"З любові до ближнього"

Олександр ВЕРТІЛЬ
9 жовтня 2021

Село Воздвиженське Шосткинського (донедавна Ямпільського) району на Сумщині лежить у глибинному Поліссі, майже за дві сотні кілометрів від обласного центру, віддалік гомінких трас і міст. Буваючи тут, мимоволі думаєш: чим потрібно було керуватися, наскільки перейматися долею земляків, щоб залишити комфортний і високоосвічений Мюнхен і переїхати до глухого напівзабутого Воздвиженського, аби жити поруч із селянами, організувати унікальне для Європи трудове братство, що стало практичною і зримою моделлю християнської цивілізації?

Саме так зробив 1880 року Микола Неплюєв, який прожив у Воздвиженському майже три десятиліття. Тут закінчився його земний шлях, тут його поховали на місцевому кладовищі. Тут він залишив по собі не тільки вдячну нетлінну пам’ять, а й унікальну багатогранну спадщину — просвітительські твори, будівлі, організацію праці, культурно-мистецькі та інші набутки.  

Микола Неплюєв народився в багатій сім’ї, де завжди був фінансовий достаток. Змалечку цікавився релігією, Євангеліє було його улюбленою книгою.

Закінчивши юридичний факультет Петербурзького університету, поїхав у Німеччину, де став радником вітчизняної амбасади. Однак з перших днів відчував душевний дискомфорт як християнин, якому значно ближчими були думки й устремління земного характеру, — про знедолених, сиріт, бідних. На тлі розкошів і достатку представників вищого світу ця дисгармонія поглиблювалася і викликала гострі внутрішні переживання. Як писав він у Мюнхені, йому часто снилися дитячі одухотворені обличчя, серед яких він «дихав у дорогій, рідній атмосфері любові».

Залишивши службу, став вільним слухачем Петровської сільськогосподарської академії, а згодом переїхав до свого родового маєтку у Воздвиженське, де створив якісно нову господарсько-духовну структуру — православне трудове братство. Головна мета — збудувати місто сонця, в якому панували б справедливість, чесність, доброта, достаток, а головними життєвими постулатами стали віра, любов і праця. Братство існувало переважно на кошти М. Неплюєва, а 1901 року він передав йому все своє майно.

Із сьогодення можна стверджувати: головної мети досягнуто, адже Микола Неплюєв і його братчики подали практичний приклад того, як можна жити у злагоді, гармонії, добрі. Ось тільки проголошені і втілені ідеї не вписалися ні в той, ні в теперішній часи.

Нині у Воздвиженському багато нагадує про колишню славу трудового братства. При місцевій школі функціонує музей, на в’їзді до населеного пункту на братських воротах встановлені пам’ятні таблички і знак на честь Миколи Неплюєва, могила якого завжди дбайливо доглянута і впорядкована, місцевий парк належить до заповідного фонду, головну вулицю названо ім’ям славетного земляка, а також вулиці у Свесі та Ямполі. Одну з місцевих залізничних станцій названо «Неплюєве» (щоправда, тепер через неї курсують лише поодинокі електрички, якими користуються здебільшого грибники) — так земляки вшанували його внесок у розвиток залізничного сполучення. 

Більшість зробленого справедливо пов’язують із Валерієм Авдасьовим: уродженець Воздвиженського, краєзнавець, директор народного музею, він присвятив життя вивченню, поширенню і популяризації спадщини видатного земляка. Навіть як учитель біології свого часу залишив педагогічну діяльність, бо відчув, що може зробити значно більше саме на цьому просвітницькому напрямі.

Зроблено багато, хоч не стільки, як заслуговує Микола Неплюєв та його братчики.  Так вважає Валерій Авдасьов, бо має на те вагомі підстави і аргументи. Як і попередні ювілеї, цьогорічний минув скромно і майже непомітно. 

А тим часом дичавіють і заростають парки, сади, де можна проводити захопливі екскурсії, вирощувати нові сорти плодів, зокрема яблук, адже збереглися насадження, здатні посприяти їхньому відродженню. Із будівель уціліли лише кілька, зокрема колишня контора, будинок М. Неплюєва, в якому нині розташована сільська рада, функціонує лікарня. А ось колишні гуртожитки розвалюються на очах — від них залишаються самі стіни.

Хоч за великим рахунком, Воздвиженське має всі можливості й підстави стати одним із цікавих туристських маршрутів усеукраїнського масштабу. Але для цього ще роботи і роботи, яку можна осилити тільки гуртом. Однак колективного зацікавлення, на жаль, поки що немає.

Можливо, мають рацію історики та краєзнавці, які стверджують, що своїм ученням і практикою Микола Неплюєв значно випередив час, навіть нинішній. Ось тільки залишається без відповіді запитання: коли ж він настане?



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua