МАЙСТЕР
Зустрівши 77-му весну, Іван Марчук продовжує являти людству нові світи
Тамара СТРИПКО
для «Урядового кур’єра»
Слід віддати належне Інтернету, що не дозволяє приховати від світової спільноти талант, хоч би в якій країні жив його власник. Для Google та Yandex не існує міждержавних кордонів і табелів про ранги, умовностей і формальностей.
Показовий приклад — скромний пітерський фізик Григорій Перельман, позбавлений будь-яких особистих амбіцій, але запрограмований на грандіозні відкриття. Саме математична спільнота відшукала у всесвітній мережі його розв’язок теореми тисячоліття — Пуанкаре і проголосила дивакуватого винахідника одним зі ста геніїв сучасності. Від мільйона доларів, передбачених за цей винахід Міжнародним математичним інститутом Клея, Перельман відмовився, проте його відкриття стало надбанням і знаряддям світової фундаментальної науки.
У світі високої науки все конкретно. Значно складніше у світі високого мистецтва — там власні неписані закони. Скороспілі художні й музичні «шедеври», їхні «дорогі» творці й виконавці комерціалізували й заполонили, здавалось би, весь інформаційний простір. І все-таки…
У тому-ж списку геніальних сучасників, складеному британською газетою «The Daily Telegraph», — ім’я художника Івана Марчука. Репрезентативне інтернет-опитування, проведене виданням, піднесло українця на 72-гу сходинку ієрархії геніальних мислителів-провидців, які створюють багатовимірний образ сучасного світу і, випереджаючи час, визначають напрями та перспективи розвитку постіндустріальної цивілізації (за критеріями газети).
Погодьтеся, дивний, як для сучасного мистецтва, приклад перемоги духовного над розрахунковим, витонченого над легкодоступним і водночас характерний для творчої біографії митця: останню чверть століття про те, хто такий Марчук, нам, українцям, розповідають іноземці. Спочатку австралійці, які так не хотіли випускати митця з країни в період його еміграції, вбачаючи у ньому художника номер один своєї держави. Ще були американці й французи, які вивчають і аналізують його творче надбання, італійці, котрі, як тільки почули й побачили, без вагань внесли його ім’я у список Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва. Нині — литовці, що готують його виставку в одному з кращих музеїв своєї столиці.
А ті десятиліття, що передували міжнародному визнанню, проведені в Україні, були наскрізь позначені часткою «не»: не виставляли, не сприймали, не пускали…
Чи оцінили співвітчизники нині свого геніального митця? Якщо зважати, що про нього багато пишуть, на його твори складають вірші, його щиро шанують люди — то так.
Щодо оцінки і пошанування творчого арсеналу майстра державою й мистецькими інституціями, то фактично нічого не змінилося. Згадати хоча б більш як двадцятирічну епопею з будівництвом його музею. Тут краще не скажеш, ніж у 1918 році одна з українських газет: «У Києві забалакали балаканиною балакучі балакуни».
Іван Марчук ніколи наперед не знає, що малюватиме. Фото Володимира ЗAЇКИ
На межі рукотворного й технологічного
Спробуймо хоча б побіжно з’ясувати, в чому секрет феномена Марчука і притягальної сили його таланту, який уже понад сорокаріччя збурює свідомість глядачів, перетворює дилетантів на шанувальників мистецтва, а вітчизняних мистецтвознавців — на мовчазних спостерігачів.
Передусім Марчук винайшов власний творчий метод, який докорінно змінив погляди на можливості творення сучасного візуального мистецтва і його впливу на суспільні процеси, зокрема й цілком оригінальну техніку — «пльонтанізм» (від слова «пльонтати» — плести, переплітати), що балансує на межі рукотворного й технологічного і через складність філігранного виконання та трудомісткість фактично не підлягає повторенню.
По-друге, в мистецькій спадщині українського художника розкрилися потужні резерви автохтонної етнічної народної традиції, взяті, здається, з глибин золотого віку людства. Часом видається, що Марчук заглибленням у наїв ще в радянські часи вказав шлях із цивілізаційного тупика.
По-третє, митець художніми засобами вибудував власну світоглядну систему, закорінену на високій естетиці й глибокій традиції, але спрямовану у далеку перспективу. Кожна його робота циклу «Голос моєї душі» — це притча й одкровення, формула світобудови і ключ до її розв’язання, а полотна циклу «За горизонтом горизонт» — вихід у простори Мультиверсу.
Спадок у майже п’ять тисяч полотен
Його вплив на глядача можна порівняти з 25 кадром, що передусім діє на підсвідомість. До слова, і творить художник свої полотна (крім пейзажів і портретів) виключно на підсвідомості. Сам митець говорить про це так: «Наперед не знаю, що малюватиму. У мене виникає один образ, другий. Рука мене сама веде. Можу сказати: мало яку картину я писав головою, розумом. Вони мені ніби являються». Ця ще не вивчена глибина людської психіки знаходить у його творчості матеріальне втілення. Хто хоч раз бачив Марчукові візії, довго перебуватиме під магічним впливом їх силових ліній. Показово, що навіть його абстрактні картини не потребують підготовленого глядача — вони хвилюють глядача щирого й мислячого.
На виставках, якщо це абстракція, у митця запитують: «Бачимо й розуміємо Рєпіна, Шишкіна, а вас не розуміємо. Але чому від ваших картин не можна відірватися?» Або у немузичного Марчука прискіпливо випитують, яку музичну освіту той має, — настільки мелодійними видаються сюжети і їхнє втілення. Ось у тому й секрет! На підсвідомому рівні люди різні за віком, соціальним статусом і освітою відчувають чистоту ритмічних напружень на полотні, що є праосновою не тільки культури, а й науки. І це довели мистецтвознавці — від Д. Фрезера й Д. Ліндсея до Е. Морена, і науковці (Т. Кун). Марчук скидає цивілізаційні нашарування і являє глядачеві саму первозданну сутність.
Вагу його спадку в майже п’ять тисяч картин (вдумаймося лишень в арифметику: скільки це праці!) для світової культури важко оцінити всебічно у форматі газетної публікації. Та й рано підбивати підсумки творчої діяльності Майстра: зустрівши 77-му весну, він продовжує являти людству нові світи.
Але не дає спокою питання: якщо теорема Пуанкаре-Перельмана вже працює на перспективу людства, то чому ж одкровення Івана Марчука, який зробив більше, ніж цілі покоління вітчизняних політиків, не мають змоги вже сьогодні працювати на перспективу й імідж власної країни і її народу?