"У здоровому тілі здоровий дух "

Чоловік і жінка застигли в міцних обіймах, ховаючись під парасолькою. Може, прихистилися від дощу чи так хотіли втаємничитися від надокучливого світу. Однак тут мало не кожен перехожий зазирає їм під парасолю. А як інакше — цей романтичний твір зустрічає відвідувачів VI Всеукраїнської трієнале «Скульптура-2014». Загалом експозиційні зали Національної спілки художників України прикрашають 200 взірців нашої сучасної скульптурної культури, створені за останні три роки.

«Експозиційний ряд виставки прекрасний і розмаїтий. Він цікавий і знаковий у контексті розвитку нашої скульптури. Гадаю, тут можна насолодитися 90-відсотковим зрізом сучасної української пластики», — каже Ігор Волощук, заступник голови Національної спілки художників України. Справді, подивитися є на що. Важко говорити про конкретні напрями — настільки різні техніки і матеріали представляє трієнале. Тут відкривається скульптурний простір із дерева, бронзи, граніту, пластику, скла…

Понад 100 авторів — стільки ж ідей і майже стільки ж тем (деякі митці презентують кілька творів та й теми часом перетинаються). Скульптури історичного, філософського змісту і, звісно, возвеличення почуттів між чоловіком і жінкою. Виставка показує красу тіла і вроду людської душі, таланту. Якась робота може й не викликати особливих вражень, адже є серед експонатів доволі традиційні. Інша — спонукне потанцювати біля стильного джазмена, подивитися разом із бронзовою дівчинкою на «Чисте небо над світом», замилуватися красою «Німфи Каліпсо», що вплела у своє волосся чорні перли й аметисти, або ж пошукати знайомі обличчя у 88-ми невеликих бронзових скульптурах під загальною назвою «Євро-2012». Можна подумати про буття біля зажуреного чоловіка, який примостився біля засохлих соняхів. До кожного, хто зупиняється поруч, він «промовляє»: «Життя прожити — не поле перейти». За цю філігранну дерев’яну скульптуру ІІ премію конкурсу присудили харків’янину Валерію Пирогову. Скульптор Олександр Михайлицький отримав ІІІ премію за твори з поліхромного дерева. Його метафоричні скульптури «Вагання» та «Сподівання» мають дивну притягальну силу й породжують чимало смислових інтерпретацій. До слова, лауреатами конкурсу стали скульптори Саїд Ахмаді («Кімната надії»), В’ячеслав Гутиря («Тайна вечеря»), Олександр Дяченко («Голий»), Діна Марголіна («Чайна бесіда»), Олександр Сухоліт («Жінка, що лежить»), Юрій Храновський та Анна Немчина («Дві дівчинки, пташка та веселий морячок»).

Першої премії конкурсу та можливості безкоштовного проведення персональної виставки в залах спілки удостоїли київського скульптора Костянтина Синицького. На трієнале є три його скульптурні твори. Дві гротескні чоловічі постаті з серії «Головоногі» (у майстерні скульптора їх доповнюють ще дві жіночі) демонструють діалог тіла з розумом. Третя — жінка, яка качає прес і випромінює назву твору «У здоровому тілі здоровий дух». «Оскільки ця виставка проходить раз на рік, митці намагаються показати тут свої найкращі твори. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь була сірою, невиразною. Завжди були якісь родзинки, потужні роботи, як і нині», — поділився враженнями Костянтин Синицький.

Раптом читаю в погляді дерев’яної спортивної жінки: «Приєднуйся!». Подіяло — насолодившись мистецтвом, натхненно поспішаю до спортзалу…

Не хвилюйтеся, принц знайде браслет!

НЕЗВИЧНО. До Національної опери завітала всесвітньовідома «Попелюшка» Джоаккіно Россіні

Національна опера України не вперше реалізовує цікаві проекти з Італійським інститутом культури в Україні. На її сцені українські й італійські митці здійснили постановки опер Дж. Верді, Дж. Пуччіні, Ш. Гуно, А. Понкіеллі. Перелік спільних проектів поповнив і успішний Міжнародний фестиваль «Ave Verdi», у якому брали участь усі оперні театри України.

Чотири роки тому відбулася прем’єра ще однієї українсько-італійської роботи — знаної опери «Попелюшка» італійського композитора Джоаккіно Россіні. Проте її грали нечасто. Знову відродити «Попелюшку» планували 20 лютого цього року, але на заваді стали криваві події в Україні. Лише в червні глядачі побачили чарівну россінівську оперу, котру поставив італійський режисер Італо Нунціата, а диригував виставою Даніеле Аджіман — головний диригент Симфонічного оркестру імені Дж. Россіні у м. Пезаро (на батьківщині композитора).

Свого часу музика Дж. Россіні започаткувала розквіт італійського оперного мистецтва. Особливо виразно талант композитора розкрився в опері-buffa (комічній). Одна з перлин жартівливих творів Россіні — «Попелюшка», написана 1817 року в Римі.

Тепер уважно стежте за деякими родзинками россінівської «Попелюшки»... Події відбуваються в Салерно у XVIII ст. Анджеліна-Попелюшка (Анжеліна Швачка) традиційно виконує роль служниці, за забаганками сестер Клорінди (Ольга Фомічова) та Тізбе (Ольга Нагорна) ходить сюди-туди, йде вгору, біжить униз. Їй немає в кого шукати підтримки, бо, за задумом Россіні, героїня живе разом зі злим вітчимом — доном Маньїфіко (Богдан Тарас). Останній мріє про безтурботне майбутнє двох дочок і своє відповідно. Тим паче, йому наснилося, що став він крилатим віслюком, який розсівся на верхівці дзвона, а не на троні. Тепер, мовляв, дзвони — це на свято в домі, легке пір’я — долі доньок, а політ — набуток добрий. Невдовзі до будинку дона Маньїфіко приходить дон Раміро (Микола Шуляк) і його камердинер Дандіні (Ігор Мокренко). Вони перевдягаються у вбрання одне одного, щоби вивести на чисту воду сімейство Маньїфіко й знайти там справді гідну дружину для принца. І ось коли всі вирушили на бал, а Попелюшка «залишилася класти дрова у прожерливий камін», до неї приходить фей — тобто філософ, наставник принца Алідоро (Олександр Мілєв). Сюжетне павутиння плететься далі, й урешті-решт принц Раміро має знайти браслет, подарований Анджеліною.

Опера «Попелюшка» приємно дивує не тільки витким сюжетом, а й в’юнким музичним багатством. Чи не найбільше вражає майстерне поєднання непоєднуваного. Складні партії мають виконуватися з небаченою легкістю. Затяжні віртуозні арії переплітаються з аріями-скоромовками та мелодійно поєднуються з піснями в народному дусі. Мелодійне багатство цієї опери, її динамічність, дотепність підкорюють глядача. Дух перехоплює, коли кілька виконавців одночасно виспівують свої скоромовки.

Тож не дивно, що «Попелюшку» вважають оперою найвищої вокальної складності. Для неї потрібні виконавці, які можуть віртуозно співати у швидких темпах. Приємно, що українським співакам загалом вдалося гідно впоратися з непростим матеріалом, хоч в окремих епізодах відчувалася складність виконання партій. Невимушеності виставі додала би свобода та граційність пластики Анджеліни та дона Раміро. Часом вони були скутими, ніби показували — за мить виконуватимемо складну сольну партію. Та й, до речі, спершу незвично сприймати принца й Попелюшку в зрілому віці. Однак на цей нюанс мусимо не зважати, адже опера вимагає маститих, досвідчених співаків.

Динамічні настроєві припливи та відпливи й жартівливість додавали виставі жвавості. Можливо, тому навіть діти в залі захоплено спостерігали за дійством тривалістю понад дві години.

Красі опери були співзвучні чарівні декорації (художник-постановник — Марія Левитська). Саме чарівними вони мають бути, коли на сцені творяться дива. Їхнє перспективне рішення розширювало сценічні простори й здавалося, що місцини, де перебувають герої, не мають берегів. Хоч колористика декорацій була здебільшого холодною, зі сцени все-таки віяло теплом, адже на ній із попелу народжувалися щирі, теплі почуття — любові, добра та справедливості. 

Матеріал підготували Дарина ФІАЛКО
для «Урядового кур’єра»,
Світлана СКРЯБІНА  (фото), «Урядовий кур’єр»