«Зате ноги не мерзнуть. Я обожнюю риболовлю, а тепер взимку, коли тріщить мороз, можна виходити на лід і годинами сидіти над лункою. Та й шкарпетки раз у три місяці можна міняти — вони не протираються», — усміхаючись каже захисник Вітчизни.

Ярославу 32 роки. Він майор ЗСУ. Начальник групи цивільно-військового співробітництва Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Уже сім років у війську. Ще 2019-го приєднався до Збройних сил, підписавши контракт. Жартома каже, що мобілізація — то для слабаків. Служив на калинівському арсеналі юристом.

Мінлива доля розпорядилася так, що 24 лютого 2022 року офіцер втратив відразу обидві ноги. Відтоді — лікування, реабілітація, протезування, багато ветеранського спорту і продовження служби в ЗСУ. Військовий погодився розповісти про свою службу в лавах територіального центру комплектування та соціальної підтримки, роль ветеранського спорту під час реабілітації й надалі, про виховання культури поваги до ветерана в українському суспільстві та особистий запас міцності.

Навіть забув свій ціпок у спортзалі

«Удосвіта 24 лютого 2022 року нас підняли за тривогою. Розпочався потужний ракетний обстріл військової частини, влучило в наш боєкомплект, він вибухнув і… знайшов мене. На жаль, поранень легких і важких зазнали й інші наші військово службовці, були й загиблі. Ось таким драматичним був початок моєї війни… І кінець, адже о 8:30 мене вже евакуювали.

Через велику крововтрату зупинялося серце, відмовляла печінка… Було дуже багато супутніх проблем вже після поранення: відмирали тканини на ушкоджених кінцівках. Тиждень чи більше був у реанімації. Потім півтора року реабілітації у всіх точках нашої країни і не лише. Наприкінці літа 2023 року повернувся з Японії в рідну Вінницю», — розповідає Ярослав.

За власними спостереженнями військовослужбовця, виявляється, інші країни нічим не кращі за Україну в контексті протезування, а в дечому, мабуть, навіть поступаються нам. Зокрема, переконаний він, Японія справді дуже розвинена країна, та протезування — не їхній коник. Але в наших фахівців набагато більше практики та пропозицій.

«Якось, вже після повернення в Україну, я вирішив піти у спортивний зал. Певна річ, пересувався тоді ще з ціпком, але все-таки твердо вирішив відвідати тренажери. Пішов раз, удруге… Тренування нормально заходили, і тоді вирішив узяти абонемент. Походив ще місяць і, уявляєте, навіть… забув свій ціпок у спортзалі. Ось так тоді й зрозумів, що він мені більше не потрібен.

А наприкінці 2023 року був відбір на змагання від Повітряних сил США. Це були перші в моєму житті ветеранські змагання. Далі був відбір на Invictus Games, Ігри ветеранів, змагання зі стронгмену, багатоборств тощо. Нині дуже багато ветеранських змагань, лиш часу немає їздити на них. У 2024—2025 роках їздив у складі збірної на міжнародні змагання в Іспанію. Торік посів два других і третє місця, цього року — три перших і одне друге.

Працював у таких дисциплінах: жим лежачи, поштовх гирі (дві штуки по 24 кг), air-байк, жим лежачи на максимум: за одну хвилину 60 кг я витиснув 52 рази», — розповідає він.

Ветеранський спорт в Україні розвивається дуже стрімко з кожним роком. Кількість ветеранів з пораненнями, на жаль, збільшується, і вони йдуть у ветеранський спорт. За словами Ярослава, такий підхід дуже позитивний, адже справді добре, що хлопці не закриваються в собі, не шукають відповідей в алкоголі чи наркотиках. А спорт — це класний спосіб реабілітації, і зараз в Україні проводять так багато ветеранських змагань, що іноді учасники просто не встигають брати участь у них, хоч їм хочеться їздити на всі.

«Почуваюся на своєму місці»

«Після важкого поранення був такий непевний період, коли я взагалі не розумів, як маю повернутися до життя: після госпіталю, лікарні, де всі були такі, як я, — без кінцівки чи двох. Чому? Бо ти вже поступово звикаєш до цього середовища, і потім складно зрозуміти, як повернутися у світ цивільний. Я повернувся у свій ЖК — і був тільки один такий. Яким буде сприйняття суспільства? Чим далі займатися? Кому я ще, крім моїх близьких і побратимів, тепер потрібен?..

На той момент я міг продовжити службу лише в територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Звідти мені надійшла пропозиція, і я погодився. Відтоді служу тут. 

Дехто з наших хлопців уже звільнився, а я досі тут. Чому так? Продовжую свою службу на ентузіазмі, можливо. Хоч насправді мені просто подобається те, чим займаюся. Можливо, це також відіграє якусь не останню роль.

Сфера моєї відповідальності — цивільно-військове співробітництво на Вінниччині. Супровід сімей загиблих, полонених і зниклих безвісти військових. Почуваюся на своєму місці, коли усвідомлюю користь від того, що роблю. Мої функціональні обов’язки в цьому й полягають. Доводиться розв’язувати багато паперових питань. Чимало ситуацій, які треба врегульовувати вручну: наприклад, коли на ВЛК не пов’язали поранення із захистом Батьківщини. У кожній такій ситуації треба комунікувати дуже по-людяному, бо маємо справу з напрочуд вразливою цільовою аудиторією», — переконаний Ярослав Фіногенов.

Майор та його колеги в ТЦК та СП працюють з-поміж іншого ще й з координацією паперової роботи, що дуже важливо. Наприклад, і сам Ярослав, коли зазнав важкого поранення і оформлював одноразову грошову допомогу, довго шукав перелік потрібних документів. На особистому досвіді офіцер встиг пересвідчитися, що майже у всіх відповідних структурах сприймають фактично байдуже, є в тебе нога чи немає, бо насамперед потрібен папірець. І доводилося через особисті контакти дізнаватися, де що оформляти і яку довідку куди подавати. Така практика важка й печальна. Щоправда, тепер, за словами офіцера, із цим набагато простіше, але бюрократична система, на жаль, нікуди не ділася. Хоч нині в Україні діє розвинена мережа ветеранських хабів, де працюють досвідчені юристи, які також займаються ветеранським супроводом.

«Для прикладу: дуже важко пройти всі кола пекла, щоб, скажімо, отримати компенсацію за житло. Але це можливо, бо у цьому разі важлива риса — твоя особиста впертість. Звісно, прикро, що створено такі умови.

Ні для кого не секрет, що ветерани війни відчувають несправедливість, коли стикаються із цивільним світом. Згадаю ще один показовий приклад: коли приходиш у спортзал, а там накачані здоровані із групою інвалідності. Чому так? Чому створено нерівні умови для всіх? А поряд із цим зайдіть у будь-який торговий центр, де море мобілізаційного ресурсу», — зітхає він.

Надважлива підтримка рідних і друзів

Так, захисники України авторитетно підтверджують: люди у військовій формі стали для співвітчизників тригером, майже аналогією червоного полотна для бика. На переконання Ярослава, багато українців уже всіх військових бояться, а не лише конкретно тих, які в ТЦК. Чому так? Бо ніхто не готовий помирати і ніхто не хоче залишити сім’ю напризволяще.

«Чимало українців залишилися при своїх інтересах, серед них і я. Але держава не забезпечує на належному рівні тих, хто за неї воював. Люди потрібні тільки до того моменту, поки потрібні. А якщо я звільнюся з ТЦК, то чи знайду собі роботу в цивільному житті?» — риторично запитує ветеран війни. 

До речі, для порівняння. Ветеран американської армії (не офіцер) отримує 6 тисяч доларів пенсії. 4 тисячі — від військової організації, в якій проходив службу, і ще 2 тисячі йому платить громада, де він живе. Для них це нормальні гроші з їхньою середньою зарплатою, і ця пенсія для них вагома.

«Сказати, скільки я отримую цивільної пенсії? 17 500 гривень, за поранення. Військову пенсію не можу собі оформити, бо якщо звільнюся, то не повернуся на службу. Адже згідно з висновком ВЛК, вважаюся не придатним до військової служби. Але загалом зараз тенденція така, що 2 група інвалідності — це 20 тисяч гривень. Якщо наочно, то це мінус одна кінцівка.

Перша група інвалідності — під 30 тисяч гривень. Але з 1 групою не всі люди залишаються працездатними. А якщо в тебе є сім’я, діти?..

Загалом вибудовувати культуру виховання і ставлення до ветерана варто починати зі школи. Потрібно проводити соціальну роботу, відповідні уроки», — каже він. 

Ярослав зізнається, що раніше дуже різко реагував на увагу до себе з боку цивільних. Розповідає про таку ситуацію. Якось сидів у KFC на високому стільчику, пив каву, розгойдував протезом. А поруч сиділа жінка старшого віку і довго мовчки дивилася на його протез. Він тоді запитав її: «Що, собі такі хочеш?». Вона нічого не відповіла, проте відвела погляд.

«Тепер уже не реагую так. Може, став більш інтегрованим у суспільство. Може, і оточення змінилося. Але зараз переважно діти звертають увагу, можливо, батьки їм нічого не пояснюють. Улітку, наприклад, ходжу в шортах, бо спека. У моєму дворі один чотирирічний хлопчик, киваючи на мої протези, постійно запитує: «Це ракети?». Відповідаю: «Так, братан, ракети», — сумно усміхається майор. 

Певна річ, донька офіцера також запитувала після поранення, чому в нього тепер такі ноги. Хоч їй пояснювали, не раз обговорювали це. Підтримка рідних і друзів надважлива. Бо, на жаль, трапляється, що у воїнів-побратимів набагато легші поранення, але дружини покинули їх. Насамперед психологічно важко самому усвідомити, що буде далі. А тут ще й від близьких така небажана реакція.

«Я, до речі, зрозумів, що мене може зрозуміти людина з аналогічною проблемою — з однією кінцівкою або взагалі без кінцівок. Наскільки протез може натирати, як із ним у спеку… І побувати в цій шкурі можна лише раз у житті й безповоротно. Тимчасово не вийде. Треба вчитися всього наново: ходити сходинками вгору чи вниз, водити авто.

Що для мене буде завершенням війни? Очевидного такого відчуття не настане ніколи. Загинуло багато моїх побратимів і товаришів. Так, війна може завершитися на папері. Але в душі вона не закінчиться ніколи».