Тут багато блокпостів і наших військових та техніки. І хоч назви жодного населеного пункту не прочитати відколи зняли дорожні вказівники, зорієнтувалася одразу. Наближаємося до кордону з нашим тепер уже недружнім сусідом білоруссю.  218 кілометрів спільної межі, які має Рівненщина із ще недавно «братнім народом», — нині зовсім не жарти з точки зору безпеки. Народ, гадаємо, яким був, таким і залишається (чого вартий підрив власних залізничних колій), а ось що в голові у диктатора, передбачити складно.

«Як вам наше дорожнє полотно? — питає заступник голови правління Дубровицької райспоживспілки  Тетяна Перішко. — Нещодавно зробили за президентською програмою «Велике будівництво», тож їдемо тепер, як у Європі».

Вона має рацію: дорога змінилася кардинально. Однак тут більш прискіпливо, аніж деінде, перевіряють і сам транспорт, і документи кожного, хто в ньому прямує.

«Десятиліттями були добрими сусідами, а стали ворогами. Стріляють по українських містах і селах із Барановичів, Лунінця. Зі Століна, який до нас найближче, щоправда, ні. Значна частина наших кооперативних магазинів — у селах поблизу кордону, тож кожна людина, звісно, хвилюється», — веде далі пані Тетяна.

Закохані в Полісся

Ось і магазин-кафетерій у Мочулищі. Серед його покупців військові. Продавці Ольга та Оксана Богдан (мама й донька) швидко знайшли з ними спільну мову. «Це наш захист і наша надія на перемогу!», — кажуть. Військові небагатослівні. Лише усміхаються: мовляв, не хвилюйтеся, захистимо.

Мама й донька працюють тут 11 років. Торгують борошном, макаронами, ковбасами, рибою, кондитерськими виробами, господарчими товарами й посудом.

«Тут у нас магазин, а тут кафетерій, який активно працював до війни», — демонструють своє господарство. Нині ж великий плазмовий екран транслює новини. Люди особливо вслухаються в деталі чергової зустрічі двох диктаторів — лукашенка й путіна, бо пересторога щодо кордону, на жаль, залишається. Ось і днями дізналися про продовження буцімто «навчань» поблизу України. Отже й нерви у людей — як оголені дроти. Але рівноваги та віри не втрачають.

Оксана встигає похвалитися газетними публікаціями про свою роботу в місцевому «Дубровицькому віснику», які дбайливо зберігає. Каже, приємно показати дітям, яких у неї двоє. Вони нікуди не поїхали з України під час війни, бо з тих, хто закоханий у Полісся. 

 Партизанське на 50 дворів

У магазині села Партизанське, яке ще ближче до кордону, нас зустрічають Ольга та Надія Хомичі.  

«У нашому Партизанському лише 50 дворів, півтори сотні людей. Знаємо, хто з них що любить: який хліб, цукерки. Переселенців немає — людей відлякує близькість кордону з білоруссю. Але частина наших жителів із київських заробітків повернулися. Дітей відправили переважно до Польщі та Німеччини. Оскільки в нас є термінал, заїжджають покупці із сусіднього села Людинь», — розповідають Хомичі (це прізвище тут найпоширеніше, а у Людині — Мисько).

Ось так у поліській глибинці бережуть традиції української кооперації, яка в усі часи працювала для людей, на відродження національно-визвольного руху. І доки чоловіки тримають фронт, зокрема прикордонний, жінки трудяться для перемоги. Свій стрій у тилу.

До речі, назву Партизанське село отримало після Другої світової: тут активно діяло антифашистське підпілля на чолі з Хомою Хомичем. А в ніч на 11 липня 1943-го нацисти замордували 13 жінок і дітей, серед яких була депутат верховної ради урср Килина Хомич з родиною. Почерк російських варварів, на жаль, нічим не відрізняється й нині. Але патріотичне село недарма не змінило назви, тож і пильності тут не втрачають. 

До лісу можна, але не скрізь

Мирних жителів непокоїла заборона ходити до лісу, з якого на Поліссі традиційно виживають великі родини. Приміром, в селі Глинне найвища народжуваність не лише в Україні, а й у Європі: 12—15 дітей у сім’ї тут норма. Днями рада оборони області ухвалила рішення, якому люди зраділи: дозволила відвідувати ліси для збирання ягід та грибів. Оскільки сезон зазвичай починається 15 червня, рішення було на часі.

«Ми чудово усвідомлюємо важливість дозволу збирати дикороси, адже жителі Рівненського Полісся щороку отримують із цього дохід близько мільярда гривень. Тому максимально, наскільки це можливо в умовах воєнного часу, сприяли людям. Однак нагадую: є заборонені лісові масиви. Категорично заборонено збирати гриби та ягоди на території білорусі, як це робили раніше. Причини, гадаю, пояснювати не потрібно», — прокоментував недавнє рішення ради оборони області її голова начальник Рівненської обласної військової адміністрації Віталій Коваль.

Під забороною ліси у північних частинах шести громад, що прилягають до білорусі: Локницької, Зарічненської, Висоцької, Миляцької, Старосільської, Березівської. Кожен голова громади має пояснити людям, де саме чинні обмеження. І спільно з лісівниками встановити відповідні вказівники.

Голова Миляцької громади Федір Хлебович, рідний брат якого нещодавно поклав голову за Україну на передовій, каже: «Рішення мудре, виважене та вчасне. Наші люди з розумінням ставляться до цих тимчасових заборон. Гадаю, ми цілком зможемо і гриби та ягоди на зиму заготовити, і порядок на прикордонні не порушити».

ПРЯМА МОВА

Віталій КОВАЛЬ,
керівник Рівненської ОВА:

— Кордон Рівненщини з білоруссю, попри постійні й цілком зрозумілі побоювання, досі непорушний. Сподіваюся, так буде й надалі. Але готовими маємо бути до різних ситуацій: не можемо передбачити, що в голові в наших тепер уже зовсім недружніх сусідів. З точки зору логіки це буде великою помилкою, якщо нападуть із цього боку.

Але наш ворог діє підступно й нелогічно, тому завдання номер один — підтримувати обороноздатність на найвищому рівні: щодня зміцнювати армію, територіальну оборону, добровольчі формування у громадах. І не забувати про те, що Рівненщина — великий тиловий хаб. Тож тут тримаємо економічний, гуманітарний та соціальний фронти. І за себе, й за ті області, де тривають бойові дії. Приміром, п’ять місяців поспіль перевиконуємо бюджетні надходження, посіяли рекордні 420 тисяч гектарів зернових, прихистили 60 тисяч внутрішньо переміщених осіб, у нас працює 33 релоковані підприємства.