Він нічим не відрізняється від однолітків — студентів Дніпропетровської національної будівельної академії. І лише деякі викладачі й друзі знають, що за худорлявою статурою, щирою усмішкою прихована розірвана солдатська душа. І життя, розділене на до та після війни. Його звати Кір, а серед бойових побратимів він має позивний «Студент».
Дощ у дорогу — це добре
— Ще з дитинства мріяв стати або будівельником, або військовим, — розповідає Кір. — Тож після закінчення коледжу, попри те, що вже був студентом (навчався в будівельній академії), вирішив піти на строкову службу в ЗСУ.
Маючи відмінне здоров’я та спортивні звитяги, юнак зробив кілька стрибків з парашутом і потрапив до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади у розвідроту. Рік служби промайнув швидко, і з почуттям виконаного обов’язку Кір повернувся до академії та з головою поринув у будівельні науки.
— До військкомату прийшов добровільно. Мене записали й пообіцяли зателефонувати через кілька днів. І справді, вже за два дні запропонували поповнити лави 20-го окремого батальйону територіальної оборони Дніпропетровської області. Я погодився, і вже наступного дня розпочалася моя служба, — пригадує «Студент».
5 липня 2014 року закарбувалося у пам’яті Кіра. Того дня група «Лісник» 20-го окремого батальйону територіальної оборони Дніпропетровської області отримала наказ приготуватися до маршу на 20 кілометрів і зайняти позицію поблизу селища Гостре. На світанку 6 липня їхній підрозділ, посилений розвідвзводом 51-ї бригади, вирушив до місця призначення.
— Ішов дощ, мене ця погода пригнічувала. Старші чоловіки підбадьорювали, мовляв, дощ у дорогу — це добре, — продовжує «Студент». До точки доїхали швидко, та й погода покращилася. На місці нас чекала батальйонна розвідка, яка вже добу контролювала стратегічну позицію.
Насамперед виставили охорону, і бійці облаштували табір. Опорний пункт розмістили на висоті, з якої контролювали і селище Гостре, і дорогу, яка була основною в тому районі. Частину групи командир виставив на дорогу для контролю пересувань. Тоді ми не здогадувалися, якою кісткою в горлі стали для російських військ.
Одразу біля новоствореного поста утворився затор завдовжки кілька сотень метрів, і група контролю дороги змістилася вниз. Машини оглядав боєць з позивним «Малюк». Якось під час чергової перевірки він попросив водія пред’явити документи, натомість той запропонував «Малюкові» підвищення по службі: «Синку, добре службу несеш — я тебе до себе в міністерство заберу, мені такі потрібні». А боєць йому відповів: «Таки хочу глянути на ваші документи». І ось у його руках «корочка» головного розвідуправління «ДНР». «Малюк» подав знак «Професору», який його прикривав, і вже за кілька секунд горе-розвідники лежали ниць на асфальті.
Бійці блокпоста того дня затримали майора ГРУ «ДНР», трьох хлопців віком від 23 до 30 років з характерними для снайперів мозолями на вказівних пальцях і синцями на плечах, розвантаження для снайперів, боєприпаси, форму, каски.
Плани ворога вдалося порушити
Під вечір командир відправив групу розвідки на чолі із снайпером «Деном» для з’ясування місцевості і холостого пристрілювання мінометів на основних точках противника. На шосту добу наші розвідники вступили в бій поблизу місцевої колонії, яку бойовики намагалися взяти штурмом. Але отримали несподіваний удар з тилу й зазнали втрат, тому змушені були відступити.
— Тоді ми розуміли, що противник за будь-яку ціну намагатиметься нас вибити з висоти, — пригадує боєць.
13 липня російсько-терористичні війська почали накопичувати сили для атаки. Командир загону вирішив: потрібно не чекати нападу, а першими атакувати скупчення супротивника. Ударну групу, яку очолив «Фокс», сформували з досвідчених бійців — плани ворога вдалося порушити. Щоб переконатися в ефективності завданих ударів та визначитися з подальшими діями, командир «Лісників» з бійцями (позивні «Шрам» і «Тоха») вирушили в тил противника на розвідку.
— Зустрічала їх після виконаного завдання група прикриття. Хлопці не дійшли до нас буквально метрів 50, як із селища почав стріляти снайпер, — розповідає Кір. — Першу кулю прийняв «Тоха». Попри смертельне поранення, ми намагалися надати йому допомогу… Пішов дощ, я сидів поруч, обійнявши голову товариша, і не міг повірити, що це все наяву — перша моя втрата.
Наступні кілька днів бійці рили окопи та бліндажі.
— І вже вночі 16-го виявилося, що недарма, — продовжує розповідь наш герой. — О 3:15 здав пост і поспішив до табору, щоб хоч кілька годин поспати. Не встиг відійти й сотню метрів, як почалася шалена стрілянина. Неподалік від мене в бік постів з посадки вийшла диверсійно-розвідувальна група... Раптом зателефонував «Зв’язківець». Беру слухавку, а в думці лише одне: хоч хтось знатиме, де мене потім шукати. Замість слів співчуття отримав «пістона»: годі панікувати, тримай сектор! Отямився. Почав відстрілюватися, згодом «заговорили» зенітки 51-ї бригади. Їхня відвага надихнула й мене, бо вони вийшли з укриття і відкрили вогонь під обстрілами з АГС і РПГ. Опанувавши себе, почав чітко розрізняти стрілянину наших постів. Через півгодини бій ущух. Темно, лежу й картаю себе, що не носив каску, навіть ту сталеву. На світанку почув, як хтось повзе до мене, це був командир. Коли добрався до табору, спати вже не хотілося. Хлопці раділи один одному, ніби вічність не бачилися.
…У невеликій кімнаті гуртожитку на стіні висить державний прапор з побажаннями побратимів, блакитний берет, а ще тільняшка — як нагадування, що десантник — це той, хто будь-якої миті здатен зібрати речі й піти захищати Батьківщину.
Аркадій РАДКІВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+