"А вчинити інакше він не зміг би"

21 листопада 2020

Вони виривалися з оточення бойовиків на розтрощеному БТР 4Е з розбитою баштою і комп’ютерним обладнанням, що розсипалося на друзки. Водій з жалем назвав вірну бойову машину коритом, але з ними було шестеро важкопоранених побратимів, яких підібрали, коли кільце вже замкнулося. І вони ризикнули. Розраховуючи лише на удачу, свої «калаші» і на те, що сепаратисти не встигнуть отямитися. Саме так і сталося: прорвалися з оточення з дивовижною відчайдушністю. І доправили поранених туди, звідки їх забрали до госпіталю. Пізніше дізналися, що всі, на щастя, вижили.

Серед відчайдухів був Олександр Черненко з села Кренидівка Середино-Будського району на Сумщині. Оператор-навідник екіпажу БТР 4Е на війні й селянин з діда-прадіда.

Тому що так треба!

Дивлюся на його натруджені руки, трохи неспокійні, коли пригадує ті дні в зоні АТО. Руки людини, яка працює на землі. Бачу очі, що мимоволі зволожуються у мить найтяжчих спогадів: «У мене все те досі перед очима: поранені, вбиті, кулі, обстріли».

Олександр із тих українських чоловіків, які, отримавши повістку, не стали шукати варіантів і способів, аби уникнути виконання військового обов’язку. Він, як і багато інших, став на захист рідної землі без усякого пафосу. Тому що так треба. Тому що інакше не можна.

Першого разу його викликали до райвійськкомату 23 березня 2014 року. Тоді все ще тільки починалося. «Нам не видали форму і сказали повертатися додому, чекати телефонного дзвінка. Зателефонували 1 квітня, щоб брали речі й вирушали на місце збору», — згадує Олександр.

Він потрапив до Нацгвардії. Перша рота, перший взвод спеціального призначення. Рядовий. «Був стрільцем на строковій службі, і тут поставили стрільцем», — каже він.

Строкову службу Олександр проходив з 1996-го по 1998 рік у Києві. Пішов до армії з рідної Кренидівки і після демобілізації повернувся на малу батьківщину. Де Кренидівка — там його коріння, життєва доля, там минуло дитинство.

Дружина Зоя дочекалася свого Сашка з війни неушкодженим і з орденом. Фото надав автор

З кабіни трактора — на БТР

Майбутній захисник України народився 18 лютого 1978 року в сім’ї колгоспників Миколи Олександровича та Раїси Сергіївни Черненків. У дитинстві, зізнається, був шибайголовою, любив бешкетувати. «Де тільки яка шкода, там і я», — усміхається.

Змалку хлопця тягло до техніки, адже з технікою працював його батько. Так рано навчився керувати трактором, що його, ще школяра, односельці часто просили загребти сіно залізним конем. Подальшу долю пов’язав з трактором.

Після школи вступив до Зноб-Новгородського професійно-технічного училища №39, навчався за спеціальностями тракторист-машиніст, водій категорії «С», слюсар-ремонтник І розряду. Після навчання працював трактористом у колгоспі «Прогрес». Відслуживши в армії та повернувшись додому, став до роботи у приватному підприємстві «Кренидівка». Трудові будні за трудовими буднями, одруження з коханою дівчиною Зоєю із сусіднього села, народження двох синів.

Життя змінилося тоді, коли в Україну вторглися російсько-окупаційні війська, а на сході почалася гібридна війна. Олександрові довелося пересісти з трактора на БТР.

Сталося, щоправда, це не відразу, бо спочатку призначили стрільцем — з огляду на досвід під час строкової служби. Але одного дня їхню частину вишикували на плацу і запитали, хто має бажання увійти до складу екіпажу БТР. Зголосилося троє, які й стали згуртованою командою. І далі разом їм довелося пройти крізь пекло війни.

Так тракторист із Кренидівки після двотижневого навчання у Харкові став оператором-навідником на БТР 4Е. Його відрядили в зону АТО на 32-й блокпост, розташований поблизу Луганська.

«Спали в машині — так було безпечніше»

«Наші хлопці, піхотинці, розміщувалися у бліндажах, а ми обирали місце в лісі, спали в машині — так було безпечніше. Лісосмуги вузькі, сховатися ніде, бо обстрілювали нас з усіх боків, на одному місці стояти було неможливо. А ось щодо ставлення місцевого населення, то воно було різним. Навіть у визволеному Слов’янську бійців якось обстріляли. Але були й ті, хто ставився доброзичливо. Наприклад, одна жінка підійшла і запропонувала: мовляв, буду прати вам одяг. Просто приносьте, скільки треба, виперу, випрасую. Вона і тепер мені телефонує, вітає з кожним святом», — розповідає Олександр.

На ділянці фронту, де перебував Олександр Черненко з побратимами, сконцентрувалося кілька сотень бойовиків, ворожа артилерія, танки. У захисників блокпоста була тільки стрілецька зброя і чотири БТРи.

«Коли заходили на блокпост, там було все тихо-мирно. Трасою, що з’єднувала Артемівськ із Луганськом, їздили автомобілі, автобуси. А потім, напередодні дня народження лідера Кремля, раптом усе затихло. Стало зрозуміло, що трасу перекрито, з того боку стріляли сапери. Нас фактично брали в кільце, але ніхто з командирів про це не попереджав. Підходи до нашого 32-го блокпоста було заміновано. Бойовики наступали відкрито. Ішли, стріляли за 4 кілометри, а у нас був режим тиші. Ми могли тільки спостерігати, але стріляти у відповідь не дозволяли», — згадує Олександр.

А того дня, коли отримали команду, він ніколи не забуде.

Фото з побратимам

З оточення вийшли не всі…

«До нас рухалися два наші БТРи, які базувалися в різних лісосмугах. Потім надійшла команда обстріляти лісосмугу. Погано зачистили чи не дочистили, але нам наказали поки що відступити. Потім ми побачили, що звідти йде чорний дим. І знову команда: рухатися туди і забирати поранених», — повертається спогади в той день.

Виявляється, БТРи потрапили під обстріл. Бійці виконали наказ, адже їм вдалося підібрати поранених і відвезти, прорвавшись з оточення, до 29-го блокпоста, де вже чекала карета швидкої допомоги.

Та з ворожого оточення вирвався єдиний напівзруйнований БТР, командиром якого був Василь Горєлов, водієм — Костянтин Троценко, оператором-навідником — Олександр Черненко. Екіпаж отримав наказ повернутися до Слов’янська, але хлопці відмовилися. Оскільки зв’язок з їхнім блокпостом було втрачено, вирішили дочекатися своїх. Вірили і сподівалися. Хлопці вийшли, але, на жаль, не всі…

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Олександра і його товаришів указом Президента України від 30.10.2015 р. нагороджено орденом «За мужність».

«Нічого не зможу забути!»

На запитання, чого не зможе забути відтоді, Олександр відповідає просто: «Нічого не зможу забути. Як було холодно. Як жили в БТРі. Бурульки на машині, яку прогрівали вночі, щоб якось зігрітися. Коли повернувся додому, довго не спав ночами, бо згадував все пережите. Час лікує? Навряд».

Повернувшись додому, Олександр уже за кілька днів знову сів за кермо трактора і зайнявся звичними справами в агрофірмі «Журавка».

Що радує? Каже, що насамперед сім’я: дружина Зоя, сини Євген і Сашко. До речі, Євген обрав професію кондитера. І вже вміє готувати якщо не все, то майже все.

Олександр полюбляє те, що приготує власноруч, наприклад плов, який вдається особливо смачним: за різними рецептами, з різними сортами м’яса.

А засмучує те, що час від часу доводиться чути від знайомих та односельців — молодих хлопців образливе запитання: «Та навіщо ти туди ходив?» Бо із багатьох, кому приходили повістки в село Кренидівка, лише двоє пішли виконувати громадянський обов’язок захисту України.

Як нерідко буває після спілкування з учасниками бойових дій на Донбасі, щось із розмови залишилося між нами. А в нього все те пережите — майже завжди перед очима.

Алла ЛИХОВОЗ
для «Урядового кур’єра»



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua