У ювілейний рік Ольги Кобилянської — 150-річчя від дня народження — Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр, що названий на честь видатної письменниці, відкрив 83-й театральний сезон довгоочікуваною виставою «Земля» за мотивами однойменної повісті.
Білим по чорному
З найкращим твором, що презентує Буковину перед світом, мають працювати найкращі митці вітчизняної сцени, вирішили керівники театру і запросили в режисери-постановники вистави заслуженого діяча мистецтв України Мирослава Гринишина, а у сценографи — Андрія Романченка, вдячного учня свого великого вчителя Данила Лідера. «Це було почесно і дуже відповідально. Адже виводити «Землю» на чернівецьку сцену — те саме, що ставити «Кармен» у Севільї», — зауважили митці.
Усе у виставі було живе, народне, буковинське — від весільного вбрання, святкових і буденних головних жіночих уборів до сардаків і тайстр (тканих селянських торб через плече).
Робота Романченка вражає. Особливо його декорації — розтріскана земля, що забирає весь сценічний простір, аж до неба, закриваючи його важкими і великими темними шматками, крізь які то ллються ніжні промені сонця, то проступає кривавий жар. Лише наприкінці, у страшній своєю безжалісністю фінальній сцені загибелі Сави, вони здригнуться як від землетрусу, почнуть падати, але втримаються і знову завмруть у вселенській непорушності своїх досі не розгаданих людиною законів.
Яка ж це «невидима, залізна сила» встановила ці закони і «змушує їм коритися, згинає людські душі, випиває з них благородність до останньої краплі»? Повість Кобилянської пронизана цими питаннями. За великим рахунком, письменниця в літературній формі піднімає ті самі пласти знань про природу людської душі, які в той самий час плідно зорювала німецькомовна філософська, наукова думка — від Ніцше до Юнга. Кобилянська, яка починала писати німецькою і весь час перебувала в колі цих філософських шукань, залишила запитання без відповіді (хто її взагалі знає?). Але попереджає епіграфом до свого твору, поданим, що символічно, німецькою: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша».
«Я тебе породив, я тебе і вб’ю!»
Вистава Мирослава Гринишина і є намаганням зазирнути в ту безодню. За драматургічну основу взято інсценізацію Василя Василька, за якою «Земля» в режисерській постановці Бориса Борина, починаючи з 1947 року, тривалий час йшла в чернівецькому театрі, ставши його візитною карткою. Але Гринишин пішов далі. Він не лише залучив другу частину повісті, а ще й виписав долю одного з головних героїв прозового твору — молодшого сина Івоніки Федорчука, зробивши саме його головною дійовою особою. «Моя «Земля» — це передовсім історія Сави, — не приховував задуму режисер. — Радянське літературознавство обмежувало «Землю» братовбивством. Я намагаюся вийти за ці рамки, показати, що братовбивство — лише одна із сюжетних подій».
Врешті, всі до одної сюжетні лінії «Землі» пронизують і розпинають образ Сави, провина якого в тому, що не так любив землю, як того бажав батько, і любив жінку, якої не бажала мати. Гринишин ніби й мав на меті, за його ж словами, через драму однієї родини показати глибинні людські взаємини, найперше батьківське страждання за непутящими дітьми, що тільки стають на життєву ниву. А також не менш болючу тему дітей, коли вони не в змозі упокорити в собі пристрасті, що калічать їхні долі.
Як маститий режисер, Гринишин зміг домогтися від молодих чернівецьких акторів Олексія Надкерничного і Дмитра Леончика, що грали Саву, сильної, органічної гри майже без істерик. І все-таки образ скам’янів під режисерськими руками. Його Сава, на відміну від Сави Кобилянської, вже народився з печаттю Каїна, що постійно відображається на його перекошеному злістю обличчі. Гринишину нічого не залишається, як вбити свого героя. Він ще й демонструє всім у повчання, що земля таких не приймає. «Є злочин, має бути й кара», — швидше виправдовується режисер за своє солдафонське розуміння справедливості.
А все тому, що треба слухати жінок — Кобилянська все сказала. Вільна від долі матері, а відтак від остраху винести свої думки (а з ними й себе) на осуд світу, вона малює образ Марії без найменших прикрашань. Безжально виводить на світ Божий темну і лячну, як безодня, тінь материнства, на яку мало хто в українській літературі наважувався подивитись. Ніхто так, як Марія, не любить Саву і Михайла (старшого сина колоритно грає актор Назар Кавулич). Але й ніхто так ненавидить у хвилину люті, ніхто так не проклинає синів, їхніх обранок і весь світ, коли вони йдуть наперекір її волі і бажанням. «Не буде тут ані Рахіри, ані Анни!», — заявляє мати синам. Але обидва їй не скорилися. І де ж вони, де її сини?
Кобилянська тим і піднімається до вершин світової літератури, що (цитуючи її ж «Землю», виписану дивною, дивовижною мовою) у своїй повісті «слідкує за об’явами тої предивної гри психічних струн». Вона прямо показує, що камертоном злості, ненависті, яка руйнує душі довкруги, є саме Марія. Через півстоліття, до речі, видатний німецькомовний (це важливо) філософ і психоаналітик сучасності Вілгельм Райх (можна сказати, земляк Кобилянської, якщо хто не знає), аналізуючи психологію фашизму, відверто зауважить, що світову бійню у самому серці європейської цивілізації спровокували, не відаючи того, добропорядні німецькі жінки, аби було куди спровадити своїх нелюбих, непокірних синів…
Кожен бранець свого поля
Лише раз Івоніка, доведений до останньої межі відчаю, кидає Марії: «Це все ти!». Але Гринишин змовчав, не переступив коло, обійшовся задавненим трафаретом. Його Марія (заслужені артистки України Лариса Попенко та Наталія Гунда) — охайна, добра жінка (у повісті — ні), віддана матір, якій, бач, не пощастило з молодшим сином. «Хто йому винен? Сам собі винен!» — кілька разів повторює про Саву люблячий, згорьований, але непоступливий батько, аби якось пояснити біду, що не знано звідки впала на його сім’ю, аби виправдати себе в трагічній долі сина.
Головну роль вистави — біблійного батька, що має двох синів, достойно, талановито виконує директор театру, заслужений працівник культури України Юрій Марчак. Актор за покликанням, він уперше за багато років вийшов на сцену. З ним ожив Івоніка в ту важку хвилину, «коли горе розсадить грудь людську до крайності», — ожила й вистава з її першоджерельним лейтмотивом: кожний творець і бранець свого поля-долі, де часто проростають чужі дикі зерна. Такі образи творять історію театру.
У прем’єрі задіяно весь акторський склад, весь оркестр і балет. Завдяки режисерові масові сцени перетворюються на блискавичні і блискучі міні-вистави героїв «Землі» — Рахіри (артистка Крістіна Зборлюкова та заслужена артистка України Валентина Головко), Анни (Сніжана Гринюк та Марина Тимку), Докії (заслужена артистка України Діна Анепська) та її доньки Парасі (Люсьєна Шутко), вдовиці (народна артистка України Тамара Кільчицька). Вистава збулася і завдяки музичному оформленню Володимира Шнайдера, грі світла Володимира Калініна. Балетмейстер-постановник Василь Гринюк забезпечив той буковинський колорит, без якого немислима повість Кобилянської.
ПРЯМА МОВА
Мирослав ГРИНИШИН,
режисер-постановник:
— Безмежно вдячний керівникам Чернівецького театру, що надали мені честь поставити «Землю» Ольги Кобилянської. Здійснилася моя давня мрія. Працював у багатьох театрах — столичних, обласних. Величезним задоволенням стала творча праця в Чернівцях. Тут є театральна творча атмосфера, є колектив. Це дає змогу робити несподівані відкриття, творити прекрасні вистави. Величезна подяка Юрієві Марчаку за роль Івоніки. В українському театрі нині брак чоловіків. Немає чоловічого начала по фактурі, по голосу, внутрішньому темпераменту.
А в «Землі» найперше потрібен сильний актор — не лише за зовнішніми характеристиками, а й за розумінням життя, за своєю харизмою, бо все в цій виставі вибудовується на потаємних символах і смислах. Завдячую справжньому фахівцю сцени, завідувачу декораторським цехом, заслуженому працівнику культури України Петрові Магратію, який зумів матеріалізувати в технічно складних декораціях наш творчий задум. Кожен час має свої художні засоби вираження, свої творчі методи. Я намагався подати ширший погляд на Кобилянську — на її харизму, її впертий, сильний характер, її літературу, дивовижну своїм глибинним зануренням у світ людської душі.
Андрій РОМАНЧЕНКО,
художник-постановник:
— Мені довелося паралельно вести дві прем’єри — «Паніку» Мікку Мюллюахо в Донецькому музично-драматичному театрі, де я працюю, і «Землю» в Чернівцях. Звичайно, це нелегко, але водночас це і є творче щастя. Щасливий, що познайомився з вашим містом, з його театром. Дивовижним вважаю і те, що такого масштабу виставу зуміли зробити мінімальними засобами. Бо у вашому театрі є художньо-організаційний стрижень, який дає змогу творити вистави.
До речі, театр обійшовся власними фінансовими силами. Як бачимо, таке можливо! Сценічні образи повісті Ольги Кобилянської намагався подати через візуальне відтворення архетипів, на яких і грунтується цей класичний твір. Уникав зайвої конкретизації на деталях, аби передати відчуття, сконцентрувати сценографію як одне органічне ціле на вічних таїнах «Землі» — твору, що належить до світової літератури.