Генеральний директор
Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського
Володимир ПОПИК
Неймовірно, але факт: одна з найбільших бібліотек світу вже багато років позбавлена можливості провадити закупівлю вітчизняної і закордонної літератури до своїх фондів, оновлювати парк електронної техніки, необхідної для формування мережевих інформаційних ресурсів, а з 2012 року виклеслена урядовою постановою з довжелезного переліку установ, які мають право здійснювати міжнародний книгообмін на пільгових (безмитних) умовах. Хоч-не-хоч, а напрошується порівняння із забороною Тарасові Шевченкові писати і малювати. Його відправили на заслання у глушину. Бібліотеку теж спрямовують на задвірки прогресу.
Як діяти в такій ситуації? Про актуальні проблеми не лише бібліотечної справи розмовляємо з генеральним директором Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського Володимиром ПОПИКОМ.
— Володимире Івановичу, зовсім недавно за обсягом фондів Національна бібліотека імені В. І. Вернадського була в першій десятці таких установ світу. Тепер — на 18-му місці. Чому так трапилося?
— На жаль, це відображення тривожних тенденцій в житті нашої держави, її науково-технічній, інформаційній, освітній політиці, тобто у сферах, які багато у чому визначають саму можливість інноваційного прориву України, її входження до кола розвинених держав сучасного світу.
— Отже, йдеться про проблеми державного рівня, а не суто бібліотечної галузі?
— Так. Бо те, що відбувається навколо Національної бібліотеки, характеризує якість державотворчого процесу, рівень культури й освіченості політиків і урядовців, їхнє розуміння пріоритетів розвитку і відповідальності за сьогодення та майбутнє.
Світ стоїть нині на порозі Суспільства знань, у якому інформація стає головним чинником економічного й соціального піднесення. Тому скрізь відбувається бурхлива трансформація бібліотечно-інформаційної справи, швидкими темпами крокує технічне переоснащення бібліотек на основі найсучасніших інформаційних технологій. Упродовж останнього часу зведено нові комплекси національних бібліотек у Великобританії, Китаї, Білорусі, Росії, Казахстані, Узбекистані, Таджикистані, Єгипті, Ірані, Фінляндії, Латвії.
Натомість київська міська влада вже десять років не може виконати розпорядження Президента України й визначитися з виділенням ділянки для будівництва нового корпусу НБУВ. Бібліотека змушена з кожним роком зберігати дедалі більшу частину своїх фондів в орендованих мало пристосованих приміщеннях у різних районах Києва.
Якщо врахувати загальний скрутний стан бібліотечної мережі України, то проблеми її найбільшої бібліотеки переростають у загрози інформаційній безпеці держави. Отже, вони конче вимагають розв’язання.
— Чи не драматизуєте ситуацію, адже у наш час роль провідного носія інформації дедалі більше перебирає на себе Інтернет?
— Зовсім ні. Адже ресурси, створювані різними інформаційними центрами й осередками, покликані задовольняти лише першочерговий, біжучий інтерес до пізнавальної інформації. Коли ж говоримо про ∂рунтовні професійні знання у сфері науки і техніки, політики й економіки, освіти і культури, то йдеться про Інтернет бібліотечний — створений бібліотеками або за їхньої безпосередньої участі. Десятка найбільших бібліотек світу вже опублікувала в Інтернеті електронні версії понад 50 мільйонів книжок і журналів.
Українські читачі — користувачі Інтернету й досі змушені задовольняти свої інформаційні потреби значною мірою із закордонних ресурсів. І це добре, коли йдеться про наукові та науково-технічні дані. Водночас закордонна мережева інформація з проблем історії й культури України, її суспільно-політичного та соціального розвитку дедалі більшою мірою стає чинником психологічних впливів і маніпуляцій. У цьому сенсі незначне представлення в українському сегменті Інтернету пам’яток вітчизняної писемної й книжкової спадщини теж мимоволі формує у співвітчизників хибні уявлення про бідність, другорядність української культури. Наша бібліотека має програму формування масштабної цифрової колекції Україніки, проте необхідного обладнання у нас обмаль.
Найбільша українська книгозбірня вже багато років не має можливості закуповувати літературу. Фото Володимира ЗAЇКИ
— Але ж в Україні приймали державні програми розвитку бібліотечної справи, одна з них — у 2005–2010 рр. спеціально була спрямована на розвиток Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.
— Так, нею передбачалося виділення для НБУВ 47 мільйонів гривень для розвитку матеріально-технічної бази. Проте ми отримали трохи більше семи. Коштів вистачає фактично лише на зарплату співробітників та оплату комунальних послуг, ремонт застарілих електромереж та комп’ютерної техніки.
Що ж стосується ухваленої у 2011 році Державної програми створення в Україні електронної «Бібліотеки-ХХІ», її фінансування досі так і не розпочалося. Та навіть якщо почнеться, реалізація її без цілісної концепції, координації зусиль різних відомств не дасть бажаного результату.
У ситуації, що склалася, НБУВ виступає із пропозицією об’єднати і скоординувати зусилля спеціалістів, узгодити плани найбільших бібліотек щодо оцифрування історико-культурних пам’яток, розподіл тематичних сегментів і розгортати роботу, не чекаючи вирішення міжвідомчих суперечностей. Зрозуміло, в межах наших невеликих можливостей.
— Чому бібліотека не погоджується на пропозиції з-за кордону безкоштовно оцифрувати цілі тематичні колекції, наприклад, періодичних видань часів Української революції 1918—1921 рр. або Другої світової війни?
— Ми інтенсивно ведемо переговори щодо цього з різними фондами і організаціями. Але повинні бути впевненими, що не йтиметься про передачу нашого національного надбання у чужі руки, тобто що хтось не здобуде прав власності на електронні бази даних і Україна потім не буде змушена платити за можливість ними користуватися. Більш прийнятна можливість взаємного обміну цифровими колекціями, оскільки нас цікавлять закордонні бази електронної Україніки.
— У цивілізованому світі завжди на допомогу закладам науки, культури та освіти приходять меценати. Вам хтось підтримку пропонував?
— Ні. Багаті люди справою державних бібліотек не переймаються. Водночас маємо чимало прикладів дарування бібліотеці книжок авторами, їхніми нащадками. Цього року ми почали оприлюднювати інформацію про подібні дарування на оновленому інформаційному Інтернет-порталі НБУВ. Сподіваємося, це стане стимулом для інших.
— Що потрібно зробити передусім?
— Важлива для провідних бібліотек, насамперед для Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, справа — вдосконалення законодавчої й нормативної бази і самої практики її реалізації. Так, головне джерело надходження документів (книжок, періодичних та продовжуваних видань) — доставляння видавцями так званого обов’язкового примірника. Проте ніхто, навіть Книжкова палата, не веде точного обліку всього, що видається в Україні. За приблизними розрахунками, до нас, як і до Національної парламентської бібліотеки України, нині надходить не більше 70% вітчизняних творів друку. Останнім часом різні контролюючі органи почали наводити порядок у цій справі, але істотних позитивних змін ще не відбулося.
Проте ще важливіше повернення бібліотекам можливості купувати літературу, зокрема зарубіжну. При цьому слід враховувати, що є видання підвищеного попиту, і іх потрібно мати у фондах не один-два примірники.
Необхідне також розблокування штучних перешкод на шляху міжнародного книгообміну. Слід враховувати, що він слугує не лише поповненню наших фондів зарубіжними виданнями, що важливо для інформаційного забезпечення потреб науки й освіти. Міжнародний книгообмін сприяє цільовому забезпеченню фондів закордонних бібліотек виданнями про Україну та новими працями українських вчених, відкриває Україну світові. Економічна ефективність міжнародного книгообміну дуже висока: нині на кожну витрачену гривню отримуємо видань приблизно на п’ять гривень.
Нарешті необхідне технічне переоснащення бібліотеки спеціальною комп’ютерною, сканувальною та іншою технікою. Воно надасть можливість вдосконалити технологічні процеси формування і впорядкування фондів, обслуговування читачів, зокрема шляхом упровадження нових дистанційних сервісів.
Звичайно, називаю не всі проблеми. Але найголовніша, яка дасть змогу зрушити справу з місця, полягає у зміні ставлення влади і суспільства до головної книгозбірні країни. Адже ми не лише збираємо, пропагуємо, а й охороняємо культурні цінності держави. Духовне і наукове надбання нації не повинно припадати пилом. Зібрані в бібліотеці знання — плід праці людей не одного тисячоліття. А хто збирає знання, але не використовує їх, схожий на того, хто сіє, але не збирає врожаю.
Микола ПЕТРУШЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
Варто знати. Об’єкти національного надбання охороняються державою. За можливе умисне пошкодження, викрадення, незаконне переміщення через державний кордон унікальних старовинних книг та інших рідкісних видань, що становлять історичну, художню, наукову та літературну цінність, чинним законодавством передбачена відповідальність, в т.ч. кримінальна, винних у цьому осіб.
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ПОПИК. Народився 1952 року в Полтаві. Закінчив Полтавський педагогічний інститут ім. В. Г. Короленка. Кандидат історичних наук. Автор понад 200 праць з проблем історії, теорії і методики біографіки та біобібліографії, розвитку електронних інформаційних ресурсів, формування вітчизняного гуманітарного інформаційного простору, а також історичних і культурних зв’язків між слов’янськими народами.
У БІБЛІОТЕКУ ПРИХОДЯТЬ ПОНАД 400 ТИСЯЧ ЧИТАЧІВ
Цього року НБУВ відзначатиме 95-річчя. Заснована 1918 року В. І. Вернадським, вона стала першою науковою установою Української академії наук, покликаною не просто зберігати книжки, а й здійснювати наукові дослідження. Така концепція забезпечила подальший самобутній розвиток бібліотеки, яка з роками стала головним осередком не тільки бібліотечної діяльності, а й відомим у світі центром розвитку цілого комплексу наукових дисциплін: бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства, документознавства, джерелознавства й архівознавства.
Обсяг фондів становить нині 15,2 мільйона одиниць зберігання. Це унікальне універсальне зібрання джерел інформації від зародження писемності (у фондах представлені, наприклад, клинописні таблички ІІІ тисячоліття до н. е. та давньоєгипетські рукописи на пальмовому листі) до сучасних вітчизняних й закордонних наукових видань, бібліографічних, реферативних, фактографічних і повнотекстових баз даних. Перлина бібліотеки — визначна рукописна пам’ятка староукраїнської мови й мистецтва XVI століття Пересопницьке Євангеліє, на якому складають присягу президенти України.
У бібліотеці зареєстровано понад 400 тисяч читачів. Щороку до її фондів надходить понад 180 тисяч документів (книжок, журналів, газет тощо). Бібліотека одержує так званий обов’язковий примірник українських видань, здійснює книгообмін майже із 700 установами 75 країн, має міжбібліотечний абонементний зв’язок із 50 закордонними бібліотеками. На інформаційному порталі НБУВ представлено електронну бібліотеку, цифрові колекції рукописних і книжкових пам’яток, репозитарій електронних версій понад 1800 вітчизняних фахових журналів та продовжуваних збірників.