Тих, хто змушений тікати з територій, де орудують терористи, не покидає страх, який сидить у кожного десь всередині. Вони бояться за своїх родичів, які залишилися вдома, за себе і дітей — «а що буде далі?», «а чи повернемося назад?», «що буде з роботою, навчанням, житлом?» тощо. Страх за минуле і страх за майбутнє — він ще не скоро відпустить їх зі своїх мерзотних тенет. Тому переселенці не наважуються називати свої прізвища, відмовляються фотографуватися. Слова «Дуже страшно було!» є у розповіді кожного.
Визначитися з притулком
Пані Тетяна з Краматорська покинула домівку ще до так званого референдуму, організованого так званою ДНР. Залишатися під «захистом» самопроголошеної влади їй було небезпечно: чоловік давно записався до батальйону «Дніпро», а старший син був пластуном у скаутській організації.
«Через два дні, як ми виїхали, одного хлопчика з пласту ДНРівці заарештували і показували йому фотографію нашого сина. Якесь шосте почуття спрацювало, — каже жінка. — Ми й не знали, що ми проукраїнські, поки не настали ці події в країні… Дивишся — ідуть по вулиці «ополченці»: морди спиті, зарослі. В одному з них знайомі впізнали родича, який сидів за наркотики, а тепер збадьорився. І міліція чомусь їх підтримує. На блокпостах у «ополченців» бачили шприци, пляшки — командир видає їм усе, що потрібно. І чужих — «Бабая», чеченців-кадирівців — всіх ми бачили. По розмові видно, що не наші. Дуже страшно було. Виїжджали на таксі спочатку до Харкова, за 600 гривень. І це недорого — таксист брав лише за бензин. Зате через блокпости спокійно проїхали, бо він знав усе».
У Дніпропетровську Тетяна оселилася з дітьми у знайомих, прийшла до Центру допомоги переселенцям вирішити соціальні питання: грошову допомогу на дітей не отримувала два місяці. «Казначейство Донецької області її кудись поділо. Україна гроші перерахувала, а так звана ДНР їх нам не видала», — обурюється Тетяна. В Дніпропетровському управлінні соцзахисту їй пообіцяли надати швидко допомогу за червень. Працівниці центру пропонують жінці: «А давайте ми вас віддамо на поруки!» Це означає, що Тетянину сім’ю візьме «на поруки» якась дніпропетровська родина і допомагатиме всім, чим може.
Центри допомоги переселенцям створені не лише у Дніпропетровську, а ще у 12 містах області. За словами заступника керівника Дніпропетровського координаційного центру допомоги переселенцям Владислава Макарова, приїжджих зі сходу з кожним днем більшає. У центрі, який діє цілодобово, постійно працюють 8 дівчат, плюс волонтери, представники соціальних служб. «Ми всіх реєструємо, допомагаємо зв’язатися із відповідними інстанціями щодо працевлаштування, пенсій, соціальних виплат, влаштування у дитячі садочки, на навчання», — пояснює Владислав Леонідович.
Найперша проблема для переселенців — притулок. Є багато пропозицій від дніпропетровців. Розселяють приїжджих також по гуртожитках вишів та професійних навчальних закладів. Декілька сімей військових живуть у готелі. Наплив біженців набагато збільшився, особливо з Луганщини.
Поїхали, у чому стояли
Дніпропетровський координаційний центр допомоги переселенцям «Допомога Дніпра» днями перемістили у приміщення колишнього гуртожитку електротранспортників, що недалеко від головного залізничного вокзалу. Весь час сюди приходять люди і приносять допомогу. «По телебаченню побачила, що є місце, де можна реально допомогти людям, — розповідає мешканка Дніпропетровська пані Тетяна, яка принесла зібрані по знайомих гроші. — Я сама мама і дуже тривожусь, коли бачу повні жаху очі дітей».
Аспірантку одного з луганських вишів і маму трьох дітей Наталію Петрівну прихистила одна християнська сім’я. «Головне зараз — знайти чоловікові роботу», — розповідає свою історію луганчанка.
Раніше гуртожиток стояв порожнім два роки, і тепер його терміново ремонтують. Для реєстрації новоприбулих їм видають бланки, які треба заповнити.
Поки батьки зайняті, дітлахи граються поряд у дитячій кімнаті, де з ними займаються психологи-волонтери. «Наслідки подій, які вони пережили, можуть бути дуже серйозними. Коли стане спокійніше, можуть проявитися певні симптоми: поганий сон, енурез, зміни в поведінці, напади тривоги і апатії. Дорослим треба стежити за цим, і якщо подібні прояви будуть довго, слід звернутися до спеціалістів», — консультує дитячий психолог Ольга Федорець.
Перевірити, як почуваються діти, підходить юрист Артем із Слов’янська. «Ми приїхали разом — три сім’ї, у нас загалом п’ятеро дітей віком від 3 до 18 років, — говорить чоловік. — Наш дім якраз напроти Карачуна, де телевежа. Під час бомбардування ми і в підвалі ховалися, і на долівці у ванній. Хіба це нормально, коли на вулиці трупи лежать? Крім того, у місті почалися проблеми з електрикою, водою, зв’язком. Полиці магазинів майже порожні, хліб по 7 гривень. Активізувалися бандити, мародери. І кадирівці є. Ці поводяться спокійно, як у себе вдома. Говорили: «Ми вас захистимо!» Від кого? Зрозуміло, що все це Путін і Янукович фінансують. А люди кажуть, що все через сланцевий газ, який у нас знайшли, що нас продали за газ. Бандерівців бояться, думають, що вони ідуть війною на Слов’янськ.
Поїхали ми в тому, в чому стояли. Через кожен кілометр у місті стоять блокпости ополченців».
«Нас тут добре зустріли»
У третьому гуртожитку Національної гірничої академії виділили 6 кімнат для переселенців зі сходу, де розмістили 24 особи. Кімнати чисті, відремонтовані. Є холодильник, посуд, але таргани, туалет в кінці коридору спільний для жінок і чоловіків (!), душові у підвалі без гарячої води (вона є тільки в опалювальний сезон). Комендант Олександр Гук пояснює, що тарганів потруїли, туалет жіночий є на іншому поверсі, а у цьому крилі зазвичай живуть хлопці. Друге ж крило поверху (де, напевно, є інший туалет) чомусь весь час було зачинене, туди ніхто не заходив і звідти не виходив.
Проте ті, хто втік від війни, ні на що не нарікають і тільки дякують за допомогу: «Головне, що живі й маємо безкоштовний дах над головою, — кажуть. — Язик не повертається на щось скаржитися, люди з такою теплотою в Дніпропетровську нас зустріли!»
В одній з кімнат поселили двох жінок і 62-річну Людмилу Миколаївну з Краматорська із 10-річним онуком. Батько хлопчика був змушений залишитися вдома, а мати сім років тому загинула у ДТП. «На роботі зятю сказали: «Дитину відправляй, а сам залишайся». Залишатися було страшно: вертольоти над містом зависають, установки «Град» стріляють, гуркіт, клуби диму. Як тільки починають бомбардування, заводи гудуть, по радіо у сусідів — у нас радіоточки немає — говорять, що треба лягати на долівку або бігти у сховища. А де ті сховища? Всі захаращені. Невідомі чоловіки з автоматами ходять вулицями, забігають на дахи будинків. Раніше ми не турбувалися ані про мову, ані про федералізацію. Люди хочуть миру», — стверджує жінка.
У сусідніх двох кімнатах розмістилася сім’я Тетяни з Маріуполя. Жінка має 7 дітей від 10 до 19 років — 5 дівчаток і двоє хлопчиків-близнят. Їхній татко з важкохворою бабусею залишився вдома. «Ми з чоловіком за єдину Україну, а ті, хто за так звану ДНР, у всьому винуватять Майдан, лякають «Правим сектором». Чесно кажучи, і повертатися назад не хочеться: як жити поряд з тими людьми, з якими дружили, спілкувалися, а потім ми для них стали ворогами?» — запитує Тетяна.
«Телефонна гаряча лінія» — 0-800-507-309: для тих, хто виїжджає з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а також вимушено залишає окремі населені пункти Донецької та Луганської областей.