Їдучи до Канева, перевірив свої знання про це місто обласного підпорядкування Черкаської області. Перше, що спало на думку, — це, звичайно ж, Шевченківський музей на Чернечій горі, візитівка духовної столиці України. До речі, 1918 року голова Центральної Ради Михайло Грушевський мав намір перевести до Канева столицю Української Народної Республіки, але не встиг. А в лютому 2016-го одна з політичних партій оприлюднила проект змін Конституції України, в якому пропонувала зробити Канів адміністративною столицею України. І теж не судилося.

Але від цього Канів не постраждав: щороку його відвідують понад 200 тисяч туристів, які приїздять до міста поклонитися Великому Кобзареві. Я теж планував це зробити, але після відвідин одного з найбільших роботодавців та джерел поповнення місцевого бюджету — електромеханічного заводу «Магніт». А точніше, ТОВ «Магнітприлад», активного члена Ліги оборонних підприємств України.

Кадри і досі вирішують усе

Мені пощастило: того дня на підприємстві працювали учні — першокурсники ДНЗ «Канівське ВПУ», що навчаються за професією «Верстатник широкого профілю. Оператор верстатів з програмним керуванням». Вони проходили першу серйозну ознайомчу практику, виготовляючи (звісно ж, під наглядом досвідчених заводських майстрів-наставників) прості, але реальні деталі для протитанкового комплексу.

— Ми, — сказав директор ТОВ «Магнітприлад» Ярослав Федорин, — уже не перший рік працюємо в тісному контакті з училищем, бо робітничі кадри, яких нам дуже не вистачає, черпаємо саме звідти. Своє навчання в училищі молодь розпочинає з екскурсії на наш завод, і дипломи, сподіваюся, теж принесе на «Магнітприлад». Адже без нових робочих рук нам дуже важко: через брак кадрів підприємству доводиться відмовлятися від частини замовлень.

Перша десятирічка

Із цієї розмови в нас і розпочалася екскурсія заводом. Точніше, тією його частиною, яка з 2006 року називається ТОВ «Магнітприлад». Це дочірнє підприємство колись відомого не лише в Каневі, Черкаській області, а й в Україні й усьому колишньому СРСР електромеханічного заводу «Магніт». До речі, на ньому в радянські часи було понад 5 тисяч працівників, що випускали переважно продукцію військового призначення.

Нині те, що виробляли ці тисячі, вміщується у звичайний мобільний телефон. Але «Магніт» із його землею, будівлями (чого лише варте десятиповерхове адміністративне приміщення з кабінетом генерального директора площею майже 100 квадратних метрів), енергетичним комплексом у мобілку не втиснеш. Тому 2006 року з дозволу Фонду держмайна було створено товариство «Магнітприлад», яке підхопило, так би мовити, оборонний прапор величезного заводу й почало випускати необхідну для війська продукцію.

Майже 200 працівників, яким керує доктор фізико-математичних наук Ярослав Федорин, виробляє деталі та вузли точної механіки для протитанкових комплексів, деталі для стрілецьких, артилерійських і ракетних систем, вузли для тепловізійних пристроїв тощо. Колектив виконує й почесне, як тут жартують, цивільне садово-городнє замовлення: сапки, попит на які дуже великий з березня по червень (майже 15 тисяч штук на рік), пластмасові відра, набори для розсади, вішаки для одягу тощо.

40% решти території завод «Магніт» здає в оренду ТОВ «Сатурн Магніт» (тут налагоджено випуск телевізорів, пральних машин, електрочайників тощо) та підприємству «Ерго-пак», ТМ «Мелочи жизни» (серветки, одноразовий посуд).

Гордість підприємства

Звісно ж, вузли точної механіки навіть найкращий верстат сам не зробить. Ним керує людина. Ярослав Володимирович кілька разів переставав розповідати про завод, зупиняючись то біля одного, то біля іншого верстата. Тут, казав гордо, працюють майстри — золоті руки. Кожному з них директор не показово, а щиро тиснув руку, забруднену оливою, і для кожного знаходив добре слово.

Це було дуже зворушливо. Зізнаюся, порадів за працівників, у яких такий простий (а це можна було прочитати на їхніх обличчях) і високопрофесійний директор. У наш час це велика рідкість.

— Хочу познайомити вас із токарем Володимиром Ковалем, — керівник підприємства повернув мене до реальних дій. — Виготовлення найсерйозніших деталей йому доручають навіть київські фірми. На підприємстві працює з 1972 року і неодноразово виборював перші місця у змаганнях токарів Радянського Союзу. Працює разом із сином Олександром, який теж стоїть за токарним верстатом. Середня зарплата працівника у нас становить 13,5 тисячі гривень. Аси токарі і фрезерувальники вже замахуються в еквіваленті й на тисячу доларів, щоправда, поки що брудними. Тому люди в нас тримаються роботи й працюють коли треба навіть у вихідні.

Я тоді увімкнув диктофон і почав записувати все, що розповідав про робітників Ярослав Володимирович. Бо хороше слово, навіть сказане авансом, робить чудеса: воно окриляє людей, заохочує до нової активності. Це на багатьох підприємствах недооцінюють, вважаючи, що робітникові вистачить і зарплати як стимулу. А це далеко не так.

Токар 5 розряду Сергій Кравченко, який на «Магніті» працює вже 17 років і торік його відзначено Почесною грамотою облдержадміністрації, вважає, наприклад, що робота має давати радість, задоволення. Навіть якщо вона пов’язана з машинними оливами, колючою металевою стружкою. І привітний до всіх директор — це хороший мікроклімат у колективі. Особливо це потрібно молоді, яку, на жаль, останнім часом навчальні заклади не особливо поспішають готувати до робітничої колись престижної професії. А вона теж дає хороший заробіток, проте не відразу. Потрібно, як і в будь-якій професії, кілька років набиратися відповідного досвіду. І розмови про непрестижність робітничого фаху щонайменше дивні, коли бачиш, як інженер і токар на рівних дискутують, шукаючи оптимальну технологію виготовлення тієї чи іншої деталі точної механіки.

Саме досвід допоміг колективу пережити нелегкі часи й вийти на серйозні замовлення — деталі та вузли точної механіки майже для всіх ракетних комплексів. Не всі колишні оборонні заводи зуміли зберегти високий технологічний рівень виробництва, і багато з них уже не здатні на високому рівні виконувати завдання. Саме таке високотехнологічне виробництво і здружило «Магнітприлад» із серйозним та авторитетним КБ «Луч». Робота ТОВ «Магнітприлад» з таким відомим брендом потребує особливої точності та пунктуальності у всіх аспектах. І підприємство тримає марку відповідального виробника.

Приватна справа

До речі, не на одному вже приватному підприємстві доводилося чути, що зміна форми власності позитивно позначається на роботі військових заводів. Бо, як стверджує Ярослав Федорин, приватникам і тендер провести легше, ніж державним підприємствам, і відповідальність на порядок вища (не спишеш на когось власний прокол). Ось таке взаємовигідне державно-приватне партнерство.

— Більшість питань ми вирішуємо за власні кошти, — підсумовує Ярослав Володимирович. — Але при цьому приватне підприємство, таке, як наше, має бути впевнене, що на ринку України зможе придбати необхідні матеріали, насамперед метали та сплави, які використовують у військовій продукції, продукти хімічної промисловості тощо. А це, на жаль, не завжди можливо, бо велику частину номенклатури продукції в Україні раніше не виготовляли, покладаючись на розподіл в межах СРСР. Тепер доступу до значної частини матеріалів внаслідок війни немає, продукцію подвійного призначення майже неможливо закупити в західних країнах внаслідок накладених ними обмежень у зв’язку з воєнними діями. Останніми роками покращилася робота Укроборонпрому, проте за повноваженнями виробничої організації концерн не може вирішити багатьох питань. Зокрема не в її компетенції опинилися потужності з виробництва металів, сплавів, різноманітних хімічних продуктів тощо, дефіцитних на українському ринку. У світі бурхливо розвиваються нові технології, які можна застосовувати у військовому виробництві. І всі ці проблеми потрібно відстежувати і приймати державні рішення з їх розв’язання. Переконаний, що в уряді має бути спеціальна структура (наприклад агентство з озброєнь), яка б займалася розв’язанням таких проблем і відповідала за розвиток оборонної промисловості.

Така думка виробничника-практика, як на мене, слушна.

Олександр КРЮЧКОВ,
Володимир ЗАЇКА (фото),
«Урядовий кур’єр»