Творчий спадок Тараса Шевченка налічує близько 500 мистецьких творів. Чимало з того, що представлено в музеях і колекціях, митець створив під час трьох мандрівок Україною, які здійснив з 1844 по 1859 рік, зокрема й Канівщиною.
Благодійний фонд «Тарасова земля» запропонував журналістам подивитися, як тут вшановують Кобзаря. Поїздка стала інформативно й емоційно насиченою завдяки голові правління фонду заслуженому працівникові культури, історикові Михайлові Іщенку.
На пам’ятнику Гірникові біліє хрестик із Майдану
Після смерті Шевченка були пропозиції поховати його біля Володимира-хрестителя в Києві, біля канівського Успенського собору. Та переважило слово друга — Михайла Максимовича, якому Шевченко у 1859 році заповів поховати його на Чернечій горі. Поет уподобав не тільки краєвид — там поховано козацького ватажка Івана Підкову.
Мабуть, Тарасова Чернеча гора — найупорядкованіша місцина історичної Канівщини.
Хатинка під стріхою, обсаджена квітами, — копія першого народного музею, де зберігалися справжні речі Великого Кобзаря. Її відвідували Леся Українка, Михайло Коцюбинський.
Хрест із барельєфом теж має свою історію. Його встановили 1884 року. 1923-го зламали пролеткультівці, а відновили завдяки класику української поезії Максимові Рильському. До речі, його батько був серед студентів, які вважали за честь власноруч копати могилу Кобзареві.
На завеликому порівняно із скульптурою постаменті Шевченко похмуро вдивляється у далечінь із шістьма ярусами далеких лісів за Дніпром. Схили позаростали високими деревами, і монумент виразніший із пристані, підсвічений увечері. Скульптор Матвій Манізер створював цей пам’ятник для Києва, але він не вписався в масштаб парку імені Т. Шевченка.
На Тарасовій горі вклоняються і скромному пам’ятному знаку, встановленому на спомин про Олексу Гірника (1918—1978). 22 січня на 60-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки патріот із Калуша здійснив акт самоспалення на знак протесту проти русифікації. На пам’ятнику Гірникові біліє хрестик із Майдану.
Усе занадто… натюрмортно
У холі оновленого музею уклали під скло кам’яну брилу з червоною широкою стрічкою. Як пояснила мені молода доглядачка, «ето краєугольний камєнь украінства»(?!). Відвідувачів оточують збільшені копії автопортретів художника серед білих колон. Підлога і сходи з різного мармуру, величезні вікна… Загалом такий дизайн був актуальним у радянських пафосних інтер’єрах 1970-х, коли в СРСР будували музеї Леніна. Поряд із холом в галереї виставлено художні твори, присвячені шевченкіані: від бандури до книжок. Багато полотен малярства різного гатунку і стилів. Усе занадто… натюрмортно. Тобто мертва натура.
Навіть моторні екскурсанти-школярі з Боярки та студенти Ржищівського гуманітарного коледжу принишкли, коли почули, що спорудження музею Шевченка допомогло будівельникам вижити в голодні часи, бо їм видавали пайки. Їх вразив і «величний пам’ятник», і «чарівний краєвид» із Тарасової гори. Неподалік від неї за наказом Хрущова збудували готель, яким секретар компартії пишався у США. А Янукович хвалився переробленим музеєм і майданчиком для гвинтокрилів з дорогою до нього. Президент-утікач користувався ним аж двічі. Ця «контрольна зона» у відмінному стані й відповідально охороняється. На все це пішло, за словами гіда, 150 мільйонів гривень.
Хатина розвалилася, замість неї — знак
Біля села Пекарі під Княжою горою Шевченко сподівався викупити у місцевого поміщика дві десятини землі під будинок і майстерню. Його вибір схвалив нерідний брат Варфоломій. Він працював управителем маєтку і став поетові найближчим за всіх рідних. Тарас Григорович навіть розробив плани будинку зовні та всередині.
Зручну природну терасу Тарас Григорович знайшов, коли гостював у 1859 році у друга Михайла Максимовича. Біля Пекарів впадала в Дніпро Рось. Місце поет обрав за «благодать, і Дніпро, і темний ліс попід горою».
А ще, напевно, за історизм. Недалеко звідси розчинилися в історії скіфські городища. Тут у прадавні часи існувало місто Родень — столиця росів. Після татаро-монгольської навали місто не відновили. Археологи виявили на цій території 14 золотих і срібних скарбів. Більше їх знайшли тільки в Києві.
Нині на ділянці, вподобаній Шевченком, розташована метеостанція Канівського біосферного заповідника Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Тут збережено найбільший в Європі ландшафт ярів завдовжки 8 км і з перепадом глибин 80 метрів з льодяниковими валунами на дні.
Мармуровий знак про перебування поета в Пекарях стоїть при дорозі за півметра від кам’яного гаража. Другий знак у селі уточнює місце хатини Дяченка, де бував поет. Сама хатина розвалилася у 70-х роках минулого століття.
Етюд про Келеберду
Шевченко був вражений обрієм схилів за Козацькою протокою. Так з’явився його етюд «Коло Канева». Нині тут завдяки меценатству президента корпорації «Еталон» Володимира Бутка, співзасновника фонду «Тарасова земля», поставлено тритонну мармурову брилу, яку ви бачите на фото.
На ній — етюд, поезія та портрет митця. Із часів Шевченка верби піднялися так високо, що роздивитися саме той обрій, який змалював Тарас Григорович, вимагає зусиль. От якби насип підняли на кілька метрів вище…
Заарештували на пристані у Прохорівці
Під час останньої подорожі до України Шевченко подолав 65 км Дніпром у човні до Михайлової гори. Там у маєтку жив із дружиною Марією Михайло Олександрович Максимович. Визначний учений-енциклопедист став першим ректором Київського університету. Шевченко познайомився з подружжям у 1845 році. Досліджено 18 аркушів з їхнього листування. В одному з них Шевченко просить підшукати йому жінку, з якою міг би одружитися.
Маєток, де Максимовичі прожили 30 років, мав велику бібліотеку з літописними матеріалами, у вітальні звучало фортепіано. Тут гостювали Микола Лисенко, Михайло Драгоманов. За легендою, під величезною і вже всохлою сосною Гоголь писав «Вія». До речі, він радив Шевченкові писати російською, бо не вбачав потенціалу в рідній мові, і критикував його мужицькі вірші.
У свою чергу Шевченко вподобав майже 500-річний (тоді) дуб. 25-метрове дерево, двічі зацементоване і стягнуте залізними скобами, ми охопили лише вдесятьох. Тарас Григорович писав під ним поему «Марія» і малював подружжя Максимовичів. Поет легко знаходив спільну мову з місцевими селянами та їхніми дітьми, багато мандрував пішки, хоч мав ревматизм і хворе серце. (Михайло Іщенко, лікар за фахом, вважає, що митець помер від тромбу).
Арешт, інспірований земським справником Табачниковим, завадив купівлі ділянки. Арешту передувала розмова у корчмі, де Тарас Григорович по-мужицьки висловився проти самодержавства і кріпацтва. Його заарештували, коли він пристав на човні до прохорівської пристані у протоці Козарка. Тут він зазвичай малював краєвиди.
Будинок, де був домашній музей Максимовича і портрети роботи Шевченка, згорів у 1974 році. Колись звідси можна було бачити Дніпро. Тепер усе заросло і здичавіло. Нині тут занедбаний санаторій «Жовтень». Неабиякий культурно-історичний і рекреаційний потенціал Михайлової гори якось показово знехтуваний «смєтою у 150 мільйонів».
Село Прохорівка вподобав колись і кінорежисер Юрій Іллєнко. Ще в радянські часи купив тут хатинку і збудував творчу майстерню. Він розшукав цікаві історичні факти з останнього приїзду Кобзаря в Україну і планував екскурсійний маршрут. На пристані біля села Прохорівка у 2010 році за його сприяння встановили пам’ятний знак. Юрія Герасимовича Іллєнка поховали у Прохорівці.
Він підтримав роздуми Шевченка про мову в автобіографії «Доповідна апостолові Петру»: «Феномен української мови полягає в тому, що вона змушена була підміняти собою відсутню державу. Мова стала кордоном, мова стала збройними силами, мова стала філософією, освітою і просвітою, мова стала правом, мова є виконавчою владою, суддею, мова стала незалежністю, мова стала вивершенням духовної краси народу, мораллю. Мова стала українською ідеєю, покладеною в основу майбутньої України».
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»; Володимир ЗАІКА, «Урядовий кур’єр»,(фото)