Я довго не вірила, що Голодомор був. Хоч професійно вивчала історію протягом років перебудови — з 1986-го по 1991 рік. Навіть тоді про Голодомор нам не розповідали. Такої сторінки в історії КПРС не було, її ідеями залишалися боротьба за колективізацію та індустріалізацію. Тож нас «заточували» проти куркулів і розповідали про розкуркулювання ворогів.
Моє переосмислення історії країни відбулося, коли почула від мами, чому вона народилася в місті Стрий Львівської області. Виявилося, що мамина бабуся на початку 1930-х тікала з Харківщини на Західну Україну разом із дітьми, аби врятувати малих від голоду. Мама тільки тепер тихенько розповідає про ті часи, про те, що дізналася від бабусі та своєї мами. Історія про голод довго була сімейною таємницею. Мама й досі вважає: про Голодомор не можна розмовляти вголос. Ця трагедія — в історії родин, в їхній вічній пам’яті.
Без крихти хліба
У Державному архіві в Миколаївській області документи свідчать красномовно. Ось лист у редакцію газети «Шлях індустріалізації». Цей документ ніколи не був опублікований. «Голодуємо!» — так він починається. Виявляється, жителі Тернівки й інших сіл і селищ благали про допомогу. Документи архіву перегукуються із спогадами тих, хто пережив Голодомор. Іван Матвійович Барський з Врадіївського району розповідає: «Я добре пам’ятаю 1933 рік. Голод був страшенний, їсти в нашій родині не було чого. Навесні ходив з іншими дітьми на поле, рвав козелики, лободу, цвіт акації. Мама варила їжу з тої трави. Я став дуже худим, і мене підгодовувала наша вчителька Анна Огеївна Яворська. Давала трішки горохового супу і маленький шматочок хліба. Я ділив хліб навпіл: одну половинку з’їдав, іншу ніс мамі. У мого батька була сестра Соня, вона померла сама в хаті і довго так пролежала. Коли йшов зі школи, бачив, як люди падали і помирали просто на дорозі».
Члени правління одного з колгоспів Новобузького району писали у райвиконком: «Засобів для життя ніяких не маємо. Живемо тим, що отримуємо щось з елеватора як харчову допомогу, останніми днями нам нічого не давали... Робота стоїть, люди зовсім ослабли, є випадки масового опухання, що означає смерть через кілька днів».
В одному протоколі засідання бюро партосередку при колгоспі ім. Сталіна Пересадівської сільради зазначено, що продовольчих ресурсів лишилося тільки на два дні. Хворих від недоїдання — 390 колгоспників, тільки у березні—квітні сталося понад 100 смертельних випадків. У Державному архіві Миколаївської області зберігся цей протокол.
А секретар миколаївського міського партійного комітету Шулькін у листі від 21 квітня 1933 року писав секретарям сільських партосередків та уповноваженим міськкому: «Якщо через голод буде хоча б один смертельний випадок у вашому селі, безумовно, керівний склад буде виключений з партії та відданий під суд. Крім того, вважаємо необхідним попередити, що продовольча допомога у травні буде дуже незначною, і вам належить вжити заходів до мобілізації всіх внутрішніх ресурсів».
Помер від кахексії
Також в архіві збереглися сотні свідоцтв про смерть людей від недоїдання. Всі вони датовані 1933-м. У графі «причина смерті» лікарі писали: з голоду, від недоїдання, від загальної слабкості через недоїдання, від виснаження, від кахексії. Кахексія — це стан, який супроводжується великою втратою маси тіла через зникнення жирової клітковини і атрофії м’язів, що виникає через голодування та недостатню калорійність їжі. Тобто існують і медичні свідчення масового голоду 1932—1933 років.
В архіві побачила актові записи 1933 року про смерть жителів села Калинівка: Шевченко І. М. (помер від кахексії у віці 26 років), Туник І. К. (помер від виснаження у 20 років), Шульга Т. А. (помер від загальної слабкості у 44 роки), Баклан Я. Х. (померла від голоду у 38 років), Третьяк М. Ф. (помер від недоїдання у сім років), Баклан М. З. (помер від голоду у віці п’яти років). І це — жителі одного села! Вони масово помирали саме навесні 1933-го.
Фекла Семенівна Шавкутенко (Лозовенко), жителька села Грейгове, розповідає, що село Калинівка Жовтневого району було заможним. Його заселяли трудолюбиві селяни-хлібороби, які щиро раділи, коли отримали землю, і мріяли про самостійне господарювання та світле майбутнє. У кожного господаря було необхідне знаряддя, велика рогата худоба, вівці, кури. Одним із добрих господарів був і Семен Лозовенко. «Але село задавили голодом, — згадує Фекла Семенівна, — а хлібороба з мозолистими руками презирливо охрестили куркулем. Наша сім’я вижила завдяки тому, що батько обміняв у Тулі мамин одяг на зерно. Дітьми збирали колоски на полі. Особливо раділи, коли знаходили «мишоловки» — купки зерна, які наносили миші біля входу в нору».
Жителька села Калинівка Олександра Олександрівна Холод жила у родині бідняків. Розповідає: «Голодували. Їли молочай, цвіт акації, кору з дерев, коріння, лободу, ловили диких голубів, ворон. Узимку 1933-го помер мій брат, йому було лише чотири рочки».
Через страшний голод люди їли навіть собак і котів. Катерина Іванівна Тимко зі Снігурівки згадує: «Тварин було нелегко впіймати. Здичавілі коти й собаки боялися людей. Люди їх ловили та варили. Коли розтанув сніг, почався справжній голод. Я бачила людей із розпухлими обличчями». Підтвердження жахливим розповідям знаходжу в документах миколаївського архіву. В розпорядженні виконкому Новобузької районної ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів від 25 червня 1932 року зазначено: «Категорично заборонити забій собак та кішок… За порушення винних буде притягнуто до відповідальності».
Про опухлих від голоду колгоспників і одноосібників згадали лише напередодні посівної кампанії 1933-го, коли стало очевидним, що без мінімальної харчової допомоги сільським трудівникам, посівна буде зірвана. Однак і тоді продовольчу допомогу надавали, як правило, тільки тяжкохворим колгоспникам.
А зерно йшло на експорт
Насправді зерно в області було. Для завантаження на пароплави і подальшого відправлення за кордон на миколаївський елеватор завозили в листопаді 1933 року по шість тисяч тонн зерна на добу, а в грудні — 3,5 тисячі тонн.
У постанові миколаївського бюро міськпарткому від 20 листопада 1933 року «Про заходи із завантаження експортних суден хлібом» зазначається: «З метою забезпечення безперебійного завантаження експортних пароплавів затвердити щоденний графік підвозу до елеватора шести тисяч тонн хліба».
Дані про пароплави, які пройшли через Миколаївський морський порт у березні 1933-го, містяться у відповідному звіті. В документі йдеться, що протягом місяця через порт пропущено 19 пароплавів — англійських, італійських, грецьких, фінських. Окрім залізної руди, марганцю та палива на них відвантажували зерно. У звіті зауважується, що «Експортхліб» намічав план на п’ять тисяч тонн, а було вивезено лише 3861 тонну, або 77,2% від плану. Ось таке «недопрацювання». І це тоді, коли в країні масово мерли від голоду…
Коли робітник одного миколаївського заводу запитав, чому в 1933-му в селах померло багато народу, йому цинічно відповіли, що він не розуміє політики партії в галузі соціалістичних методів праці. Щоправда, в Миколаєві вживали мінімальних заходів із боротьби з голодом. Так, з 20 лютого 1933 року до встановленого стандарту хлібозабезпечення була запроваджена домішка розміром 3% соняшникової макухи, затверджували норми видачі хліба на підприємствах міста. Однак селяни були кинуті напризволяще.
Доказів — документів та спогадів тих людей, що пережили голод, — безліч. Вони не залишають сумнівів, що український народ спіткала страшна трагедія, якою жахливою була доля тисяч українців, як терор голодом нищив людську гідність. Українці не мають права забувати про жахливу трагедію, про неї мають знати правду і майбутні покоління нашого народу, і в усьому світі.