Майстер народного мистецтва з вишивки
Юрій МЕЛЬНИЧУК
У Чернігівському колегіумі зібралася вся Україна — в рушниках і вишиванках. Таке враження, що кожен її куточок відкрив свою квітучу душу: оберегові дерева роду, вишиті в різних місцевостях, по-своєму особливі й неповторні, мережані вставки на багатьох рушниках — не просто візерунками виплетені, а цілими картинами, сорочки, кептарики, фартушки… А особливе диво — ляльки-мотанки в українських строях: киянки, волинянки, львів’янки, житомирянки, чернігівки… І привіз той народний скарб унікальний чоловік-вишивальник Юрій МЕЛЬНИЧУК. Ось що він розповів для читачів «УК».
— Що привабило вас, чоловіка, в рукоділлі, яке з давніх-давен вважалося жіночим?
— Напевне, ці гени йшли від батьків, від мами. Моя мама все життя вишивала. Я вже після закінчення педагогічного університету цікавився етнографією, ходив у музеї. Вразили різні вишивки в експозиціях, тому почав пробувати, технічно розбирати — на чоловічу логіку й розум: як це воно було зроблено? Цікаві й історія, ритуальне, оберегове значення вишивок. Коли років зо два тому я возив колекцію на виставку «Українські весільні традиції в текстилі» до Америки, почув таку цікаву інформацію, яка може зробити поворот у ваших думках: для чого створювали ці речі? Навіть мистецтвознавці часом помиляються. У словнику народно-декоративного мистецтва, який видали львів’яни, читаємо: рушники, мовляв, повсюдно вишивали українські жінки для того, щоб прикрашати свою хату. Це частково так. Але вишивали їх передусім для того, щоб використати в певному обряді чи ритуалі. На першому плані — сакральна обрядово-ритуальна функція. Це серйозні речі. Коли нині майстриня, скажімо, вишиває рушник на продаж — це щось одне. Але коли дівчата, жінки вишивали рушники в давнину, вони молилися кожного разу перед тим, як узятися за голку з ниткою, і тим самим закладали певну програму. Не вишивали під радіо чи телевізор, як нині багато хто звик це робити. Раніше це не хобі було. Це було важливо. Враховуючи обсяг ручної праці — без сучасних механізмів — прати, шити, готувати їжу, господині надміру було роботи. Але вона розуміла значущість вишивання: сприяти успіхові, доброму здоров’ю тощо.
Юрій Мельничук у своєму вишиваному світі. Фото автора
— А ще ж у кожного краю свої традиції, узори, кольори. Для вас, певно, рушники — мов книжки?
— Українська вишивка — дуже багатогранне явище. Треба чимало розуміти й бачити попри ту колосальну красу й декоративність наших вишивок. Свого часу ми в музеї робили, приміром, виставку «Білі вишивки України» і мріємо створити такий альбом-каталог, показати, що білим по білому вишиває не тільки Полтавщина, а й Чернігівщина, Карпати, Поділля… Це теж наша прадавня історія, можна сказати, вищий клас вишивки — насамперед у технічному плані, де поєднуються прозорі і непрозорі шви, для того щоб вишиття було виразним, багатим. І, власне, саме ці білі вишивки Поділля, Галичини зокрема ще сто і більше років тому в Європі на міжнародних конкурсах ручної вишивки здобували завжди золоті медалі. Тому що та концентрація праці, кількості швів високої складності часом викликали сумнів: чи ручна це робота? Навіть були випадки, коли конкурсна комісія обурювалася: як посміли надати машинну вишивку? Людські очі і руки, мовляв, не здатні такого виконати. Але коли майстриня сідала, брала голку й починала те все відтворювати на полотні — була злива вибачень. І, звісно, найвища відзнака. Хоч скільки є науковців, колекціонерів, майстрів, які займаються реконструкцією, досліджують і практично втілюють в життя оті зразки, орнаменти, ніколи їх не буде забагато. Це дуже глибинна наша культура, адже Україна — хліборобська держава, а хліборобство є найвищим виявом розвитку цивілізації. Це річне обрядове коло, яке люди починають від зодіакального 21 березня, а далі — Великдень, сівба, виганяння перший раз худоби на пашу… Все це вимагало колись різноманітних орнаментів — у кольорі, символах і знаках, якими щедро оздоблювали сорочки, одяг, ритуальні речі — хустки, обруси, рушники. Це було в кожній селянській хаті, воно змінювалося протягом року — святкові речі на буденні і навпаки. Тобто предки залишили таку багатющу спадщину, що її ще вивчати і вивчати. Вже 20 років ми з друзями відроджуємо давню українську вишивку.
Сюжети чернігівських рушників мають не лише естетичне, а й моральне навантаження. Фото автора
— І з чого ви починали?
— Ходили на антикварний базар, який є в Києві, і закуповували народні скарби. Вибір був великий: рушники, сорочки, одяг, ікони, живопис, ціни значно нижчі, ніж тепер. Вишиті шедеври продавці антикваріату привозили з усієї України. На свої невеликі гроші ми могли виторгувати 2-5 рушників. А навколо звучала англійська, французька, німецька мови, і ті люди, котрі мали пристойні зарплати, дуже легко купували твори, що коштували кілька доларів. Пам’ятаю, як знайомі американці скупили і вивезли у США неймовірні колекції.
У цій справі є й інший бік: за зовнішніми критеріями вишивку оцінять усі. А невидиму сакральну складову ніхто не бачить. Якщо людина цього не розуміє, їй самій гірше. Взяти хоча б культові речі, приміром єгипетські. Ті амулети чи талісмани завжди захищали членів свого племені, етносу від всього стороннього, чужого, що є довкола. А коли їх вивозять, всю енергетику ці речі спрямовують на руйнацію чужорідного середовища. Тому ми почали дивитися на рушник під іншим кутом зору: це не сувенірний продукт, котрий беруть на згадку про якусь країну.
— І вишиванки теж?
— Це стосується й одягу. Навіть у нас його треба вміти носити. Не так: ця річ мені сподобалася — вдягну її коли і куди завгодно. І незалежно від віку. У наших предків усе мало своє місце, своє сакральне під∂рунтя. Кожна земля витворила свої усталені схеми, композиції. Навіть наші вишивки відрізняються. Тому що Чернігівське Полісся — це одне, а вже південь області — щось інше, а Поділля чи Карпати — це ще інше. З покоління в покоління передавали: ось це треба носити чоловікам, це — жінкам за віковою градацією і так далі.
Вбрання ляльок показує неповторну красу і вишукану естетику українського костюма. Фото автора
— Невже це так складно?
— Ось, приміром, висять сорочки. Мало хто знає, як їх носити. Навіть наша колишня завідуюча фондами пані Галина, коли їй сваха принесла й подарувала таку довгу українську сорочку, не могла второпати, яке призначення цієї одяганки: в ній сплять чи що? Вже потім вона почала їздити в експедиції і зрозуміла, що люди в цьому ходили. Коли зашиті візерунками всі рукави, то це святкова річ, ніхто в ній не спить. Навпаки, накрохмалює і красується. А в нас є і казуси, й не досить пристойні моменти. Адже ці сорочки — натільна білизна, на неї треба зверху весь комплекс одягу підібрати правильно. А наша сучасна пані придбає таку обнову на антикварному базарі і радіє: «О, плаття!» Далі вдягає ту сорочку, підперізується, бо не розуміє, чому вона така широка, і крокує по асфальту. Та навіть по Хрещатику! В білизні… Бо не знає, що в такому наряді можна вийти тільки пізно ввечері, на Йвана Купала, й лише дівчатам…
— А представлені на виставці ляльки є зразком того, як правильно носити український одяг?
— Так, розуміння костюма передається в проекті «Ляльки в українському народному вбранні». Ця робота почалася ще 1998 року. Мене запросили на громадських засадах брати участь у науково-методичній раді «Іграшка» при Міністерстві освіти і науки. Ця рада партнерів-фахівців розглядала і впроваджувала зразки еталонів у виробництво різних іграшок. Тоді й захотілося цим зайнятися, бо в Україні немає ляльок у народному вбранні — на жаль. Колись вони були, ще за Радянського Союзу, але ігрові, в стилізованому одязі. Ці ж ляльки, що на виставці, — колекційні, ними не граються. Але ми хотіли, зробивши їх, показати багатий, різноманітний наш костюм. На одній з виставок почув, приміром, розмову двох жінок: «Слухай, то це ж можна собі таку сорочку вишити!» Тобто ми ту сорочку, що на ляльці, вишили з дорослої, а вона хоче все повернути. Зрозуміло, що тут є певна генералізація — узагальнення, але на цих ляльках все вишито і зшито вручну — так, як це має бути і в дорослому варіанті. Поясний одяг, нагрудний, прикраси, головні убори, взуття. Тобто тут немає імітації. Лялька у три з половиною рази менша за людину. Вона вражає, дає змогу побачити образ, цілісність того чи того регіону і на неї можна посилатися, щоб відтворювати костюм тієї чи тієї місцевості, тому що нині ця потреба нагальна. Багато хто повертається до коренів своїх предків, а народні твори — це популяризація народу.
Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Юрій МЕЛЬНИЧУК. Народився 1963 року на Черкащині. У 1985 році закінчив природничо-географічний факультет Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького (нині НПУ ім. М. Драгоманова). Працював в Інституті географії НАН України. З 1995 року і донині — заступник з науково-фондової роботи при НЦНК «Музей Івана Гончара», де веде також Студію українського народного шитва «Оріяна».