"У велике життя зі спеціальністю у валізі"

3 серпня 2019

Основна проблема професійно-технічної освіти не тільки на Луганщині, а й в Україні загалом та, що немає гарантованого працевлаштування випускників по закінченні навчання. Однак в області вдається зберегти більшу частину базових професійно-технічних ліцеїв і навіть тих, що розташовані поблизу лінії розмежування.

Як генерал Щастя рятував

У професійно-технічному училищі №50 міста Щастя свого часу було створено чудові умови для навчання і виховання: обладнані за останнім словом техніки майстерні для підготовки робітничих кадрів для атомних і теплоелектростанцій та найкращий у системі профтехосвіти на Луганщині спорткомплекс. Одне слово, ціле містечко з чотирьох будівель. І їхали сюди навчатися підлітки з усієї області. Тільки для Луганської ТЕС щороку тут готували 150—200 працівників.

Часи змінилися. Майстерні є, але багато з них замкнено. Луганська ТЕС стала приватною.

«І почалися проблеми з тим, щоб пройти там виробничу практику. Бізнесменам  потрібні готові фахівці. А де ми досвідчених і одразу із п’ятим-шостим розрядом візьмемо?» — гарячкує керівник навчального закладу Віктор Ткаченко.

Віктор Миколайович — відома в місті Щастя особа. Отаман українського козацтва, генерал. За його словами, у 2014 році з весни виконував наказ гетьмана Українського козацтва, працюючи на розвідку, СБУ.

«Начальник оперативного підрозділу батальйону «Айдар», брав участь в операції з визволення міста Щастя, брав це місто разом з козаками і більше не віддам», — рапортує він після знайомства.

У 2014 році й училищу, і його керівникові довелося багато пережити.

«По мене прийшли 26 травня, одразу після виборів Президента. П’ять рил, озброєних і в балаклавах, рано-вранці зайняли мій кабінет, — згадує Віктор Ткаченко. — А я вперше за 42 роки роботи запізнився. Заїжджаю, а на подвір’ї нікого немає. Усі поховалися, хоч зазвичай тут повно дітей. Вийшов до мене лише один викладач. Каже: «У кабінеті шестеро з автоматами чекають на вас. Одна машина з російським прапором — навпроти головного входу. Друга — біля «Маячка», за рогом». А тут син телефонує. «Батьку, мені сказали, що тебе заарештують і розстріляють». Думаю: і справді, чого я туди йду? Сів у машину і, об’їжджаючи села, виїхав на старобільський блокпост».

 Коли-небудь Віктор Миколайович обов’язково напише книжку про те, як напередодні командир двічі посилав його у розвідку разом з бойовою групою. Про те, як разом розробляли бойову операцію з визволення Щастя. А тепер він тільки скупо додає: «У ніч із 13 на 14 червня Щастя ми взяли. Ми — це батальйон «Айдар». Тож бачив, як уцілілі сепаратисти переодягалися, скидали форму захисного кольору і бігали у Щасті, з подивом приглядаючись: невже це ми? Адже була їх тут ціла рота». І багато хто з них — це вчорашні учні Щастинського ПТУ.

Потім ще багато чого довелося пережити. Вибухи знищили майже 700 квадратних метрів скла в будівлях училища. Від близького розриву міни дах ніби просів, а потім уся черепиця взялася тріщинами. Необхідні ремонти. І все це — турбота керівника: «У нас всі проблеми покладено на директора: починаючи від справності матеріальної бази і закінчуючи тенденціями на ринку праці», — каже Віктор Ткаченко.

Вікна тимчасово затулили подвійної плівкою, і це дало змогу не розморозити систему опалення. Освітній процес тривав. А потім уже з’явилася змога зробити капітальний ремонт.

«У нас навчаються 200 осіб, діє Щастинський козачий курінь імені  Кіндрата Булавіна. Тут загалом розвинене козацтво. Людину передовсім треба виховати так, щоб вона усвідомлювала себе захисником сім’ї, рідного міста, Батьківщини», — підкреслює Віктор Ткаченко.

Він погоджується, що учнів малувато. «Проблема у тому, що заклад розташовано поблизу зони бойових дій, охочих вчитися в такому місці небагато. Основний контингент учнів — із тих, хто й живе поблизу лінії фронту. А ще до нас приїжджають учні з окупованої території», — пояснює Віктор Миколайович.

Із 2016 року тут уже не ПТУ, а Щастинське відділення Регіонального центру професійної освіти Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. За його словами, центр об’єднав заклади професійної освіти, розташовані у Старобільську, Рубіжному, Щасті. Це здешевило утримання системи завдяки скороченню числа управлінців. Однак працевлаштування вихованців після закінчення навчання залишається проблемою.

«Ми не можемо гарантувати працевлаштування, — зазначає Віктор Миколайович. — У нас у країні нема єдиної державної політики підтримки й розвитку закладів професійно-технічної освіти. Це заважає їм розвиватися, вибудовувати перспективу на майбутнє».

Він згадує зустрічі з німецьким та чеським колегами. За його словами, в цих країнах  підготовка кадрів гнучка: скільки замовляє регіон, стільки фахівців і вчать. Учні наперед знають, де працюватимуть.

Який же вихід для нас? «Багато наших вихованців ідуть до лав армії. Але здебільшого ми орієнтуємо й готуємо дітей до продовження навчання у закладах фахової передвищої та вищої освіти», — підкреслює Віктор Ткаченко.

У Вищому професійному училищі № 94 можна набути навичок сучасного виробництва. Фото надав департамент освіти і науки Луганської облдержадміністрації

Майбутні робітники із Сєверодонецького професійного будівельного ліцею вчаться за дуальною системою, тож більшість часу опановують навички

Роботодавець має бути зацікавлений у робітникові

З 2014 року через початок воєнних дій на території області мережа закладів системи професійно-технічної освіти значно скоротилася. Нині на українській Луганщині функціонують 20 закладів, серед яких 16 ліцеїв, три вищі професійні училища, структурний підрозділ Луганського національного університету імені Тараса Шевченка — Регіональний центр професійної освіти. Загальний контингент учнів останні три роки перебуває приблизно на одному показнику — близько 5 тисяч осіб. Рівень наповнюваності закладів професійно-технічної освіти коливається в межах 30—50%. Щоправда, тут ситуація на Луганщині не виняткова — такі самі цифри і в Україні загалом.

«Особливі проблеми з набором спостерігаємо у прифронтовій зоні, — зауважує головний спеціаліст департаменту освіти і науки Луганської ОДА Андрій Козорєзов. — Пов’язані вони не лише з бойовими діями, а й із браком нормального транспортного сполучення. Проїзд дорогий, і діти чи навіть доросле населення ліпше просто залишаються без спеціальної освіти, бо не мають фінансової спроможності на такі поїздки. А держава, на жаль, грошей на забезпечення проїзду не надає».

Фінансують заклади профтехосвіти з обласного бюджету. І знов-таки поширена загалом у країні проблема: навчання не гарантує працевлаштування.

Чому? «По-перше, тому, що економіка області не працює на повну потужність, — упевнений Андрій Козорєзов. — По-друге, у більшості закладів матеріальна база не відповідає сучасним вимогам ринку праці з підготовки висококваліфікованих робітників».

Значна частина здобувачів професійно-технічної освіти області вчиться за аграрними спеціальностями, бо шість закладів на Луганщині — саме аграрного спрямування. Але на якій базі вони вчаться? Купити сучасні трактор чи комбайн із чотирма комп’ютерами, який коштує чи не мільйон гривень, ліцей змоги не має. То який вихід?

«Вважаємо, що треба до навчання залучати роботодавців. І не просто залучати, а заохочувати їх. Робити все, щоб вони були зацікавленими навчати  учнів на власному обладнанні, — висловлює думку Андрій Козорєзов. — Проте приклади, коли бізнесмени навіть на практику до себе беруть учнів системи профтехосвіти, поодинокі.

Представники Програми розвитку ООН проводили у нас в області дослідження тенденцій ринку праці, представники департаменту і керівники закладів професійно-технічної освіти брали участь у цій роботі й зустрічалися з роботодавцями. У розмовах з’ясувалося: вимоги до випускника — висока кваліфікація, досвід роботи на сучасній техніці, а заробітна плата — як скрізь. Тобто роботодавці кивають на державу. А ми на зустрічах намагалися донести до роботодавців думку, що вони мають стати повноцінними стейкхолдерами, тобто зацікавленими особами, які мають легітимний інтерес у діяльності організації, а не спостерігачами збоку. Мають бути учасниками освітнього процесу!»

Та ось запитання: якою може бути мотивація роботодавців для заохочення до співпраці із системою підготовки робітничих кадрів?

«Запитання складне, оскільки механізму співпраці немає. Податкових пільг чи заохочення роботодавців  для укладання договорів на проходження учнями виробничої практики, надання першого робочого місця для випускника немає», — каже Андрій Козорєзов.

Головний спеціаліст департаменту підкреслює, що з огляду на ситуацію й проблеми, держава на базі професійних ліцеїв створює навчально-практичні центри із професій, найбільш популярних на ринку праці. У Луганській області працює чотири таких центри, три з яких відкрито за рахунок коштів державного бюджету.

«Зростає кількість закладів, де впроваджують елементи дуального навчання. Тобто такої освіти, коли основне навчання — на виробництві, а лише 30% —  теорія. Учні проходять не тільки виробничу практику, а й саме навчання у реальних умовах виробництва», — пояснює Андрій Козорєзов.

То яким бачиться майбутнє професійної освіти на Луганщині?

«Схвалено концепцію розвитку професійної освіти України. Суспільство, ринок праці нині потребують кваліфікованого працівника, який відповідає сучасним вимогам, а система професійно-технічної освіти — докорінних змін. Це виклик не тільки для освітян, а й насамперед для замовників — роботодавців і економіки України загалом», — каже Андрій Козорєзов.

А поки що майбутні здобувачі професійно-технічної освіти обирають спеціальність, коли можна взяти валізку і кудись (за кордон?) піти працевлаштовуватися самостійно.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua