Останні події в Криму, який нахабно, цинічно і зрадницьки захопив колишній «старший брат», будуть, напевно, ще багато років предметом осмислення різних політологів, аналітичних центрів та генеральних штабів. Колись, можливо, хтось оприлюднить і приблизні цифри тих, безумовно, колосальних сум, які десятиліттями вкладав північний сусід за завуальованими схемами у «своїх» проросійських маріонеток, чиновників і депутатів, як і в численні «громадські організації» так званих захисників російської мови та російського православ’я на півострові. Але вже сьогодні факт беззаперечний: гроші, які рік у рік не потрапляли на розв’язання гострих соціально-економічних проблем простих росіян, а йшли на обдурення та ідеологічне зомбування пересічного кримчанина, зробили свою справу. Це треба визнати. Більшість населення автономії не стала бойкотувати так званий референдум, не вийшло воно на вулиці із протестами, і коли під дулами автоматів російського спецназу владу на півострові передали в руки ставлеників Кремля. Згадані фінансові вливання на добре прораховані проекти допомогли воякам успішніше виконати операцію з анексії території АРК під гаслом «захисту співвітчизників від бандерівців і неофашистів».
За таким самим сценарієм плану «аншлюс по-путінськи» (за визначенням одного з відомих експертів) розгортаються нині більш загрозливі сепаратистські події у східних областях України. Вони добре скоординовані та відверто нахабні з боку головних виконавців — проросійських молодиків спортивної статури та військової виправки.
Що їм сприяє сьогодні й може ще відчутніше сприяти завтра в тих прикордонних регіонах, де незначна частка населення просякнута «духом федералізації»? Саме на часі повернутися до ∂рунтовнішого осмислення проблем, які були лише окреслені у матеріалі «Інформаційну війну програно. Коли зробимо практичні висновки?» («УК» за 20 березня 2014 р.).
Наскільки вони стали актуальнішими, можна судити з документа, який недавно направили Олександрові Турчинову, Арсенієві Яценюку та Андрієві Парубію.
«Потрібна негайна й ефективна протидія інформаційній агресії Росії»
Ідеться про «Звернення неурядових організацій щодо невідкладних заходів з протидії негативним інформаційним впливам з боку Росії». Серед тих, хто адресував першим особам країни цей лист із конкретними і високопрофесійними пропозиціями, — керівники Інституту міжнародних досліджень, Ліги протидії кібертероризму та інформаційним війнам, Гільдії незалежних експертів інформаційної сфери. «За всі роки незалежності Україна перебувала під пильною увагою Російської Федерації, — йдеться у зверненні. — Росія щорічно збільшувала свою присутність у нашому інформаційному просторі. Її програми телебачення ретранслюються майже всіма кабельними операторами України, а мовлення радіостанції «Голос Росії» на середніх хвилях охоплює всю територію країни». З переходом Росії до відкритої інформаційної війни розпочала, за словами авторів звернення, свою пропагандистську роботу ново?створена російська радіокомпанія «Вести FM». Саме напередодні кримських подій та спланованих сепаратистських виступів на Донбасі та в Харкові, розгорнулося безпрецедентне і цілеспрямоване мовлення на всю Україну в середньохвильовому діапазоні найпотужнішими передавачами з Молдавського, який Москва нібито придбала, Кубанського та Калінінградського радіоцентрів…
Монопольна інформаційно-психологічна обробка російськими ЗМІ мізків радіослухачів та теле?глядачів поза кордонами РФ посилилася, тож цілком логічно, що чимало емігрантів з республік колишнього Союзу, яких розкидала доля по всьому світові, вірять у те, що вулицями міст та сіл України небезпечно ходити — всюди бандерівці в масках та з автоматами, і, не дай Боже, привітатися голосно із сусідом російською мовою.
За даними експертів Центру політичних студій та аналітики, ефір Всеросійської державної телерадіокомпанії охоплює не лише 98,5% населення Росії, а й більш як 50 мільйонів телеглядачів у країнах СНД та Балтії. Канал «РТР Планета», який не раз ловили медіа-експерти на відвертих маніпулюванні громадською думкою, брехні та перекручуванні фактів у їхніх передачах з України, дивляться жителі Європи, Близького Сходу, Північної Африки і США. Триває, по суті, безапеляційне насадження Кремлем потрібних думок і висновків світовому співтовариству.
«Для зміни ситуації, — наголошено у зверненні, — пропонуємо негайно прийняти рішення, які б дозволили організувати ефективну протидію інформаційній агресії РФ на нашій території та забезпечили організацію контрпропаганди на території Росії. Необхідно об’єднати зусилля всіх засобів масової інформації для відсічі агресії». Не називатимемо конкретні заходи, які пропонуються, бо вони мають конфіденційний характер.
Автори згаданого документа (з деякими з них довелося особисто розмовляти) добре розуміють, що протистояти потужній пропагандистській машині Путіна, яка створювалася роками, дуже важко, але потрібно. Бо її антиукраїнська інформаційна експансія заради подальшої реалізації територіальних претензій уже перейшла всі межі. Північний сусід розуміє, куди вкладає кошти, і впевнений, що вони повернуться сторицею. На свою державну програму «Інформаційне суспільство» (2011–2020 роки) Кремль планував використати 40,6 мільярда доларів. Фахівці Центру політичних студій та аналітики вважають, що ця програма вже виконана майже наполовину, а до кінця цього року сума, витрачена на пропаганду російських цінностей, зросте до 16,5 мільярда доларів США.
«Мету програми можна охарактеризувати як стовідсоткове охоплення російськомовного населення земної кулі засобами масової інформації всіх форм власності, які розділяють державний стратегічний курс Російської Федерації…, моральні та сімейні цінності «руського міра». Серед ключових виконавців — Міністерство зв’язку і масових комунікацій, «Россвязь» та «Роспечать». Згадане міністерство координує виконання програми «Інформаційного суспільства», а головний цензор «Роскомнадзор» та ФСБ заздалегідь фільтрують і очищають ефір від інформації, що суперечить офіційному курсу Москви.
А що Україна може протиставити цим добре профінансованим та скоординованим діям північного сусіда у сфері інформаційної інтервенції? Фахівці вважають її потужним ідеологічним прикриттям головного наміру — не допустити в Росії українських євромайданівських сценаріїв і будь-що зупинити подальше зближення Києва з Євросоюзом та НАТО.
З неузгодженістю та дублюванням слід покінчити
— За роки незалежності розвиток інформаційного простору України фактично не керувався і не контролювався. Ніхто із колишніх урядів майже не займався предметно питаннями регулювання розвитку інформаційної сфери, збереження і зміцнення матеріально-технічної бази державного телерадіомовлення. У Кабінеті Міністрів України не було і немає досі відповідної координуючої структури.
Це відверта і безкомпромісна позиція Валерія Юрченка, заступника генерального директора Національної радіокомпанії України (НРКУ). Фахівці вважають його одним з найавторитетніших і найдосвідченіших професіоналів у цій галузі. Валерій Володимирович віддав їй понад 40 років, створював і тривалий час очолював Концерн радіомовлення, радіозв’язку та телебачення (РРТ), що підпорядковується нині Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України. Наша розмова з «метром» українського радіотелебачення була тривалою і досить повчальною для нас.
— Але ж є, — запитали ми під час розмови, — такі державні установи, як Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, Держ?комтелерадіо, Нацкомісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (НКРЗІ), нарешті Держкомспецзв’язок. Хтось повинен же координувати їхню роботу?
— Свою діяльність у частині збереження і розвитку державного телерадіомовлення вони здійснюють неузгоджено, а вирішення деяких питань нерідко дублюються. Досвід Росії щодо опікування на найвищому рівні національною безпекою в інформаційній сфері не враховувався і не враховується навіть нині.
Тож для початку, вважає Валерій Юрченко, слід підвищити ефективність роботи і відповідальність структур, що існують, забезпечити формування їх кадрового складу досвідченими спеціалістами високого рівня, відмовитися від «баласту», скоротити апарат управління. Наприклад у концерні РРТ. В останні роки,?за даними іншого джерела, його апарат збільшився в 2,5 раза. І це в умовах, коли не було побудовано і оновлено жодного радіопередавача, а кількість державних радіоцентрів, які припинили існувати, вже перевищила десяток. Серед них і найпотужніший радіопередавальний центр країни в Броварах, про що ми писали в згаданому матеріалі. (Трохи нижче ми повернемося до більш вражаючих і цікавих для слідчих органів фактів із «земельної афери 2013 року»).
Валерій Володимирович вважає, що рано чи пізно потрібно на базі перелічених структур, підпорядкувавши їх безпосередньо Кабінету Міністрів, створити міністерство інформації та інформатизації України. Тобто в одних руках як головного координуючого органу в галузі інформаційної безпеки держави має бути єдина й ідеологічна, і частотна, і технічна політика. До нього мають обов’язково увійти й відповідні науково-дослідні заклади та промислові підприємства. Це дало б змогу, на думку співрозмовника, ефективніше проводити політику регулювання інформаційного простору держави,?а також краще використовувати бюджетні кошти.
Але для такої вкрай необхідної реорганізації, яка назріла давно, потрібна політична воля. А ще — розуміння того, що треба колись нарешті стати господарем у власному медійному просторі, в якому давно самовпевнено хазяйнують сусідні держави. Румунія, наприклад, має в ДСХ-діапазоні понад 40 потужних передавачів, тобто вчетверо більше, ніж ми можемо потенційно задіяти! (Бо для їх включення в роботу потрібні чималі кошти, яких хронічно бракує). Завдячуючи таким радіостанціям, Бухарест «накриває» нині своїми програмами практично 100-відсотково всю Одеську, Чернівецьку, Вінницьку, Львівську і Закарпатську області. Дістає і північні регіони Криму. Росія ж — цей факт вже беззаперечний — повний володар нашого радіоефіру. Бо має потужності радіопередавачів на середніх і довгих хвилях у 6,5 раза (!) більші, ніж сьогодні теоретично залишилися у колись могутнього українського концерну РРТ.
Невже наші високі чиновники та депутати різних кольорів, які роками добивали до ручки національну радіокомпанію, не знали і не знають азбучної істини: наявність в інформаційній структурі держави її потужного і підконтрольного радіомовлення входить у будь-якій цивілізованій країні світу до стратегії «активної оборони»?! Тому і державне, і суспільне телерадіомовлення не мають фінансуватися за остаточним прин?ципом. Це прорахунок, «завдячуючи» якому радіоцентри, які ще існують, перебувають уже на межі руйнування, а за все, що відбувається навколо концерну РРТ і українського національного радіомовлення, Україна вже почала розраховуватися своїми територіями.
Державний медіа-ресурс знищували свідомо
Десять відсотків потреби. Саме так останніми роками фінансується трансляція програм НРКУ. Починаючи з 1995 року бюджетні асигнування на розповсюдження його програмного продукту скорочувалися щороку на 15–20% і досягли останнім часом 10% потреби. Тож і наслідок був передбачуваний: вимушено зменшувалися потужності радіопередавачів, довелося відмовлятися зовсім від поширення програм українського радіо на закордон, яке ще на початку 2000-х чули в десятках країн. Згаданий і вже знищений Броварський радіопередавальний центр, його, зокрема, передавач «Борей» (РВ-87), коли вмикався на повну потужність, спроможний був «накривати» своїм сигналом і Москву, і Санкт-Петербург, і прибалтійські, і південно-східні країни ЄС. УР-1 чули в Туреччині й навіть на Кубані.
Нині частка державного радіо в інформаційному просторі самої України скоротилася зі 100% до менш як 10%. Усе поглинули приватні телерадіокомпанії, здебільшого російськомовні та з невідомими власниками. Тому ми не випадково ставили запитання: хто насправді замовляє інформаційне меню для вітчизняного споживача?
«Такий стан національного радіомовлення, — йшлося ще років із п’ять тому в одному з конфіденційних документів для перших осіб держави, — ставить під загрозу інформаційну безпеку країни та унеможливлює її інформаційний суверенітет».
І що відтоді змінилося? Навіть після того, як питання модернізації передавальних центрів не раз порушували на засіданнях урядів, а постановою КМ України №40 від 16.01.2003 р. затверджено «Програму розвитку та переоснащення передавального обладнання концерну РРТ на основі сучасних цифрових технологій на період до 2012 року». Всі ці, як і решта рішень, не виконано. Причини знайомі: на це немає коштів. Звичайно, у держбюджеті. Рік у рік. Отже, були, напевно, важливіші статті видатків. На «вишки Бойка», наприклад, які дісталися росіянам. А сотень мільйонів доларів, переплачених на цій оборудці, що не відомо, в чиї потрапили кишені, було б достатньо, щоб побудувати щонайменше три-чотири нові — сучасніші й потужніші, ніж броварський, радіопередавальні центри.
А чи шукали останнє десятиріччя відповідні чиновники, якщо так опікувалися загрозами національній безпеці в інформаційній сфері, інших джерел фінансування для відродження державної телерадіомовної галузі? Скажімо, дозволити концерну РРТ отримувати кошти для свого розвитку за рахунок продажу на конкурсній основі його десятків і десятків гектарів землі, яка або вже не потрапляє в межі санітарних зон, або взагалі вивільняється. У ситуаціях, наприклад, з банкрутством і припиненням діяльності його підприємств. Або в процесі перенесення радіопередавальних центрів (РПЦ) якнайдалі від населених пунктів, що розростаються, на більш компактну територію. Сучасні обладнання і технології радіомовлення не потребують під антенно-фідерні системи РПЦ таких земельних площ, які виділяла держава 25—30 років тому, до процесу розпаювання сільгоспугідь.
Дивний збіг обставин
— А ми, до речі, так і планували заробляти кошти для модернізації наших радіопередавачів, для отримання прибутків і більших відрахувань до бюджету.
Вадим Феодосійович Самсоненко два роки очолював РРТ. Саме він, судячи з документів, які надав «Урядовому кур’єру», прагнув не допустити знищення Броварського радіопередавального центру, унікальних антен, зухвалого і безоплатного захоплення його майже 130 гектарів землі.
— Вважаю це й сьогодні службовим злочином, який вчинили голова Держспецзв’язку Резніков, в. о. директора Броварського РПЦ Буличов і мій заступник Захаренко. Він діяв за моєю спиною нахабно, зухвало, маючи потужне прикриття з оточення «сім’ї». Цим він частенько хизувався, називаючи мені конкретні прізвища своїх покровителів. «І що ти можеш зробити? Пиши куди хочеш».
Тож не дивно, що незабаром Самсоненка усунули з посади. Він переконаний, що його звільнили саме за безкомпромісні намагання захистити державні інтереси.
Після виходу нашого матеріалу «Інформаційну війну програно. Коли зробимо практичні висновки?» вже колишній генеральний директор концерну попросився зустрітися з нами, щоб надати більше інформації про події навколо цього РПЦ.
— Ні в мене, ні в моїх колег — директорів РПЦ, що ще жевріють, — сказав Вадим Самсоненко, — немає сумніву в тому, що знищення національного медіа-ресурсу відбувалося сплановано. І цей диригент, вірогідно, був не в Києві. Вас не дивує, що Броварський РПЦ, його могутні антенно-щоглові башти, які ще можна було використовувати для захисту свого інформаційного простору, були порізані на металобрухт, по суті, напередодні воєнних подій в Криму? А цей РПЦ входив до всіх мобілізаційних планів, був головним виконавцем у системі оповіщення населення у разі воєнного стану, надзвичайних подій. Його технічними можливостями користувалися спецслужби, армія.
— А що ви робили особисто для недопущення того, що відбулося?
— Судився із Броварською міською радою, щоб скасувати її незаконні рішення про припинення права нашому РПЦ користуватися своєю землею. Вимагав видати нам акти на землю.
Це дало б змогу, ділився своїми планами, що не збулися, Вадим Феодосійович, виставити на торги, продати її на конкурсній основі і отримати для концерну мільйони доларів.
— Цього не відбулося, бо ми, державне підприємство, так і не отримали державний акт на власну землю. У нас її просто забрали.
Спочатку понад 30 га на вул. Київській, а згодом ще 94,67 гектара колишньої території броварського ДП «Радіопередавальний центр» на вул. Кутузова, 6. Вона також належала йому на правах постійного користування.
Не зупинили такого, по суті, рейдерського захоплення стратегічного державного об’єкта, його земель і листи до найвищих кабінетів Києва на захист національних інтересів в інформаційній сфері. Не допомогли припинити беззаконня і службові злочини ні пан Хорошковський як голова СБУ, ні пан Резніков, колишній голова Держспецзв’язку, ні сам пан Азаров, перебуваючи ще на посаді глави уряду. Подейкують, що однією з головних дійових осіб з реалізації плану захоплення земель Броварського РПЦ був нібито особистий масажист Миколи Яновича депутат тутешньої міської ради, яка й провернула (з допомогою судів і керівників Держ?комзему) таку оборудку.
— Спочатку п’ять ділянок землі промислового призначення загальною площею 94,67 га безоплатно передали громадянам як землі сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, — розтлумачував нам юридичні нюанси цієї «земельної афери 2013 року» броварчанин Павло Різаненко, народний депутат України.
Зустріч відбулася в нашій редакції. Павло Олександрович активно погодився проконсультувати нас у цій резонансній справі із захопленням земель Броварського РПЦ. Ми знали, що він добре володіє цим питанням, понад те, досі судиться з різними судовими інстанціями «заради справедливості» — повернення в бюджет країни десятків мільйонів гривень.
— Після продажу цих ділянок товариству з обмеженою відповідальністю «Компанія Інтер-Профіт» цільове призначення землі привели у відповідність до Генплану міста — знову змінили на землі промисловості.
У такий спосіб, вважає Павло Різаненко, земельна ділянка державної форми власності площею 94,67 га вибула з власності держави та опинилась у приватній власності, безоплатно для бюджету. Бюджет країни не отримав коштів від відчуження цієї землі. Фактично відбулося викрадення належних державі земельних ділянок, ринкова вартість яких становить понад 200 мільйонів гривень.
Ось чому більшість депутатів міської ради, заздалегідь плануючи цю оборудку, роками чинили всілякі перепони концерну РРТ, щоб він не отримав державних актів на землі, який займав і вже втратив знищений вщент його Броварський радіопередавальний центр. Ці гроші, а можливо, навіть більші, пішли б на розвиток підприємства. Їх було б, до речі, достатньо, щоб побудувати фактично за власні кошти два нові «броварські» РПЦ. Адже, згідно зі ст. 134 Земельного кодексу України, землі промисловості можуть бути вилучені із державної власності виключно шляхом продажу права власності або інших прав на них на конкурсних засадах (земельних торгах).
А тепер шукатимемо кошти і землю, щоб побудувати новий РПЦ
Несподівані відбуваються нині події навколо знищеного Броварського радіопередавального центру після публікації матеріалу «Інформаційну війну програно. Коли зробимо практичні висновки?» Всі організації, причетні до його банкрутства і повного занепаду, а головне — захоплення «золотої» землі й варварського поводження з унікальними антенними вежами РПЦ, у відповідях в редакцію обійшли слово «злочин». Увага переноситься на «списання» морально застарілого, фізично зношеного, енергонеефективного передавача РВ-87 та його інфраструктури, без перспективи їх використання. (Малося, напевно, на увазі у діапазоні довгих і середніх хвиль). Про знищення всього РПЦ заради землі, як і відповідальність посадових осіб, причетних до цього, про необхідність повернення в бюджет сотень мільйонів гривень за майже 95 гектарів державної землі, переданих безоплатно у приватну власність, — жодного слова. Ні пари з вуст про долю земельної ділянки загальною площею 20,5 гектара, яка ще залишилася у постійному користуванні Броварського державного підприємства (ДП РПЦ). Чи добивається керівництво концерну РРТ у міської ради земельних актів на цю величезну площу, щоб виставити її на торги і мати кошти на будівництво нового радіоцентру замість знищеного?
Так, його планують будувати, причому «на базі ДП РПЦ», якого фактично вже не існує. Заговорили і про необхідність «відновлення мовлення на середніх та довгих хвилях, в ДСХ-діапазоні», як вже стало перспективним. Щодо спорудження нового радіоцентру «з метою забезпечення інформаційної безпеки держави та доступу населення до передач Українського радіо», Держкомтелерадіо вже звернувся до Кабінету Міністрів України із пропозиціями. По-перше, просить надати доручення Київській облдержадміністрації виділити земельну ділянку площею 120 гектарів. Десь у Бориспільському, Кагарлицькому, Обухівському чи Переяслав-Хмельницькому районах. По-друге, дати вказівку Мінфіну передбачити у держбюджеті на 2014–2015 роки на будівництво нового РПЦ 80 мільйонів гривень. В одному з інших документів названо й термін будівництва: 18 місяців.
Якщо врахувати, що «з метою здешевлення будівництва (одним із критеріїв під час вибору земельної ділянки на вже розпайованих сільгоспугіддях. — Авт.) повинна бути наявність високовольтної підстанції або високовольтної лінії (ліній) електропередач», а на відстані «ближче ніж 15 км» не повинно бути населених пунктів, то, мабуть, не дуже скоро знайдуться ці 120 гектарів землі, щоб згодом лише розпочати спорудження нового радіопередавального центру — замість знищеного у Броварах.
Станіслав ПРОКОПЧУК,
Леонід САМСОНЕНКО,
«Урядовий кур’єр»