"Як пенсіонери з Полтави єднають Україну"

Олександр ДАНИЛЕЦЬ
10 сiчня 2020

У Полтаві діє волонтерська організація, що складається з людей пенсійного віку, переважно жінок, енергійних і талановитих. Зокрема вони вправні рукодільниці, прекрасно вишивають. І цей свій талант використовують для презентації та об’єднання України. З ініціативи голови обласної ГО «Товариство репресованих і політв’язнів» Анатолія Банного «Невтомні бабусі», так називається організація, почали вишивати великий, завбільшки приблизно 4х1,2 метра, рушник-оберіг «Україна всіх єднає», до творення якого залучають усіх українців.

Оберіг возять територією країни, і кожен, хто приходить на його презентацію, робить на ньому один або кілька стібків заполоччю. На цьому рушнику поставили свій автограф голкою тисячі наших співгромадян і воїни АТО, адже він уже 20 разів побував на фронті.

На цьому полотні ще є місце й для твого хрестика. Фото Людмили Петренко

— Ідея створити оберіг «Україна всіх єднає» виникла, коли ми поверталися з Канева, де подарували тамтешньому музею інші наші рушники, вишиті з нагоди ювілею Кобзаря. Тоді Анатолій Банний, який теж був з нами, зауважив: «Ви стільки вишиваєте гарних речей, а досі не вишили рушника, який би єднав нас із нашими захисниками на сході країни». Нам ідея сподобалася, й так виник цей проєкт, — розповідає його керівник Зоя Коваленко.

Спершу оберіг «Україна всіх єднає» побував в Авдіївці, Світлодарську та Попасній. На ньому є великі хрестики, які вишили бійці дислокованих там наших військових підрозділів. А потім Анатолій Банний та інші волонтери з Полтави їздили з ним майже по всій лінії фронту.

«Одного разу, коли волонтери з Валерієм Тиряником, вихідцем з Полтави, який нині живе в Канівському районі на Черкащині, везли цінний вантаж для наших бійців, поблизу шахти «Бутівська» в Донецькій області поламалася машина. Сталося це в такому місці, де їх було видно з усіх боків, і за бажання ворог міг їх розстріляти. Усім єством відчуваючи, що з ворожих позицій за ними ведуть спостереження, наші волонтери вирішили: якщо помирати, то з музикою! І розгорнувши оберіг «Україна всіх єднає» в бік ворога, постояли так якусь мить. По них не стріляли. Тоді вони швиденько полагодили машину й по­їхали далі. А коли поверталися цією самою дорогою, то в тому місці, де трапилася поломка, усе навколо було вкрито вирвами від мін. Вороги оговталися й прицільно обстріляли той квадрат. Але, на щастя, із запізненням, — розповідає волонтерка Катерина Калініченко, яка обрамила оберіг «Україна всіх єднає» царським плетивом фриволіте.

Вона повідомила, що оберіг почали презентувати й на західних кордонах країни. «Ми 41 день їздили з ним західними областями, і скрізь презентували, фотографувалися з оберегом на кордонах Польщі, Словаччини, Румунії. Помітили, що він має велику силу. Як магніт притягує всіх, хто його побачив. У Володимирі-Волинському, Львові до нас підходили люди, які називали себе представниками української діаспори й казали, що на такому святому полотні треба вишивати стоячи на коліні. Вони справді вишивали оці святі, на їхню думку, хрестики, стоячи на коліні. Іван Франко сказав, що вишивання хрестом — це молитва без слів».

Волонтерки немовби найдорожчу річ винесли й розіслали на столі переді мною диво-рушник «Україна всіх єднає». Обступивши його, із блиском в очах стали розповідати про внесок кожної в його творення.

«На оберезі вишиті портрети Тараса Шевченка й Івана Франка, бо ми починали його вишивати у 2016 році, коли були ювілеї цих велетів українського духу. Крім того, вони символізують схід і захід країни, — розповідає Зоя Коваленко. — Ось червоно-чорний прапор, а ось синьо-жовтий. Оце берегиньки. До кожного населеного пункту ми підбирали брендові картинки, що найкраще характеризують місцевість. Полтавщину на рушнику представлено красунею, яка взялася руками в боки. Це суто полтавський орнамент, такого більше немає ніде. А оцей вишитий мною лелека з немовлям у дзьобі — бренд моєї рідної Кіровоградщини. Перша назва нинішнього Кропивницького — Лелеківка».

Катерина Калініченко, землячка Раїси Кириченко, крім фриволіте, вишила на оберезі портрет Каменяра. Ганна Слинько — дубове листя під гербом України, кетяги калини й жолуді. Ще хтось вишив портрет Кобзаря, а волонтерка Зоя Дацько його зашила різнокольоровою заполоччю й одягла в камуфляжну форму. Олена Кульчій, розповідаючи про свій внесок, а він вагомий — вишила Пересопницьке Євангеліє й Острозьку Біблію, принагідно похвалилася, що презентувала «Україна всіх єднає» у школі, яку вона закінчила у місті Стрий Львівської області, у день 125-річчя закладу.

Свій внесок у творення оберега зробили також «невтомні бабусі» Олена Цубер (вишила українські герби й лілії), пані Мирослава, яка відповідає за волонтерську діяльність організації, й ще декілька їхніх товаришок, яких того дня не було в бібліотеці-філіалі №7 Полтавської міської централізованої бібліотечної системи. Шкода, бо хотілося з ними поспілкуватися. Адже ці жінки не тільки займаються рукоділлям, а й беруть участь в інших важливих проєктах. Зокрема пані Ганна Слинько продемонструвала маскувальні сітки, новенькі подушки, килимки, безрукавки, що їх виготовляють для наших воїнів. Олена Цубер сказала: «Ми відправляємо вироби не тільки на війну, а ще й у сирітські будинки. Для них і білизну шиємо, і наволочки, і підковдри, і ковдри, передаємо приладдя».

Одне слово, це навіть не невтомні бабусі, а якісь ядерні реактори.

— До війни на Донбасі вони займалися в гуртку рукоділля «Українські вечорниці», — розповідає завідувачка бібліотеки-філіалу №7 Полтавської міської централізованої бібліотечної системи Людмила Заливча. — Тепер маю клопіт, тому що трудяться справді невтомно. Знаєте, як корабель назвеш, так він і попливе. Вони вже стали кістяком і активом моєї бібліотеки. І їх тепер треба постійно чимось підвантажувати, бо робота горить у їхніх руках. І вони вже привели собі на поміч знайомих дідусів, які теж не хочуть сидіти без діла. Вони гарно навчилися в’язати маскувальні сітки, зробили раму для «кікімор». Наприклад, Григорович і Михайлович ходять сюди як на роботу. І люди стали цікавитися: чого ваш гурток називається «Невтомні бабусі», якщо ми бачимо тут і дідусів? Відповідаю: «Це не оптичний обман, їх у нас справді вже четверо. Без чоловіків ніяк. Щось перенести, стіл переставити». А сама думаю: якщо так і далі буде, то, мабуть, назву гуртка таки доведеться змінити.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua