ІСТОРІЯ

Трагічні події вже 70-річної давнини донині служать інтересам політики, а не правди

У пам’яті кожного народу є дати, забувати про які — непростимий гріх. День 22 червня 1941 року, в який розпочалась Велика Вітчизняна війна, належить саме до таких.

Однак цю дату не тішили увагою ні за радянських часів, ні навіть нині, коли, на жаль, вистачає охочих трактувати всенародну війну з фашизмом за совєтсько-німецький конфлікт, до якого ми, українці, причетні лише побіжно.

Та найстрашніше, що нас досі ревно оберігають від правди. Одні — звинувачуючи кожного, хто прагне істини, у намірах «переписати історію», яка насправді є лише сфальсифікованою на догоду ідеологам комуністичної доби версією реальних подій. Інші — зводячи Велику Вітчизняну війну до хронології дій Української Повстанської армії. Однак, як відомо всім, хребет фашистському звіру переламала зовсім інша армія. І правда, хоч би  якою гіркою чи навіть образливою вона була, все одно залишається правдою.

Радянські танки з… «хрестами»

Військову катастрофу, з якої розпочалася війна для СРСР, за радянських часів традиційно пояснювали віроломством Гітлера і несподіваністю нападу. В результаті цього, мовляв, більша частина червонозоряних літаків загинула на аеродромах, так і не злетівши в небо, а чимало танків (передусім новітні на той час Т-34 і КВ, які за своїми бойовими характеристиками значно перевищували фашистські панцерники) згоріли у боксах на місцях базування.

Щодо першого, то це свята правда — вже у перший день війни «сталінські соколи» залишилися без літаків, надовго віддавши панування в небі гітлерівським льотчикам. А от щодо другого, то це лукава напівправда: трофейними  радянськими тридцятичетвірками активно скористалися німці, в тому числі в боях за Київ. Як свідчать архівні документи, далеко не кожному командиру високого рангу вистачило мужності взяти відповідальність особисто на себе, щоб у перші години війни наказати заправити танки пальним, завантажити боєкомплектом і вивести з місць постійної дислокації. Так, як це зробили, наприклад, командувачі розквартированого на Житомирщині 9-го механізованого корпусу Костянтин Рокосовський, і розміщеного на Львівщині 4-го мехкорпусу Андрій Власов. Відтак у більшості прикордонних районів новенькі бойові машини, що мали громити ворога на його ж території, цілими і неушкодженими дісталися німцям, так і не зробивши жодного пострілу(!) по агресору…

Отож нечисленні успіхи радянських військ у перші дні війни (за винятком хіба що бойових дій прикордонників, які були єдиними(!) військами, навченими оборонятись, а не лише «переможно» наступати) пояснювались тим, що в Червоній армії за роки сталінського терору ще не зникли командири, здатні керуватись здоровим глуздом, а не вказівками Комуністичної партії і її вождя.

Очікувана несподіванка?

Костянтин Рокосовський перед війною потрапив до сталінських застінків. Та, незважаючи на вибиті під час допитів зуби, п’ять зламаних ребер і роздроблені молотком пальці на ногах, він не підписав зізнань. А ще допоміг «щасливий» випадок, яким для оголошеного лише «польським шпигуном» воєначальника став «золотий вересень» 1939 року — нібито вже доведена компетентними органами «зрада» нічим не підтвердилась. Отож лише дивом країна не втратила майбутнього Маршала Перемоги, який, на відміну від Жукова, завжди прагнув перемагати малою кров’ю.

Ще одного нині всім відомого воєначальника Кирила Мерецкова — вже на той час Героя Радянського Союзу і заступника народного комісара оборони — заарештують у день початку війни прямо у поїзді Ленінград—Москва. Його звинуватять у поширенні серед військових провокаційних настроїв про… швидкий початок збройного конфлікту з «дружньою СРСР Німеччиною». Розпочату в прикордонних військових з’єднаннях з дозволу Мерецкова відправку у тил сімей командного складу не лише категорично заборонять, а й терміново повертатимуть евакуйованих назад — фактично на зустріч неминучій загибелі.

…Із мундира кинутого до тюремної камери генерала, який за рік до цього зумів поставити переможну точку в затяжній радянсько-фінській війні, зірвуть петлиці і Зірку Героя, а потім, жорстоко побивши «ворога народу», кати дружно помочаться на його розпростерте на підлозі напівживе тіло. Тим часом командири вже атакованих німецькою авіацією військових частин, висунутих за ініціативи Мерецкова на прикриття державного кордону, марно намагатимуться з’ясувати у вищого керівництва, чи відповідати їм на «провокації».

Саме в такій ситуації опинився 12-й механізований корпус, однією з дивізій якого командував ще один майбутній герой війни — Іван Черняховський. Фашистські бомбардувальники кілька годин(!) без жодного супротиву Червоної армії нищили танки, зосереджені в лісах під Шауляєм, бо ніхто не ризикнув дати дозвіл на відкриття зенітного вогню. Першу малозрозумілу радіограму про «вторгнення німецьких військ на окремих ділянках кордону» танкісти отримали лише близько 8 години ранку першого дня війни.

Тільки знаючи ці факти, можна належно оцінити вчинок народного комісара Військово-Морського Флоту СРСР Миколи Кузнецова. Він, незважаючи на отриманий буквально за лічені дні до початку війни особистий «рознос» від Сталіна за дозвіл стріляти по німецьких літаках, які «випадково» залітали у повітряний простір над радянськими військово-морськими базами, у ніч на 22 червня підняв флот по бойовій тривозі і дозволив… відкривати вогонь на ураження.

На відміну від американського Перл-Харбора, Севастополь зустрів ворожі літаки, що намагалися завдати удару по головній базі Чорноморського флоту, щільним зенітним вогнем. Так і не знищивши жодного радянського військового корабля, німці ще за годину до початку широкомасштабних боїв на кордоні вже відкрили рахунок своїх бойових втрат у небі над Севастополем, Ізмаїлом, Кронштадтом.

…Підтвердженням того, що напад фашистської Німеччини на СРСР аж ніяк не був несподіваним, служить ще один маловідомий факт. Наперекір заспокійливим доповідям на?чальника радянської військової розвідки генерала Голікова, його підлеглий — наш земляк-українець полковник Новобранець — на свій страх і ризик підготував і направив у війська довідку про реальну ситуацію на німецько-радянському кордоні і детальну дислокацію зосереджених для нападу фашистських дивізій. Від трибуналу і розстрілу сміливця врятував початок війни, яка засвідчила, хто був справжнім героєм.

Отож розповіді про несподіваність завданого фашистами удару — не більше ніж легенда, власне, пропаганда, яка була спрямована на виправдання злочинного головотества вищого керівництва СРСР. А відтак захищала і захищає ідеологічних спадкоємців тих, хто мав би відповісти за десятки мільйонів загублених з їхньої вини людських життів.

Пробачте нам, забуті бійці…

У довіднику «Освобождение городов», підготовленому вже за часів «перебудови» у 1985 році Інститутом військової історії і Центральним архівом Міноборони СРСР, наводиться найбільш повна хронологія як звільнення Червоною армією окупованих фашистами радянських міст, так і взяття населених пунктів європейських країн, Китаю і Кореї. Якщо вірити цьому виданню, то першими містами, відбитими у гітлерівців, стали Жлобин і Рогачів, звільнені 13 липня 1941 року під час Смоленської битви.

Між тим, всі без винятку академічні видання радянської пори з історії Великої Вітчизняної війни обов’язково згадують, що «на второй день войны советские войска решительным контрударом выбили противника из Перемышля, захваченого врагом 22 июня, и пять суток удерживали город».

Отож, здавалося б, немає жодних сумнівів, що першим радянським містом, звільненим від німецьких загарбників під час війни, став саме Перемишль. Але чому тоді довідник «Освобождение городов» не згадує про це жодним словом, натомість стверджуючи, що це місто було окуповане німцями… 27 червня 1941 року і звільнялось лише один раз — аж 27 липня 1944 року?

Відповідь проста: ворога з Перемишля 23 червня 1941 року рішучою атакою вибили війська 4-го механізованого корпусу, якими командував… генерал Власов.

Згадуваний довідник наводить не лише дати, а й перелік військових частин, які звільняли міста. І, що найстрашніше, прізвища тих, хто очолював армії, корпуси, дивізії, полки. Відтак заради того, щоб не згадувати Власова, 37-ма армія якого згодом відзначилась під час оборони Києва, перше взяття Перемишля від гріха подалі просто викреслили із довідника. А заодно і пам’ять про загиблих при звільненні першого радянського міста бійців і командирів, які вірили, що Батьківщина про них не забуде.

Вірили в це і учасники першого в історії Великої Вітчизняної війни десанту на чужу територію, які 26 червня 1941 року — на четвертий день війни — висадилися на правому березі Дунаю, захопивши кілька румунських населених пунктів, включаючи місто Стара Кілія. Цей плацдарм на чужій території моряки Дунайської військової флотилії, воїни 25-ї Чапаївської дивізії і радянські прикордонники утримували майже місяць — до 18 липня 1941 року.

Перелік подібних напівзабутих чи навіть зумисне викреслених з нашої історії фактів можна наводити й наводити. Адже навіть про безприкладний подвиг захисників Брестської фортеці згадали лише через 20 років після закінчення війни.

Численні факти свідчать, що надто багатьом хотілося забути, як у наших військах на початку бойових дій не було навіть карт власної території, бо планувалось воювати лише на «чужій землі» і тільки «малою кров’ю». А натомість довелося відступати до Москви і Сталінграда, сторицею розплачуючись солдатськими життями за завдані ворогу втрати.

Відтак чи дивуватись, що у центрі більшості наших міст стоять монументи на честь визволителів, тим часом як пам’ять тих, хто склав голови у кровопролитних оборонних боях 1941 року, досі належно не вшановано…