Уже очевидно: підло загарбавши Крим та частину Донбасу, росія наважилася на відкрите збройне протистояння з Україною ще й тому, що в кремлі розраховували на відсутність масово організованого опору українців. Спершу так подекуди й було… Та вже невдовзі агресор жорстко прорахувався. Свідомо створений роспропагандою образ українця-тюхтія виявився наскрізь фальшивим, оскільки окупанти зіткнулися з українцями-воїнами, які відродили войовничий дух предків-козаків, що свого часу мужньо боронили рідну землю.

Майор Збройних сил України Олег з позивним «Студент», який після контузії та поранення служить на посаді начальника групи психологічної підтримки персоналу Дніпровського районного ТЦК та СП Дніпропетровської області, розповів саме про цю практику, а ще про свій бойовий шлях.

«Студент» як продовження козацьких традицій

Житель Дніпра Олег у цивільному житті — фаховий історик. Кандидат історичних наук доцент Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, він двічі мав змогу отримати офіційне бронювання і двічі свідомо відмовився, обравши інший шлях — стати до лав Сил оборони.

«Народився в місті Дніпро 1973 року, вчився на історичному факультеті Дніпровського національного університету. 1995-го став викладачем, потім доцентом кафедри історії України цього навчального закладу. Також працював у міських структурах Дніпра, пов’язаних з історією. А перед повномасштабною війною, крім посади в університеті, був співробітником Музею історії Дніпра», — розповідає військовий.

Коли прийшла мобілізаційна повістка, Олег нітрохи не вагався. Став до лав ЗСУ ще на початку російської агресії 2014 року, а вдруге — вже після початку повномасштабного вторгнення московитів у лютому 2022-го.

«Повістку я отримав 20 березня 2014 року. А коли тримаєш у руках такий документ, то ставиш собі запитання: чи готовий прийняти рішення і чи зможеш потім дивитися на себе в дзеркало? Ось і все. І відповідно до цього далі реагуєш на повістку.

Тоді, 2014 року, мене мобілізували до 93 бригади, яка тепер має почесне найменування «Холодний Яр», воював у піхоті. Це був напрямок Карлівки, Авдіївки, Пісків на Донеччині. Під Пісками в одному з боїв зазнав контузії та осколкового поранення, був визнаний обмежено придатним і 2015 року демобілізувався», — пригадує він.

Олег повернувся до цивільного життя й улюбленої професії. Другої повістки не було, проте вранці 24 лютого 2022 року він вже був на призовному пункті. Тоді визнаному обмежено придатним науковцеві та викладачеві з бойовим досвідом запропонували посаду в ТЦК та СП, які в умовах великої війни гостро потребували доукомплектації кваліфікованими військовослужбовцями.

Прикметно, що під час служби в бойовій частині у 2014—2015 роках Олег отримав позивний «Студент», який перегукувався з його викладацькою роботою в університеті. Як фахівець з історії козацтва, він пояснює вибір на користь такого найменування давньою традицією українського війська називати побратимів жартівливими прізвиськами.

«Це тепер я служу в тиловій структурі, а в тилу позивних немає. А тоді бойові побратими мені дали позивний «Студент», і це стало продовженням козацької традиції по-доброму жартувати над побратимами. Наприклад, якщо ти високий, то будеш «Манюня» тощо. Зі мною служив хлопець під два метри зростом, майстер рукопашного бою, то він мав позивний «Гном». Я ж як доцент і викладач став «Студентом», — усміхається офіцер.

Олег зауважує, що такі вияви стихійного відродження козацьких традицій він помічав дуже часто. Для фахівця-історика така тяглість була очевидною, натомість побратими зазвичай навіть не задумувалися над цим. А насправді дух козацтва жив серед українців навіть тоді, коли вони цього не усвідомлювали.

Одним з найяскравіших епізодів, який засвідчив побутування козацьких звичаїв серед українських військових, стала історія про забуті на столі 73 тисячі гривень у файлику.

«Дуже цікаво спостерігати такі моменти, коли давноминуле проступає в сучасному. Одного разу, коли ми стояли під Авдіївкою, трапилась історія, яка мені дуже нагадала традиції запорожців. Наші фінансисти приїхали до нас просто на позиції й видали бійцям гроші. Але що нам робити з грошима посеред степу?

Хлопці запропонували відрядити гінця до Покровська (колишній Красноармійськ), щоб переказати гроші сім’ям. Звернулися із проханням до мене як до офіцера, щоб я організував цей процес: зібрав гроші, уклав список та відправив бійця із завданням. У файлик ми поклали 73 тисячі гривень, написали список з усіма даними. Саме в цей момент почався обстріл, і той файлик забули на столі. Обстріл закінчився, минуло ще кілька годин — і тільки тоді згадали про ті гроші.

Скажу правду, волосся в мене на голові стало дибки, бо 73 тисячі — це і зараз великі гроші, а тоді то була величезна сума. Приходжу, а файлик як лежав, так і лежить. Перелічив — усе на місці, нічого не зникло. Їй-бо, мені це дуже нагадало описи Дмитра Яворницького про те, що на Січі можна було загубити чи просто залишити будь-де гаманець із грошима, а потім через довгий час повернутися, і він лежав би на місці, бо ніхто не смів зачепити чуже», — розповідає Олег, не приховуючи емоцій.

Під час АТО бойова робота підрозділу, в якому служив Олег, зводилася переважно до оборони. Регулярно відбувався обмін вогневими ударами з ворогом, час від часу доводилося відбивати штурми тих, кого тоді називали сєпарами.

За фактом проти Сил оборони України вже тоді діяли комбатанти з росії, зокрема кадрові військові, які приховували свою належність до збройних сил російської федерації, а також їхні місцеві посіпаки-колабораціоністи.

«Тривала звичайна піхотна робота, зокрема і особисто брав участь тільки в оборонних боях. Ми відбивали ворожі атаки, за день відбувалось один-два обстріли. Один з обстрілів противник робив обов’язково під вечір. Доходило до того, що наші хлопці приходили відбивати штурми та під обстріли як на роботу. А кілька з них познайомилися з дівчатами із сусіднього містечка, і час від часу зверталися із проханням відпустити їх на побачення. При цьому вони завжди дисципліновано поверталися до звичного часу активізації ворога. О 21 годині починався обмін ударами, а уже о 20:00 усі ті, хто отримував дозвіл кудись відлучитися, були на місці», — розповідає офіцер.

Під час одного з таких обстрілів «Студент» зазнав контузії та поранення. Якби не захист, каже він, то міг загинути, адже уламок влучив у шолом буквально на два пальці від вуха.

«Тож завжди треба носити каску. Не носив би її, то зараз із вами не розмовляв би. Перша думка, яка тоді була, коли опритомнів: «Нарешті висплюся», — згадує він.

Мирні українці вміють і працювати, і воювати

Як фаховий історик, науковець і викладач, майор і «Студент» розмірковує над природою нинішньої агресивної війни російської федерації проти України.

«Тривалий час українці жили в російському та радянському ідеологічному пропагандистському полі, яке створювала спочатку російська імперія, а потім радянський союз. Нам було відведено певну нішу та роль милих туземців із цікавими піснями, танцями та кулінарією, але без права на політичну ідентичність і власну державність.

Згадаймо, який українець у традиційному російському та радянському гуморі: хитрий, але наївний та лагідний, обмежений чоловік, який у всьому поступається розумнішому й освіченішому росіянину і має постійно слухати його порад. Згадати хоча б сценічні образи Тарапуньки та Штепселя чи дуету «Кролики». Персонаж, який представляв там українця, був вайлуватим і не надто кмітливим, говорив якимось суржиком. Натомість персонаж росіянина завжди був підкреслено освіченим з абсолютно правильною вимовою та поставою.

Ще одна особливість російського та радянського погляду на українців, який вони накидали нам через свій «культурний» вплив, — це створення для українців образу суто мирних орачів-хліборобів, які не вміють воювати і завжди мусять підкорятися тим, хто ними править. Це призвело до того, що мілітарна складова українських духу та свідомості занепадала, сприймалась як щось чужорідне та маргінальне. Багато хто з українців починав вірити цьому створеному росіянами образу, але підступною пасткою для росіян стало те, що вони й самі теж повірили в той образ примітивного «хохла», який самі ж і створили…

Але вже 2014-й та особливо 2022 рік показали, що погляд на українців як на беззахисну націю абсолютно не відповідає дійсності. Мілітарна складова українського дуже потужно відродилася, й українці переконливо довели, що Збройні сили України — одна з найсильніших армій у світі», — переконаний військовий.

Ще один напрям міркувань фахового історика на посаді начальника групи психологічної підтримки персоналу ТЦК та СП — питання мобілізації до ЗСУ.

«Як воєнний історик можу сказати, що проблеми з мобілізацією, з якими стикається нині Україна, не унікальні. З ними мали справу чимало держав, які мусили вести великі війни. У будь-якому суспільстві є певний відсоток людей, які першими підуть боронити країну. Є також невелика частка, яка не воюватиме в жодному разі, — вони краще погодяться на окупацію чи сядуть у в’язницю. І є переважна кількість громадян, які погодяться на мобілізацію, якщо держава створить відповідні умови, — і позитивно-стимулюючі, і нормативно-обмежувальні», — розмірковує Олег.

За словами офіцера, нині ТЦК та СП — це структура, через яку до Збройних сил потрапляє більшість особового складу. Відповідно саме через ТЦК та СП людина йде зі звичного цивільного життя і потрапляє до війська, де є тверді правила, яких не можна порушувати, і є небезпека загинути під час бойових дій.

«Звісно, це може не подобатися, бо більшість не готова відмовитися від звичного життя. Поширена думка така: нехай хтось інший захищає країну, а я не народжений для війни. А виявляється, що за законом ти повинен виконувати цю роботу. І тоді структуру, яка нагадує про цей обов’язок, частина людей може сприймати в негативному світлі.

Додатково цим користується ворожа пропаганда, яка починає демонізувати ТЦК та СП, щоб зірвати мобілізацію. Для росії кампанія проти військово службовців ЗСУ, які служать у ТЦК та СП, — один з головних засобів здобуття перемоги над Україною. Бо якщо Сили оборони не отримуватимуть поповнен ня, агресор виграє війну.

Тому не можна вестися на ворожу пропаганду, необхідно виконувати свій громадянський обов’я зок. Якщо шлях мобілізації через ТЦК та СП комусь не подобається, то є рекрутингові центри, можна звернутися безпосередньо до військових частин. Це дає змогу вибудувати власну траєкторію руху до ЗСУ чи Сил оборони», — підсумовує захисник України.