таке запитання: «Ким ви себе передусім вважаєте?» Так, у 1992 році громадянином України себе вважали 45,6% респондентів, а в 2013 році – 50,6%. Невеликий прогрес… Решта вважала себе передусім жителями регіону, громадянами колишнього СРСР, представниками свого етносу тощо. Не хочу звинувачувати співвітчизників, які живуть в олігархічній державі, плутаючи її із країною. Продовжують тиснути стереотипи — про дружбу братніх народів, про спільну колиску в Києві, про обов’язок держави забезпечувати громадян матеріальними благами. Колишні радянські громадяни звикли коритися владі, деяким навіть потрібна диктатура.
Наша надія в тому, що вже з’явилося перше пострадянське покоління. Помаранчевий майдан і Євромайдан довели, що визрівають громадянське суспільство і політична нація. Лінія фронту в сучасній війні України з Росією лежить не в національній площині, а у ставленні людей до демократії й диктатури. Путін змушує нас вдивлятися в минуле України, яке так довго приховували. За сотні років спільного існування Україна і Росія перетворилися на сіамських близнят. І ось з’явився хірург в образі Путіна, який всупереч власним намірам розтинає їх. «Будем мы как Гоголи, лишь бы нас не трогали»? Людей, які так мислять, день у день меншає.
Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»