Українці тоді воювали в різних арміях: хтось — у радянській, хтось — у польській, французькій чи англійській. Безповоротні втрати України історики оцінюють у 8 мільйонів людських життів. Замислитися тільки: 8 мільйонів світів, що згасли назавжди, не пустивши коріння… Бо крім планетарного, цивілізаційного, національного вимірів Другої світової, є вимір найголовніший — у людських долях. Надто багато міфів і стереотипів створила тут радянська історіографія: зокрема про єдиний порив духу проти ворога, який начебто охопив усіх українців.
«Зовсім ні, — зауважує рівненський історик Андрій Жив’юк. — Більшість вихідців із Західної України, яких мобілізували до Червоної армії, виявлялися «неблагонадійними», тож до них, як правило, застосовували найвищу міру покарання — розстріл. Проблема чоловіків, які спробували життя «під Польщею», полягала в тому, що вони були носіями інших цінностей, ідеалів, іншого світогляду і, звісно, не могли вистрибнути із себе». Як, приміром, червоноармієць Андрій Жив’юк, подвійний тезка історика і, як і він, уродженець давнього Дерманя — малої батьківщини Уласа Самчука. Андрій відслужив у польській армії й працював на заготівельній базі. Якось на престольне свято не вийшов на роботу. За це нова влада (на календарі був 1941-й) засудила його на три місяці позбавлення волі. Тим часом розпочалася війна. Тож Андрія призвали в Червону армію, а невдовзі заарештували за зраду батьківщини і засудили до розстрілу. Від моменту арешту до виконання вироку минуло… 13 днів!
У справі, яку знайшов в архіві тезка-односелець, таке об∂рунтування: «Вихваляв життя в капіталістичних країнах, у польській армії, де служив раніше, казав, що червоноармійці ходять голодні, а сплять, як свині, що воювати їм нічим, бо командири про це не дбають. Якщо доведеться, то стрілятиму не в німців, а в своїх командирів. Радянський Союз — не моя країна, моя країна — Польща». Звісно, що після цього очікувати на інше покарання не доводилося.
Андрія Жив’юка реабілітували в 1996-му, підкинувши роботу історикам.
Слухаю їх і думаю про новітню історіографію, яка нерідко творить міфи й стереотипи вже на нинішній війні. Дуже часто — з допомогою журналістів. Згадайте півторарічної давності реляції центральних каналів: мовляв, перемога вже на порозі, бойовий і моральний дух високий не лише на передовій, а й у тилу.
Перемоги, на превеликий жаль, іще не видно, а моральний дух та патріотизм згасають. Бо представники Західної України, на кшталт Андрія Жив’юка, — й тепер носії іншого, ніж на Донбасі, світу. Вони не хочуть помирати за чиїсь амбіції чи бізнес-інтереси, зрештою, бути розмінною монетою у геополітичних іграх і платити за них життями. Інша річ — цілісність держави. Але тут розуміння простих українців і політичних еліт розходиться. А там, де з’являються сумніви, говорити про всезагальну єдність, на жаль, не доводиться.
Тож нові покоління істориків теж матимуть чимало простору для досліджень цієї війни у різних вимірах. Насамперед у людському. Молюся тільки, щоб не переросла вона у третю світову і щоб вимір цей був не таким глибоким.