"З півострова — на галицький грунт"

Сергій ЛАЩЕНКО
17 квiтня 2020

Спілкуватися із кримчанами у Львові — саме задоволення. Мимоволі стикаєшся з феноменом: навіть люди з російським корінням стають європейцями й активними членами української політичної нації. У доленосному 2014 році багато з них прийняли тверде рішення: не жити під окупацією. І переїхали до… Львова. Наші героїні — саме такі кримські росіяни. Попри певні труднощі перших років життя переселенців, вони довели, що здатні на все, навіть почати з чистого аркуша.

Лікар у душі

Вікторія Смирнова — корінна кримчанка. У Сімферополі й мама народилася, а ось тато — уралець. І в самої Вікторії життя склалося так, що деякий час довелося жити на російській півночі.

Навесні 2014-го, коли південним узбережжям Криму стали пересуватися валки машин з російськими триколорами, знайомі запитували Вікторію, що вона думає з цього приводу. І вона казала, що добре знає Росію, російську глибинку і зовсім не розділяє радості від цієї з’яви. Уже 10 березня над Гурзуфською та Ялтинською міськрадами було вивішено російські прапори, а тільки 16 відбувся референдум.

«То про яку законність можна говорити? — казала тоді вона знайомим. — Ми що, кріпаки, щоб нас отак просто можна передати новому господареві? Та ще й разом із землею».

А ще вона одразу застерігала, що з водою у Криму будуть проблеми. Адже встигла попрацювати у відділі екології Ялтинської міськради, знала, що опріснювати морську воду неможливо. Ситуація не надихала, тож Смирнови вирішили їхати в Західну Україну. Ще задовго до окупації півострова вони встигли побувати й у Львові, й на Закарпатті. Знали, що там живуть нормальні люди, і не боялися Західної України.

У центрі Вікторії Смирнової можна знайти професійну підтримку психологів і реабілітологів. Фото надав автор

Про мову, ідентичність та майбутнє

Не можу не поставити кілька запитань про мову. «Я народилася в українському Криму, — каже Вікторія. — Почала вивчати державну в ялтинській школі. Тоді лише діти військових були звільнені від цих уроків, а в решти кримчан не було й думки відмовлятися. Ялта — курортний центр України, тут толерантно ставилися і до росіян, і до українців. Ялта мала шарм, ми пишалися своїм містом.

У мене ніколи не було проблем з українською мовою. Після 5 класу я з батьками переїхала в Росію, 12 років прожила там. Звісно, в Мурманську мову стала забувати. Коли в 1999 році ми повернулися до Криму, то довелося надолужувати. Допомагав словник. Тиску жодного з Києва не було. Документацію в місті вели російською. І лише для столиці писали українською. Когось це трохи напружувало, але багато ялтинців такий порядок сприймали нормально. Набагато легше українізацію сприймала кримська молодь».

Ставлю питання щодо нинішньої ситуації з мовою в Україні. Кримчанка відповідає: «Телеканали всі мовлять українською. Це допоможе молоді досконало нею володіти. Маємо бути людьми адекватними і цивілізованими. Не може бути тиску на російськомовних у побуті. Усе прийде само собою. Ми з чоловіком до своїх дітей, яким тепер по п’ять років (двійнята хлопчик і дівчинка), звертаємося українською. Російську вони теж розуміють, але спілкуються переважно українською. Народилися вже у Львові, думаю, будуть справжніми львів’янами.

А щодо всієї країни треба враховувати, що російськомовні також воюють за Україну. Вони стримують ворога і, коли доводиться, віддають життя за нашу землю. Інколи мені здається, що мовне питання штучно роздмухують. Адже в побуті ми нормально ставимося одне до одного. Так і на державному рівні має бути. В умовах, що багато людей володіють двома мовами (і Львів тут не виняток), мовне питання не може розколювати українців. Важливо, інше: впевнено йти вперед».

Обговорюємо питання повернення Криму. Якщо це станеться, то як сприймуть кримчани кримськотатарську автономію? Перейменування населених пунктів? Точніше, повернення давніх історичних назв. Вікторія Смирнова каже: «Вважаю, що має бути національна кримськотатарська автономія. Треба враховувати інтереси корінного народу, який дбає про збереження своєї ідентичності. Можливо, тут говорять мої гени, адже мій дід із Чувашії, а чуваші — також тюркський народ. У мене було багато знайомих серед кримських татар. І стосунки з ними були нормальними. Тепер Росія витискає їх на материкову Україну. Триває швидка заміна населення».

Інтелектуальний доважок до галицької медицини

Розглядаю рекламний буклетик, який дала мені Вікторія. Читаю уважно, бо хочу уявити, чим займається колишня кримчанка: «Психологічний інноваційний центр SunFlower. 1. Індивідуальні консультації дитячих психологів, логопедів, психотерапевтів. Творча майстерня успіху для школярів (8—11) та (12—14). 2. Кінотерапія для підлітків. 3. Психологічна консультація для сімейних пар. Є навіть психологічна діагностика і корекція та японський омолоджувальний масаж». Думаю, кожному не зашкодило б.

Головне, що освіта кримчанки дає змогу кваліфіковано, зі знанням справи займатися цим. Ще в Росії Вікторія закінчила Кольський медичний коледж, Санкт-Петербурзький державний аграрний університет. А переїхавши у Крим, — Таврійський національний університет.

Про улюблене дітище Вікторія Смирнова розповідає: «Центр інноваційних технологій SunFlover об’єднує роботу психологів та психотерапевтів з фізичною реабілітацією. Працюючи з людиною, допомагаємо вирішити питання її здоров’я на психологічному та фізичному рівнях. Працюємо з дітьми різного віку, сім’ями, дорослими. У роботі з тілом використовую різноманітні сучасні технології відновлювальної медицини. У центрі практикують йогу. А ще він майданчик для авторських тренінгів, семінарів».

Вікторія запевняє, що у Львові почувається комфортно. Адже тут багато розважальних центрів, гуртків, з дітьми є куди піти. І навіть купуючи житло, родина врахувала наявність парку поряд. Звичайно, переїзд дався непросто. Коли залишала рідний Крим, то плакала.

Окупація півострова пройшлася по долях багатьох людей. Смирнових дехто з родичів і тепер називає бандерівцями. Однак уже звикли до цього.

«Не ідеалізую нічого, знаю, що Україні буде непросто, — каже Вікторія. — Тому всім нам треба бути в хорошій формі, в тонусі. Люблю свою справу, бо лікар у душі. Намагаюся передати свої знання людям. У деяких напрямах я єдиний сертифікований спеціаліст у Львові. Так і живу, працюю, діти підростають. Вони дарують нам з чоловіком силу й молодість».

Сергій ЛАЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»

«Сині птахи» Олени Таврійської

Олену Таврійську добре знають ті львів’яни, які активно займаються флай-йогою. Її підопічних дехто напівжартома називає синіми птахами. Мабуть, тому, що її клієнти займаються лікувальними й оздоровчими вправами в гамаках синього кольору. Гарна назва, правда? А головне — для здоров’я користь.

Розмову починаю із запитання, до якого кримчанка, напевно, давно звикла. Чому довелося виїхати з Криму?

«Хіба там можна було залишатися, якщо не підтримую анексію? Ходила на проукраїнські мітинги і досі не розумію, як можна у ХХІ столітті взяти й віджати територію іншої держави?

Із кінця 2013 року дуже посилився тиск на проукраїнських громадян. Мовляв, усі вони «майдануті», «обколоті».

А моя донька вісім років жила в центрі Києва і мала змогу стежити за подіями. Ми знали, що й до чого, і всіма думками і серцем підтримували Майдан. І це попри те що я етнічна росіянка. Моє дівоче прізвище Кузьміна. По батьковій лінії всі діди й прадіди мали російське коріння. Ледь не половина села Зеленогірське (Білогірський район) — Кузьміни. А моя мама походить зі Смоленщини, вона з післявоєнних переселенців. А моя прапрабабуся — чистокровна грекиня. А ось мій чоловік — українець. Але й він корінний кримчанин. До речі, в метриці мого батька є записи російською і кримськотатарською. Тож із Кримом ми пов’язані дуже тісно.

Вдало вийшла заміж, у мене двоє прекрасних дітей. У Євпаторії в нас була трикімнатна квартира, машина. І бізнес був — дві квіткові крамниці, магазини меблів і взуття. Усе було гаразд. А коли ми переїхали сюди, то не мали тут навіть знайомих. Та ще й рідня не зрозуміла мого вчинку. Відбувся певний розкол, дуже болісний для всіх».

Захоплення Олени Таврійської стало бізнес-проєктом: вона відкрила вже третій клуб у Львові з флай-йоги

«Розправила крила… і полетіла»

Спочатку, за словами Олени, у Львові було важко. Житло орендували. Сина одразу влаштували в українську школу, бо в Криму він у 15 років категорично відмовився від російського громадянства, сказавши: «Не отримуватиму російського паспорта!»

«Щодо нашого бізнесу у Львові, — розповідає далі Олена, — причина успіху банальна. Ми опинилися в такій ситуації, що довелося мобілізувати всі внутрішні ресурси. У першого пів року в мене була така депресія, що не знала, як жити далі. Сиділа і плакала. Довго сиділа, а потім зібралася із силами, розправила крила… і полетіла.

Оскільки я людина неспокійної вдачі, то в мене ще з Криму є захоплення — флай-йога. Це заняття йогою у спеціальних гамаках. У Львові стала шукати однодумців. Знайшла один клуб, у якому було лише сім гамаків. Мій нинішній клуб уже третій у Львові. Це дуже цікавий напрям. Якщо ваші проблеми пов’язані з хребтом, то це до нас. У перевернутій позі в гамаку хребет витягується, як ланцюжок, збільшуються міжхребцеві проміжки, поліпшується кровообіг, а тіло розслаблюється».

Історичну справедливість слід відновити

Не можу оминути теми повернення територій та активного спілкування і співпраці переселенців на новому місці. Координаторка «синіх птахів» наголошує, що не вважає себе фахівцем у галузі політології, але переконана, що історичну справедливість потрібно відновити. І звісно, з проукраїнськими донеччанами і луганцями варто дружити.

«Моя найкраща подруга у Львові — донеччанка, — каже Олена. — Тут не треба друзів шукати, бо подібне завжди притягує подібне. Виїхали активні, а залишилися ті, хто готовий пливти за течією. Зрозуміло, що активні й тут не сидять склавши руки. Ми збираємося, самоорганізовуємося, активізуємо львівську громаду. І тому дедалі більше галичан ставляться до нас із повагою».



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua