ТОЧКА ЗОРУ
Показ старої екранізації твору письменника дав привід уважніше придивитися до віх його життя
Коли вулиці, названі на честь відомого борця проти «українського буржуазного націоналізму», масово перейменовувались, а пам’ятники йому зносились, багатьом здавалось, що ім’я цього письменника невдовзі кане в небуття. Натомість сучасний Інтернет переповнений публікаціями, в яких трагічна загибель Ярослава Галана та його творчість знову служить викриттю «експансії католицизму» та «бузувірської ідеології» бандерівців.
Біографія у форматі історії
У минулому нині суціль політкоректної Західної Європи вистачає подій, про які воліють не згадувати. Причому навіть тоді, коли без них годі зрозуміти логіку розвитку світової історії. Так, можна і потрібно засуджувати горезвісний пакт Рібентропа—Молотова, однак не забуваючи при цьому, що не менш ганебною увертюрою до нього став мюнхенський зговір країн західної демократії з Гітлером. Розплатою за це стала як безкарна окупація Чехословаччини, так і кривава трагедія Закарпатської України.
Так само намагаються не згадувати про десятки тисяч «русинів», як іменували у тодішній Австро-Угорщині українців, кинутих з початком Першої світової війни до концентраційних таборів. В одному з найстрашніших серед них — Талергофі — опинився батько на той час 12-річного Ярослава Галана. Єдиною провиною рядового чиновника-канцеляриста з Перемишля був інтерес до російської літератури. Як напише згодом уже відомий публіцист Ярослав Галан, «не було приниження, якого б не зазнали тоді українці, і навіть національне ім’я їх було предметом ненависті… У Перемишлі серед білого дня 47 українців, у тому числі 17-річного підлітка, було зарубано гусарами».
Та вже невдовзі до Галичини прийшли російські «визволителі», які не менш нещадно карали місцевих «русинів» за знайдені у них… українські книжки і журнали. Фактично вже тоді у самісінькому центрі Європи дві імперії запалили вогонь братовбивчої війни між представниками одного народу. Причому не лише на полі бою двох ворогуючих армій. Після відступу російських військ австро-угорські власті лише за офіційними даними повісили і розстріляли понад 60 тисяч цивільних галичан за «співпрацю з ворогом».
Сім’я Галанів поповнила лави біженців. І Ростов-на-Дону, за визначенням видатного письменника-гуманіста Володимира Короленка, став «куточком Галичини в Росії». Втім, далеко не рідним для галичан, бо «голод, холод, хвороби повновладно хазяйнували там. Кошти, виділені урядом на утримання цього табору з понад 4 тисяч осіб, осідали в кишенях «опікунів».
Та саме в Ростові-на-Дону син батька-русофіла чи не вперше ідентифікував себе українцем. Разом із самодіяльним театром юний гімназист об’їздив Приазов’я і Кубань, заселені «малоросами», які нарешті почали усвідомлювати, хто вони насправді і «чиїх батьків діти».
Народження страшної сили
На тлі більшості радянських письменників з їхньою робфаківською освітою Ярослав Галан здавався аристократом. Утім, вільне володіння десятком європейських мов плюс навчання у Віденському і Краківському університетах відкривали перед молодим фахівцем шлях до блискучої кар’єри навіть у панській Польщі, громадянином якої він був. Натомість юнак пов’язує життя з комуністичним рухом, що прирікає хлопця на переслідування і тюрми.
З нинішньої точки зору, досить дивний вибір. Тим більше, що Ярослав Галан ніколи не зрікався свого українства. Та не забуваймо, що здобувати освіту 20-річним він спершу подався до Вищої торговельної школи у Трієсті. Вже тоді юнак запише до щоденника, що став свідком народження нової страшної сили — фашизму. Диктатура Муссоліні зміцнювалась не без потурання ієрархів католицької церкви, для яких політика виявилась вищою за пастирські обов’язки. Це позначилось як на ставленні Галана до релігії, так і його прагненні долучитись до сили, здатної протистояти фашизму.
Політика «українізації» змусила навіть набагато досвідченіших за молодого Галана громадських діячів повірити у добрі наміри радянської влади. Зокрема, в «червону» Україну повертається Михайло Грушевський, а герой визвольних змагань генерал-хорунжий Юрко Тютюнник не менш щиро заявляє про припинення боротьби з більшовизмом. Тимчасом як у Польщі здійснюється спрямована проти українського населення пацифікація, офіційно засуджена навіть комісією Ліги Націй —попередника ООН.
Недаремно у листі до дружини письменник пише, що «польсько-панський уряд зі своїм брутальним терором ловиться (хапається. — В. Ш.) за ніж. Але ми добре знаємо, що ніж потопаючому не рятунок». Фактично позбавлений права на роботу «пан професор» з університетським дипломом живе за рахунок селянської рідні своєї дружини. Неважко зрозуміти, чому він намагається отримати радянське громадянство, а коли йому відмовляють, відправляє у серпні 1932 року на навчання до Харкова свою дружину.
Це трагічне рішення зіграє в долі талановитого митця фатальну роль. 23 вересня 1937 року Анну Галан-Геник розстріляють. У кримінальній справі 24-річної студентки вказано, що вона викрита органами НКВС як «переконана українська націоналістка-фашистка», що прибула до СРСР за завданням свого чоловіка Ярослава Галана — «члена контрреволюційної фашистської організації «УВО-ОУН» і агента польської дефензиви». Все слідство — від арешту до виконання вироку — зайняло 21 добу.
Парадокс, але саме в цей час «член ОУН» і «агент дефензиви» вже восьмий місяць перебував у… тюрмі. В 20-ту річницю більшовицького перевороту в Петрограді Галан навіть прочитав співкамерникам доповідь про сталінську конституцію та гарантовані нею права. Однак на ділі польська феміда виявиться поблажливішою від більшовицького беззаконня: письменника випустять на волю за браком доказів його вини, однак «під нагляд поліції без права виїзду зі Львова».
Ярослав Галан (у центрі) з рідними дружини Анни (ліворуч). Фото надані автором
Вибір без вибору
Більшість «дорадянської» публіцистики Ярослава Галана донині залишається невідомою українським читачам. Тим часом саме він одним з перших розповів світові про трагедію Закарпатської України, доля якої за мовчазної згоди «цивілізованого світу» стала розмінною монетою у кривавій грі двох страшних сил — гітлерівського націонал-соціалізму та сталінського тоталітаризму. Втім, чи багатьом з нас відомо, що на дипломатичному рауті в Анкарі 6 листопада 1933 року Климент Ворошилов докоряв польському послу Юрію Потоцькому, що в Польщі, на відміну від СРСР, не вміють «тримати українців у повній покорі»? Як бачимо, задовго до змови з Гітлером радянські вожді вже мали власний рецепт розв’язання «українського питання», мало чим відмінний від фашистського.
Отож 1 вересня 1939 року мільйони українців — громадян Польщі – постали перед важким вибором: чи захищати від нацизму країну, яка аж ніяк не була для них рідною матір’ю? 22 червня 1941 року аналогічна дилема постане перед тими, хто пережив голодомор 1933 року і великий терор 1937 року. Нескладно зрозуміти позицію тих, для кого більшовицький режим і особисто Сталін залишились найлютішими ворогами. Та згадаймо, що навіть Остап Вишня після 10-річної відсидки не вагався, на чию сторону стати. До речі, у доробку великого сатирика немало творів «антинаціоналістичної» спрямованості, хоч навряд чи написаних від щирого серця.
Що далі від Батьківщини, то краще?
Колись навіть поїздці до соціалістичної Болгарії чи Польщі передувала скрупульозна перевірка благонадійності. А безпартійного(!) Ярослава Галана наприкінці травня 1945 року відрядили у двомісячне турне Східною Європою з Австрією включно. З листопада 1945 по жовтень 1946 року талановитий публіцист — спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі над гітлерівськими військовими злочинцями.
Отож у радянських спецслужб не було жодного сумніву, що колишній польський підданий і член підозрілої Комуністичної партії Західної України, оголошеної постановою Комінтерну «бандою шпигунів і провокаторів», не втече на Захід. Більше того, його немов спеціально тримали подалі від рідної України, обравши для цього почесні відрядження за кордон.
Нині вже доступні архівні матеріали переконливо засвідчують, що ні про яку виняткову довіру до канонізованого лише після смерті галицького письменника не йшлося. Так, у доповідній записці критика М. Пархоменка в ЦК КП(б)У прямо стверджується: «Ярослав Галан заражений західноєвропейським буржуазним духом. Радянських людей поважає мало. У Західній Україні, на його думку, партія робить великі помилки щодо селянства. У партію вступати не хоче».
У численних доносах наводяться слова Галана, що Львів при радянській владі занепадає, а сам письменник направляє лист до Агітпрому ЦК КП(б)У з наріканнями на запровадження у Львівському університеті навчання російською мовою та зникнення в місті українських афіш у кінотеатрах і навіть україномовних табличок з назвами трамвайних маршрутів.
Досі мало хто знає, що незадовго до загибелі від рук «українських націоналістів» журналіста позбавили посади власкора газети «Радянська Україна», відібрали в нього табельний пістолет, а написану драматургом п’єсу «Під золотим орлом» не допустили до постановки театрами. Сумнозвісний Головліт (радянський цензурний комітет) Галан назвав «Тубільним комітетом розправи з мистецтвом».
«Не минайте ні титли, ні коми»
Нині вистачає підтверджень того, що вбивство Ярослава Галана було на руку насамперед комуністичному режиму. Не менш показово, що найбільш одіозні памфлети публіциста — «З хрестом чи ножем?» та «Що таке унія» — вийшли у світ за підписом… Володимира Росовича. Звісно, можна допустити, що автор використав псевдонім через страх перед фанатично налаштованими католиками. Однак чим пояснити, що аж через рік після загибелі письменника друкується нібито його памфлет «Годі!» за підписом… Ігоря Семенюка, згодом включений до збірок творів Ярослава Галана? Чи не йдеться часом про грандіозну містифікацію, завдяки якій талант українського письменника і публіциста досі служить чужій справі? А тим, хто продовжує вважати цього митця просто здібним ремісником, варто прочитати повість Ярослава Галана «Гори димлять». Чи хоча б переглянути фільм, знятий уже у часи перебудови за цим твором.