Командирами стають не за помахом чарівної палички. Для цього слід пройти складний шлях, сповнений не лише випробувань, а й перешкод, які декого можуть і розчарувати у виборі професії, і змусити кардинально змінити її.

«Немає у вас, солдате Волошин, командирських якостей!» — відрубали строковикові Дмитру після тестів на командира відділення. Отакої! Зараз, після багатьох років служби на різних посадах — від стрільця до командира корпусу, від солдата до полковника — він згадує про цей парадокс долі хіба що з іронічною посмішкою. А таких поворотів долі, завад і палиць у колесах було в біографії Дмитра Сергійовича аж забагато як для однієї людини.

Свій перший крок до майбутнього фаху п’ятнадцятирічний Дмитро зробив усвідомлено та впевнено: вступ і навчання у Криворізькому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою заклали підвалини міцного здоров’я, сили духу, відчуття власних можливостей зрушити гори з місця, якщо вони постануть на його шляху.

Після ліцею йому здавалося, що значно більше користі, ніж у війську, він зможе принести суспільству в лавах рятувальників. «Хотілося гасити пожежі, приборкувати стихійні лиха, ліквідовувати аварії, займатися пошуком і порятунком людей», — згадує тодішній абітурієнт Черкаської академії пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля. Та не так сталося, як гадалося юному максималістові. Підводні течії вітчизняної корупції, як пізніше зрозумів у процесі вступу, завадили здійснитися цій мрії.

Утім загартовані у військовому ліцеї риси характеру не дали змиритися з несправедливістю. І він вирішує спробувати вдруге, як-то кажуть, взяти цю фортецю приступом. Так в одній кишені з’явилася довідка про вступ, а в другій невдовзі — повістка з військ комату.

Подолати страх, подолати себе

Похід до РВК простимулювала нагода законно прогуляти роботу. Випробувань він не боявся, за здоров’я не переймався, сам каже, «як у бугая», кров кипить, сил — через край. Отримав мало не найвищу категорію придатності, хоч у водолази, на підводний човен чи в Аеромобільні війська.

На стандартне запитання: «Служити хочеш?» — відповів ствердно. Але довідку про вступ до академії про всяк випадок тримав у кишені, мовляв, побачимо, що з того вигорить. З огляду на богатирське здоров’я одразу запропонували спробувати себе в Аеромобільних військах. Ефект посилював плакат із хвацьким десантником у біло-блакитній тільняшці, береті кольору небесної блакиті, «ердешкою» (рюкзак десантника) за плечима на тлі розкритих парашутів. А чого ще треба юнакові у 18 років? Романтики, крутизни, стрілянини. Як колись жартували, до обіду стрибки, після обіду — карате.

«Хотілося зробити щось таке, чого не роблять інші. Бути дотичним до чогось величного, що не до снаги багатьом одноліткам», — ділиться юнацькими спогадами Дмитро Сергійович.

І вкотре не так сталося, як гадалося. Забракували його вже на рівні області — нібито зростом не вдався, одного сантиметра не дотягував до рівня вимог. І сміх, і обурення. Оскільки не дуже хотілося бути деінде, стала у пригоді прихована довідка про вступ до академії. Та вона, навпаки, виявилася квитком не до вишу, а саме до мрії стати десантником. Після своєрідного ультиматуму призовника у військ коматі таки відступили.

Так у квітні 2008-го він потрапив до 25 окремої повітряно-десантної бригади. «Було цікаво, насичено. І про страх висоти — так-так, він у мене був з малих років, довелося забути, як про дитячий сон, — зізнається жартома полковник. — Після потужної психологічної підготовки я просто не міг вчинити інакше, усвідомив, що це мій обов’язок. Якщо не здійснити стрибок, краще піти втопитися. Тож я був ладен вистрибнути з борта й без парашута».

Уже під час строкової служби зажевріла думка пов’язати своє майбутнє з армією, стати офіцером. Десь у глибині душі зрозумів, що настав час удосконалюватися, вчитися, а не тупцювати на місці. У подальшому й донині це залишається сталим переконанням Дмитра Волошина. Тільки вперед. А з минулого брати все найкраще, найвагоміше.

Стати офіцером-десантником допомогла ППО

«Якщо не знаєш, як зробити, зроби це правильно!» — цю фразу одного зі своїх викладачів він згадує, коли стоїть на роздоріжжі ухвалення важливих рішень. Простий, на перший погляд, принцип, але він врятував не одне життя. Із вдячністю згадує багатьох командирів, їхню науку, приклади, крилаті фрази. Непросте життя військового дало розуміння того, що знання й навички в житті завжди стають у пригоді.

А попереду пролягав шлях до власних командних вершин, який не було устелено атласними стрічками та яскравими гірляндами. Офіцером-десантником зазвичай стають після закінчення спеціалізованого факультету військової академії. Але й цього разу Дмитро зіткнувся з уже знайомою схемою — непробивною стіною нерозуміння, як і спершу в Черкасах.

Утім потрапити до десанту можна й іншим шляхом. Ним, а також порадою командира і скористався старший солдат Волошин. І хоча та той час він слабо уявляв, чого саме вчать на факультеті ППО Сухопутних військ Харківського національного університету Повітряних сил ім. І. Кожедуба, мета потрапити до десанту почала вимальовуватися значно чіткіше. Річ у тім, що кадри для цього роду військ готують не в самій лише академії, бо там не в змозі охопити весь спектр потрібних спеціальностей. Зокрема, більшість зенітників аеромобільних військ (а згодом Високомобільних десантних і Десантно-штурмових військ) закінчували саме цей факультет.

«Не сказав би, що я, м’яко кажучи, рвався служити в ППО, — каже Дмитро Волошин, — але початок було покладено. І зараз пишаюся тим, що багато моїх однокашників командують підрозділами ППО, рятують країну й людей від варварських обстрілів російських окупантів».

Військову науку наш курсант опановував старанно, для чого довелося підтягнути математику, про яку на строковій службі забув і згадувати. «Боявся, щоб не вигнали, — сміється він, — бо надто багато було докладено зусиль».

До війни залишався рік

Навчання закінчено з відзнакою, перший за рейтингом, право обирати частину. Щоправда, вибір між Десною, Мукачевом, Чабанкою та рідною 25 бригадою був очевидним. І в подальшому ніколи не шкодував про нього, бо саме так здійснюються мрії.

Ну що там, здавалося б, зенітно-ракетний взвод? Сиди собі непомітно в засаді чи красиво пострілюй на навчаннях і показухах. Та не для цього Дмитро долав сходинку за сходинкою. Сам собі встановив планку: за перші п’ять років служби стати командиром парашутно-десантної роти.

На його щастя, 2013 року в бригаді військове життя вирувало на повну силу. Підготовка йшла на максимальних обертах. Молодий взводний мав чудову нагоду не лише поглиблювати навички за своїм фахом, а й опановувати паралельні спеціальності. Невдовзі це стало йому у пригоді й навіть кілька разів рятувало життя.

«Завжди намагався бути з піхотою, проводив стрільби, навчання, наполегливо вчився усіх тонкощів у командирів повітряно-десантних рот», — навіть тепер він згадує про той період життя з азартом. Але змінити військово-облікову спеціальність (ВОС), як це стало можливим після 2022 року, ніяк не вдавалося. Утім усе змінив 2014 рік…

На нашу землю прийшов ворог. Треба було воювати й знищувати зайд. Ось тут і постала потреба у збільшенні кількості піхотних підрозділів і командирів, «з’явилися вакансії», як кажуть у війську.

Локальні бої, зачистки, блокпости. Перший окоп для себе й кількох побратимів вирив власноруч — солдати носили землю в мішках, а він щосили махав лопатою. Бо не звик відокремлювати себе від хлопців — тих, із ким стояв пліч-о-пліч, ділив пайок і виживав у боях.

Великими віхами стало визволення Слов’янська і Краматорська. А ще в той час у Дмитра народився нащадок! «Коли вирушав на війну, жодних ознак того, що дружина при надії, не впадало в око. А коли повернувся за кілька місяців, встиг забрати родину з пологового будинку, нарешті взяв на руки свого козачка», — з неймовірною теплотою в голосі й переблиском чорних очей промовляє офіцер. Такими видалися п’ять коротких днів родинного щастя в 2014 році.

Визволяв також Торецьк, Вуглегірськ, безліч містечок і сіл українського Донбасу, який виїздив на броні майже всіма дорогами. Його підрозділ був дотичний до славно звісного рейду ворожими тилами 95 бригади. Виконували підготовчі дії, створюючи передумови для успіху. Уже згодом дізнався, що разом творили новітню історію українського війська. Серед нагород за літню кампанію 2014 року він виокремлює орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня й медаль «За військову службу Україні».

«Загалом емоцій і вражень — хоч книжку пиши», — натхненно згадує Дмитро Волошин.

Ротним призначили з подачі… міністра

Це той поодинокий випадок, коли помічниця міністра оборони поклала на стіл шефу документи, мовляв, ось гідний кандидат, пів року вправно воює та знищує ворогів, а на заваді стоїть лише не відповідна посаді ВОС. Позитивної реакції вищого командування довго чекати не довелося. Щоправда, за фактом ротою вогневої підтримки, яку сам і сформував, Дмитро командував уже кілька місяців.

Важливим етапом становлення була 81 окрема аеромобільна (нині Слобожанська) бригада ДШВ ЗСУ, де офіцер пройшов щаблі заступника командира батальйону і командира батальйону — без цього неможливий подальший розвиток і вдосконалення у військовій справі. Про ефективність поставленої Дмитром Волошиним системи підготовки свідчить хоча б той факт, що двоє з його підлеглих стали згодом Героями України.

Повномасштабне вторгнення рф Дмитро Сергійович зустрів слухачем денної форми Національного університету оборони України ім. І. Черняховського. Одразу попросився на війну. І за кілька днів очолив 5 БТГр 81 бригади. З нею захищав Гуляйполе на Запоріжжі. Група визволила чотири населені пункти, захопила техніку й полонила чимало окупантів. Тож орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня не змусив довго на себе чекати.

Брав участь у створенні 46 окремої аеромобільної бригади — як заступник командира. З полігона фактично не вилазив, шалено ганяв на пікапі від підрозділу до підрозділу, від однієї навчальної точки до іншої, не лише інспектував підготовку, а й особисто інструктував, показував, пояснював. Пройшов Херсонщину, Бахмут, Соледар — скрізь, де 46 оаембр ставала окупантам поперек їхнього ненажерливого горла.

2023 року Дмитро Волошин закінчив курс навчання у столиці із золотою медаллю. Звичка бути першим чітко перегукувалася в його біографії з гаслом ДШВ: «Завжди перші!».

Частинка його бойової біографії як командира 82 окремої десантно-штурмової Буковинської бригади — то ціла епопея, про яку в майбутньому справді варто написати книжки. Адже нерозривно пов’язана з операцією Збройних Сил України на території країни-агресора, де воїни-десантники проявили дива зухвалості й ефективності, стійкості й мужності. За безпосередню участь у Курській операції, вміле командування підрозділом, знищення великої кількості ворожої техніки й особового складу Дмитра Волошина серед інших наших воїнів удостоєно найвищої державної нагороди — звання Героя України.

Мотивація і зворотний зв’язок

Цікаво, як би зараз відреагували ті, хто колись поставив хрест на командирських якостях полковника Дмитра Волошина? Натомість різні люди, з якими авторові довелося спілкуватися впродовж тривалого періоду, запевняють, що з таким командиром готові хоч до чорта на роги: «У разі потреби суворий — так, вимогливий — так. Але й справедливий. За своїх порве, якщо їх образили марно».

Загалом кожен офіцер, якщо він прагне зростати й мати повагу в колективі, бере найкраще у своїх учителів. Аналізує, переймає методи й стиль, ставить себе на їхнє місце. І навпаки. Робота командира — то не просто віддавати команди, кричати чи лаяти підлеглих. Завжди слід враховувати морально-ділові якості людей, їхній загальний розвиток, психологічний стан. Це відчуття приходить не одразу, а поступово й з досвідом.

«Ти сам маєш вміти робити те, що вимагаєш від особового складу», — вивів для себе формулу успіху Дмитро Волошин. Тож і намагається ставити такі завдання, щоб вони були під силу саме тим людям, які поруч з ним тут і зараз.

«Не можу дати задню й припинити боротися. Я особистим прикладом мушу мотивувати підлеглий особовий склад, заряджати його на виконання завдань. І люди мене мотивують так само, — резюмує полковник Волошин. — Бо ти не маєш морального права відступити від принципів і дати людям привід сумніватися в тому, що вони роблять».

Юрій МЕДУНИЦЯ,
офіцер відділу комунікацій
8 корпусу Десантно-штурмових військ ЗСУ