Пожовклий, потертий на згинах армійський бойовий листок «Миротворець» привертає увагу зосередженим мужнім обличчям юнака з гвинтівкою. Та ще інтригуючим заголовком «Стріляє влучно лейтенант, який став рядовим». Це про Максима Харченка — снайпера, радіотелефоніста, який змінив погони лейтенанта МВС на солдатський однострій.
Професійний снайпер, який був учасником багатьох миротворчих операцій на різних континентах світу, Максим Харченко народився й виріс у Золотоноші на Черкащині, закінчив місцеву гімназію. Його пам’ятають друзі як товариського, сміливого хлопця. Він ще з дитинства захоплювався стрілецьким спортом. Не було зброї, про яку б він не знав, а вже влучити в ціль із найдальшої відстані для нього ніколи не було проблемою. Ось так і вибрав професію, що стала сенсом його життя.
Перебуваючи на миротворчій службі в далеких країнах, він усвідомлював свою високу відповідальність. А ще добре знав: справжній снайпер народжується не на плацу, а в бою. Загартувавши себе, передавав свої навички колегам по зброї. Снайпер, казав він, це спеціальність, яка має свої методи, прийоми, математичну базу. Всім цим необхідно володіти. Однак не менш важливий власний світогляд, своя філософія, зрештою — весь спосіб життя, який потребує щоденного тренування духу й тіла.
Коли ж покликав Майдан, без вагань приїхав у столицю, де був активним учасником Революції гідності. Пробувши на Майдані ледь не всю зиму, намагався якнайшвидше потрапити в східний регіон, щоб і самому воювати з терористами. Однак усе було не так просто. Обрана професія та участь у миротворчих операціях давалися взнаки: посилювалися проблеми з опорно-руховим апаратом. Лікарі категорично забороняли продовжувати службу.
Однак він таки зумів знайти шлях туди, куди кликав його громадянський обов’язок. Став бійцем батальйону територіальної оборони «Кіровоград». Воював чесно, робив усе, щоб наблизити нашу перемогу. Відомості, які надходили рідним Максима з фронту, були уривчасті й дуже скупі через постійні перебої зі зв’язком. Як розповідають товариші по батальйону, він завжди прагнув бути попереду, намагався навчити тому, що знав і вмів, якомога більше товаришів по службі. Таких, як Максим, у війську дуже цінують.
…Того страшного дня, 28 серпня, Максим, не вагаючись, разом із товаришами пішов під обстріл, щоб допомогти військам, які лишилися в Іловайську. Бій був жорстокий. Підрозділ, у складі якого проривався до своїх і Харченко, накрили ворожі залпи. Тоді полягло багато наших хлопців. Уже 2 вересня невідомі особи, знайшовши на місці бою мобільний телефон Максима, повідомили про його загибель родичам. Ті ж до останнього відмовлялися вірити в його смерть.
Тіло Харченка ідентифікували лише через три місяці після трагедії. Допомогла пластина в нозі, через яку він довго не міг потрапити в зону АТО. Смерть Харченка також підтвердили його товариші по службі, котрим тільки недавно вдалося звільнитися з полону. За словами родичів загиблого, вони при цьому зіткнулися з нечуваною бюрократичною тяганиною та свавіллям окремих чиновників. Якби не допомога друзів Максима та депутата Черкаської міської ради Лідії Дзюбан, то невідомо, скільки б ще його тіло лежало у морзі та в якому статусі герой повернувся б додому.
Золотоносці поховали Максима Харченка, який прожив тільки 36 років. Для підтримки рідних та близьких героя до Золотоноші завітала дружина заступника командира батальйону, щоб, за її словами, низько вклонитися їм за сина. Сам командир нині перебуває в Одеському військовому госпіталі.
Максим прожив світле життя. Світле, як його відкрита усмішка, як його мрія про мир на землі, за який він віддав усе, що мав.