Валерій СУШКЕВИЧ: «Паралімпійський центр був, є і буде нашим»
Національний центр паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів у Євпаторії вже давно став символом рівних прав і можливостей для інвалідів не лише України, а й інших країн світу. Тут паралімпійці отримують спортивну та реабілітаційну підготовку високого рівня, а потім під час Паралімпійських ігор здобувають нашій державі своїми перемогами світову славу й визнання. Нині центр опинився на анексованій кримській території, але він є і залишатиметься нашим національним здобутком, оскільки його функція для суспільства унікальна й неоціненна — він об’єднує людей, долаючи між ними всі психологічні та фізичні бар’єри. За його долю вболівають вітчизняний і міжнародний паралімпійські рухи. Про ситуацію, що склалася нині навколо Національного центру паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів, розповів «УК» президент Національного комітету спорту інвалідів України Валерій Сушкевич — людина, яка докладає сил для вітчизняної фізкультури і спорту інвалідів та не з чуток знає, як це, коли потрібно щодня доводити всьому світу, що ти такий, як усі, й маєш право на повноцінне життя.
— Валерію Михайловичу, як вирішується питання про долю Національного паралімпійського центру? Чи зможуть у ньому й надалі тренуватися українські спортсмени з інвалідністю?
— На жаль, нині Національний паралімпійський центр перебуває у дуже непростій ситуації. Хоча у нас і є письмове підтвердження Російської Федерації та кримського уряду, що центр, безумовно, належить Національному комітетові спорту інвалідів України, проте багато складних питань залишаються відкритими. Одне з найактуальніших — яким чином центр функціонуватиме у теперішніх політичних умовах? Якщо (навіть підпорядкований нашому паралімпійському комітету) він не буде спроможний виконувати своє призначення, то невдовзі взагалі припинить діяльність.
Тому доля центру нині дуже залежить від позиції самої України, від підтримки державних і громадських інституцій. Від законодавчої бази, адже будь-який непродуманий нормативно-правовий акт, що не відповідатиме інтересам українських громадян, зокрема й тих, хто в Криму, може призвести до негативних наслідків. А це також вплине на подальшу долю центру — чи буде він доступний для нашого інваліда? Причому ця доступність пов’язана не з транспортом, не з бар’єрними чи архітектурними труднощами, а саме з політичною доступністю: як вирішити питання з приїздом українського інваліда до Національного центру, а найголовніше — як забезпечити там його перебування. Щоб люди на візку чи з церебральним паралічем, чи з порушенням зору могли, як і раніше, державним коштом пройти реабілітацію та відпочити. Нині це питання не вирішують.
Наші паралімпійці вже у центрі, але Національний комітет спорту інвалідів України не може за них заплатити, бо Міністерство молоді та спорту не перераховує кошти. Вони є і передбачені саме на забезпечення фізкультурно-оздоровчих та навчально-тренувальних заходів спортсменів-інвалідів у паралімпійському центрі. Такий механізм фінансування має діяти, як і раніше, стосовно об’єкта, що належить нашій державі.
— У чому ж унікальність центру?
— Щорічно на реабілітацію та спортивно-оздоровчу підготовку Національний центр приймав від семи до десяти тисяч людей з інвалідністю, зокрема й паралімпійців, з усіх куточків України. Приїздили відпочивати і здорові люди з дітками. На території центру влаштовували літні дитячі табори, фестивалі, спортивні заходи. Проводили семінари, конференції, з’їзди, методичні навчання з різних напрямів, що стосуються проблем інвалідів. Національна асамблея інвалідів України постійно проводила заходи, пов’язані з безбар’єрністю, з розглядом питань з виконання Конвенції ООН «Про права інвалідів» у нашій державі. Наші інваліди називають цей центр куточком цивілізованої України, бо філософія його створення передбачала, що він буде доступний однаково для всіх — і для здорових людей, і для людей з особливими потребами. Центр ніколи не був резервацією для інвалідів — це інтегроване середовище з рівними правами й можливостями для всіх. Коли доросла людина чи дитина, яка ходить, бігає, добре бачить, може разом з людиною, котра на візку чи має вади зору, слуху, піти на пляж, покупатися в морі, позайматися на тренажерах, поплавати у басейні, відвідати концертний зал, поспілкуватися й прогулятися разом… Саме такий інтегрований варіант співіснування людей з різними можливостями є моделлю майбутнього соціуму.
— Яке значення центр має для міжнародного паралімпійського руху?
— Судячи з того, як його відвідують, — дуже велике. Аби відпочити й оздоровитися, до нашого центру приїжджали росіяни, білоруси, вірмени, грузини, молдавани, поляки, інваліди з майже всіх європейських країн. Були команди спортсменів з інвалідністю навіть з таких далеких куточків, як Іран, Ірак, Єгипет, Австралія, Бразилія, Аргентина, Канада тощо. І всі ці країни «стояли в черзі», щоб потрапити до нашого центру, подивитися й запозичити досвід для створення такого ж осередку у своїй країні. У Сочі під час останніх Паралімпійських ігор, де наша команда з гідністю підтримала Україну в її трагічний момент, до мене підходили міністри різних країн, депутати парламентів Європи і розпитували про наш центр. Як же я здивувався, коли підійшли працівники японської телекомпанії з представником їхнього соціального міністерства і також поцікавилися долею центру.
До речі, виразники паралімпійського руху з Китаю приїхали до нас напередодні Пекінської паралімпіади — подивилися і за два-три роки зробили в себе такий самий спортивно-оздоровчий центр. Упевнений, що цих прикладів достатньо, щоб зрозуміти, яку значущу роль відіграє Національний центр паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів для України і міжнародної спільноти. Тому ми мусимо зберегти його будь-якою ціною.
Наталія ЩЕРБАНЬ, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Валерій СУШКЕВИЧ. Народився 14 червня 1954 року в м. Тараща на Київщині. Попри І групу інвалідності й пересування у візку, закінчив загальноосвітню середню школу та у 1976-му — Дніпропетровський держуніверситет за спеціальністю «прикладна математика». Працював у проектно-конструкторських, виробничих організаціях Дніпропетровська, згодом — у соціальних підрозділах Дніпропетровської ОДА.
З 1989-го працює у системі громадських організацій інвалідів. З жовтня 2001 року очолює ВГСПО «Національна асамблея інвалідів України». Один із засновників паралімпійського руху в колишньому СРСР. У березні 1990-го був обраний депутатом Дніпропетровської облради, у травні 1998 — депутатом Верховної Ради, вже понад 11 років представляє інтереси інвалідів у парламенті. Президент Національного комітету спорту інвалідів України. Дворазовий чемпіон СРСР з плавання, заслужений працівник фізичної культури та спорту. У 2009-му його було удостоєно найвищої відзнаки Міжнародного паралімпійського комітету — Паралімпійського ордена.
Герой України, нагороджений почесними грамотами КМУ, орденами князя Ярослава Мудрого IV і V ступенів та «За заслуги» ІІІ, ІІ та І ступенів.