Напередодні воєнного конфлікту на сході нашої країни сім’я Закірових у рідній їм Кадіївці (тоді — Стаханові) виховувала двох власних дітей і п’ятьох прийомних. У серпні 2014 року батьки разом із дітьми переїхали на українську територію в Лисичанськ. Тут купили будинок, і вже під новим дахом у родині з’явилося ще семеро хлопчиків і дівчаток, які залишилися без батьківського піклування, а доля їх розкидала по інтернатах і притулках.
Коли мама була маленькою
Усі діти люблять розпитувати і слухати історії про дитинство батьків. Ось і мамі Вероніці Закіровій згадувати своє дитинство доводиться частенько, бо ним цікавляться 14 дітей. Розповідає, як сама опинилася у школі-інтернаті, коли рідна матір поїхала на Північ на заробітки. Згадує, що росла в суворому середовищі, де треба бути сильним, аби щодня обстоювати свої права на гідність. Вона хотіла і прагнула вчитися, тож закінчила торгово-кулінарний ліцей у рідному Стаханові. Тут знайшла і своє кохання. Ренат Закіров «охороняв» її до повноліття, а потім вони одружилися. Народили двох дітей — Юлію та Рустама.
Здавалося б, напівсирітське дитинство залишилося в минулому і майже забуте. Та одного разу донька сказала: «Мамо, ти ж сама в інтернаті росла…» «Одне слово, пішли ми до Стахановської школи-інтернату № 2, де і я колись виховувалася, — згадує Вероніка Миколаївна, — а там познайомилися з Іринкою». Потім до них у сім’ю прийшли ще Христина, Костя, Діма та Люба. Разом вони святкували Різдво й ходили у басейн, прикрашали стелю двох з’єднаних квартир малюнком з усміхненим сонцем. Замість старого каміна пічного опалення в шахтарському будинку зробили затишний куточок, куди можна утаємничитися.
Згодом вони створили дім, де всі кімнати були прикрашені улюбленими квітами матусі, а їхнє зелене листя веселило серце. Мама Вероніка раділа кожній успішній оцінці Іринки та Христини, спортивним нагородам Любочки, а також тому, що Костя вже не здригається, коли гладять по голові, що з’явився рум’янець й округлюються щоки у Дмитрика.
Навіть нині, одинадцять років потому, вона не може без сліз згадувати перші зустрічі з кожною дитиною, призначеною їй долею.
Долі дитячі
Добре серце і роки навчили Вероніку й Рената Закірових простої істини: не розпитувати дитину про колишню сім’ю. «Якщо захоче виговоритися, сама розповість про себе. Торкатися душевних ран не варто. Настане час — і, як кажуть, дитина сама розв’яже свій рюкзачок. Я всім кажу: ви прийшли до нас і починаєте життя з чистого аркуша», — зауважує Вероніка Миколаївна.
Серед її вихованців є ті, хто втратив батьків у вісім років і так і не зміг звикнути до правил інтернатського гуртожитку. Особливо загострюється протистояння, коли з’являється прийомна сім’я. Обраному заздрять і мстяться. Можуть забрати новенькі туфельки й цукерки.
У когось із рідних залишилася тільки старша сестра, яка обіцяла забрати з інтернату, проте зволікає вже три роки. А комусь довелося замість уроків у школі няньчити дітей старшої сестри аж до 12 років, доки соціальні служби не забрали з такого родинного рабства. Когось бабуся сама привела в інтернат, бо не стало сил піклуватися, відвідує і радіє, що живуть хоча б в одному місті.
А хтось, коли почали знайомитися, одразу запитав у майбутньої прийомної мами, чи не хоче його забрати. А ти знаєш, каже, який у мене характер? Я ще подумаю, чи йти до тебе. Щоправда, потім Вероніці Закіровій телефонувала директорка притулку, запитувала, як справи з документами, бо дитина на уроки йти боялася: «Раптом прийде моя мама, а мене не буде на місці!»
Кожен, хто нині живе в сімейному дитячому будинку, пережив багато горя через безвідповідальність дорослих. Але в новій сім’ї вони потроху забувають про минулі випробування і несправедливості. Прийомна мама гордиться їхніми успіхами: «Діти в нас талановиті. Малюють дуже красиво. Хлопчики випилюють, дівчата вишивають, навіть ікону почали, — хвалиться Вероніка Миколаївна. — А наша Люба — чудова спортсменка, перемагає у змаганнях із самбо і дзюдо, вже побувала у Рубіжному, Одесі, Львові й навіть в Австралії!»
Діти швидко забувають погане. У Дмитрика, який потрапив до прийомної родини ще зовсім маленьким і не знав ласки рідної матері, усі погані спогади забулися так, що він тепер вважає себе рідним сином Вероніки Миколаївни.
Не можна озиратися назад
Це ще одна істина, яку вистраждала сім’я Закірових після лихого 2014 року. «У серпні почалися у Стаханові сильні обстріли, — згадує мама-вихователь. — Спочатку ми не збиралися виїжджати. Як залишати свій будинок? Потім припинили платити допомогу і соціальні виплати. Жили запасами. У підвалі нашого будинку обладнали укриття, сподівалися пересидіти. Добре пам’ятаю ніч проти 12 серпня. Почали так бомбити, що нам стало страшно за дітей. Ще й син вночі зателефонував і повідомив, що зруйнували шахту «Вергулівську», — каже, піднімай та одягай дітей. І ось ми сидимо на подвір’ї і не знаємо, чи бігти в укриття, чи залишатися на вулиці. Ніколи того жаху не забуду. А вранці знайомі сказали, що через Бахмутку ще можна проскочити в Лисичанськ».
Так і зробили. Понад місяць прожили в родичів. Але довго так тривати не могло, адже сім’я дуже велика. Загальна ж ситуація тільки погіршувалася. У Стаханові почалося мародерство: їхнє житло пограбували.
Настав час витрачати заощадження, які відкладали на чорний день: купили в Лисичанську будинок. І 1 серпня 2015 року Закірови оформили дитячий будинок сімейного типу. До речі, єдиний нині в цьому шахтарському місті. «Назад шляху немає, але не можна жити минулим, ностальгією за рідною Кадіївкою, — впевнені Вероніка і Ренат Закірови. — Потрібно вірити в майбутнє».
Добре, коли є дах над головою
Як згадує Вероніка Миколаївна, у Лисичанську родині одразу почали активно допомагати Червоний Хрест та міжнародна гуманітарна організація Норвезька рада у справах біженців (NRC). Надали будівельні матеріали для утеплення. Сума переданих пінополістиролу, фарби, шпаклівки, мінеральної вати, брусу, гіпсокартону сягала 100 тисяч гривень. «Стіни в будинку настільки тонкі, що промерзали й покривалися пліснявою. Потрібно було щось робити. Ця допомога для нас дуже важлива. Головне тепер — встигнути утеплити дім до зими», — каже Вероніка Миколаївна.
Уже в Лисичанську першій із її прийомних дочок виповнилося 18 років. Разом з представниками соціальних служб міста та області Вероніці Миколаївні вдалося домогтися, аби сироті надали власне житло. Офіційна прописка цієї дитини в Кадіївці, на не підконтрольній українській владі території, тому те, що в Лисичанську знайшли для дівчинки квартиру, — велика перемога.
«Іринка закінчує ліцей, вона завжди добре вчилася. Мріє вступити до вишу, але вже і сама працює, — хвалиться прийомна мама. — І нехай квартира, яку їй надала міська влада, не нова, в ній немає вигод, газу, світла, води, потрібен капітальний ремонт, — це вже свій дах над головою.
Мрію, щоб у кожної дитини була освіта, щоб вони мали власну домівку. Нехай не стануть академіками, аби були з роботою», — ділиться жінка надіями про майбутнє дітей.
Такі ось прості істини й турботи, які стають зрозумілими, коли втратив рідну домівку, пройшов війну і сподіваєшся на краще.
ПРЯМА МОВА
«Сироти із зони АТО ростуть у сім’ях опікунів»
Раїса РОДІНА,
начальник служби у справах
дітей Луганської ОДА:
— Бажання людей взяти під опіку дітей-сиріт не зменшилося в умовах проведення АТО. Цього року в області усиновлено 19 дітей, у черзі кандидатів в усиновителі — 42 людини. До нас звертаються з інших областей.
На Луганщині нині проживають 1432 дитини-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування, більша частина з них — у сім’ях опікунів. На українській території області створено 11 дитячих будинків сімейного типу та 90 прийомних сімей.
Із тимчасово непідконтрольної території в Україну перебралися шість сімей з прийомними дітьми й один дитячий будинок сімейного типу. Ще 13 дитячих будинків сімейного типу знайшли притулок на Закарпатті, в Івано-Франківській та Київській областях.
Після завершення перебування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у відповідних закладах, якщо немає права на житло, районні державні адміністрації, органи місцевого самоврядування забезпечують їх впорядкованим соціальним житлом. У 2014 році надано житло 12 особам зазначеної категорії, у 2015 році — 14, протягом 2016 року двоє отримали власне житло.
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр» (фото автора)