Переможці ХІІІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика вселяють оптимізм за майбутнє нашої країни.
Сагол, Лалє!
У рідній кримськотатарській мові їй дуже до душі щире й багате чуттями слово «сагол», у якого не одне значення: це зокрема й подяка, і побажання здоров’я, миру в домі. Колись (трохи треба підрости) вона поміряє довгу, аж до землі, вишиту золотими нитками сукню, яка дісталася бабусі Сабріє ще від її бабці. Лалє дуже любить свята, на які дружно сходяться родичі зі своїми зазвичай великими сім’ями: «На Курбан-байрам приносять жертовне ягня, а ми висловлюємо подяку й повагу стареньким людям, нашим бабусям і дідусям, цілуючи й прикладаючи їхні руки до свого чола. Вони дали нам життя, і ми продовжуємо прадавні традиції, які стають вже нашими».
«У Криму люди спілкуються переважно російською, — розповідає Лалє, — але я намагаюся розмовляти все-таки українською. Усі слова в ній такі милозвучні, її просто не можна не любити. Це моя мова, державна, а пристосовуватися до іншої якось неправильно. Ми часто обговорюємо в Інтернеті різні теми, і я не раз читала там звернене до мене: «А ты, хохлушка, вообще молчи» чи щось інше, прикре. Мене це трохи ображає, але думаю: нащо сперечатися з такими людьми? Якщо трапляються якісь мовні непорозуміння в магазині чи деінде, мої російськомовні друзі намагаються мене підтримати й теж переходять на українську».
Про літературні уподобання від Лалє почула: «З поезії не можу не згадати про Тараса Шевченка — тому що це наш духовний батько, у ній відлунюються всі переживання народу. Дуже мені імпонує творчість Ліни Костенко, нашої сучасниці: такі глибокі філософські теми, лірика, яка дуже зачіпає за душу».
Лалє Бєлялова (вона перейшла до 10-го) навчається у двомовній школі № 33 міста Сімферополя в українському класі, де учні багатьох національностей. З-поміж них Лалє виокремила «дуже-дуже розумну дівчинку, афганку Басіру Хусейн, у якої теж друге місце в Україні з української мови, у конкурсі імені Тараса Шевченка».
У Міжнародному конкурсі з української мови імені Петра Яцика Лалє бере участь з 6 класу, але на його загальнонаціональному етапі перемогла цього року вперше. Коли зателефонувала ввечері вчителька Ганна Йосипівна і повідомила про друге місце в конкурсі по Україні, дівчинка не повірила: «Ви мене обманюєте…». Посиділа, подумала. Зателефонувала мамі. Раділи всією родиною. «Я не дуже люблю хвалитися, — зауважила Лалє. — Але так було приємно… Навіть сестра мені сказала: я тебе поважаю тепер ще більше».
Від автора. Я ж поважаю цю вродливу, доброзичливу, розумну й мудру кримську татарочку Лалє, котра влітку хоче вишити український рушник, а по закінченню школи мріє студіювати іноземну філологію в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, — невимовно. Не кожен українець за національністю розмовляє державною мовою так гарно, як звучить вона з вуст Лалє, котра вважає її такою самою рідною, як і кримськотатарську. Не кожен українець за громадянством, зокрема і з державних мужів, пройнятий патріотизмом так щиро й природно, як ця дівчинка.
Вчаться розквіту країни у князів
ВІДРАДНО. Студент 4-го випускного курсу Київського військового ліцею імені Івана Богуна Віталій Дерев’янченко, уродженець села Веприк Фастівського району на Київщині, став упізнаваним після змагання старшокласників України з історії Другої світової війни у ток-шоу Савіка Шустера на «Інтері». А за кілька днів потому отримав на сцені Театру імені Івана Франка нагороду за друге місце в ХІІІ Міжнародному конкурсі імені Петра Яцика з української мови.
Віталію Дерев’янченку, Артему Деркачу та Владиславу Підкічу до лиця не лише форма кадетів Київського військового ліцею імені Івана Богуна, а й ці дипломи переможців з портретом Тараса Шевченка.
На мою пропозицію уявити, кого з українців різних століть вибрав би він до свого оточення й навіть у друзі, якби це було можливим, хлопець відповів так: «Я б хотів, щоб моїм другом був Василь Стус. А познайомився б із Миколою Вінграновським, Михайлом Семенком та Валер’яном Підмогильним, автором роману «Місто», який дуже мені сподобався. І, напевне, з князем Святославом (до його імені нині почали додавати «завойовник») та з Володимиром Великим. Саме за їхнього правління наша держава, Київська Русь, набула найбільшого розквіту».
А ще Віталій продовжив свою фразу, яка запам’яталася мені з телеекрана: «Я патріот, але хочу сказати відверто, що я сумую щодо акта 30 червня 1941 року про відновлення української державності — насправді він був лише формальністю і не мав жодної сили. Не можна перекручувати свою історію. Навіть українофіли часто лукавлять і пропускають у ній деякі факти. Але так само роблять й інші історики. А нам потрібно тверезо й свідомо сприймати історію, чесно дивитися правді в очі».
Молодші співліцеїсти Віталія, Владислав Підкіч та Артем Деркач на загальнонаціональному етапі конкурсу імені Петра Яцика стали лауреатами першої і третьої премій. Владислав із Золотоноші на Черкащині, шанувальник творчості братів Тобілевичів, розповідав мені: «Як справжній патріот, я розмовляю лише українською мовою. Кажу хлопцям: ми ж українці, живемо в Україні, чому повинні спілкуватися не рідною мовою, а російською?».
Артем пишається і захоплюється насамперед «дуже видатним Тарасом Шевченком». А також Богданом Хмельницьким: на його честь названа вулиця в рідному селі Артема — Халимонове на Чернігівщині.
Від автора. Мені радісно, що й ряди військових лікарів, де бачить себе у майбутньому Віталій Дерев’янченко, і офіцерів нашої країни (про військову кар’єру мріють Владислав Підкіч та Артем Деркач) поповнять ці ерудовані інтелігентні молоді люди, свідомі українці, які сприятимуть престижу і обраних спеціальностей, і своєї держави.
Студентка Бердянського державного педагогічного університету Ольга Трюхан:
«Друзі відповідають мені російською»
Де б вони ще опинилися в одному товаристві — юні й молоді громадяни України з усіх куточків Вітчизни, від третьокласників до студентів вишів — як не в столиці на щорічному зібранні переможців конкурсу імені Петра Яцика? Там я зустріла і шестикурсницю-філологиню з Бердянського педуніверситету Ольгу ТРЮХАН.
УК: Якщо ти, Олю, — учасниця саме цього мовного змагання не вперше, то з якого віку до нього долучилася?
— Ще з 5 класу, тобто вже 11 років поспіль. Перемагала в місті, області. У Києві, на загальнонаціональному етапі, отримала цього разу нагороду за третє місце, а торік повернулася зі столиці з відзнакою за друге. Але найголовніше для мене не перемога, а саме участь. Бо дедалі більше чогось навчаєшся, підвищується інтерес і до української мови, літератури, і до саморозвитку загалом.
УК: Чим найбільше приваблює тебе цей конкурс?
— Завжди дуже цікавими творчими завданнями, де треба мислити і мати чуття мови. Патріотизм, про який я писала цього разу, — для мене не просто слова, не щось міфічне й ефемерне, а абсолютно матеріальне й дуже практичне поняття: кожна людина, якщо вона свідомий громадянин, повинна приносити користь державі. Адже будь-яка любов, і до Вітчизни також, має свої вияви.
Я живу в російськомовному Бердянську, в повсякденні послуговуюся теж російською. Українською говорила в школі, нині — з бабусею, дідусем, в університеті. Бувають такі дні (навіть не знаю, чому, не вистачає, мабуть, саме такого спілкування), що переходжу на українську і в колі друзів. Ніякого бар’єру не виникає, вони розуміють мене, але відповідають російською.
УК: Ти б хотіла розмовляти українською постійно?
— Так. Але до цього ще треба дійти, бо, повторюю, моє місто — російськомовне.
УК: Аби наші співвітчизники йшли до державної мови не з поспіхом черепах, що, на твою думку, прискорило б цей процес в Україні?
— Більше треба книжок видавати нею, все телебачення зробити українськомовним. І мотивувати людей до державної мови, показувати, яка вона розкішна, багата, піднімати її престиж на державному рівні, соціальному й індивідуальному, бо її важливість має усвідомити насамперед кожен зокрема.
УК: Хто надихав українською мовою тебе?
— У школі вчителька, Тетяна Володимирівна Кокора, я просто заслуховувалася її вимовою, тим, як вона висловлювала свої думки. В університеті мовний авторитет для мене — викладач Володимир Анатолійович Ніщета, низький йому уклін. Завдяки цим людям і багатьом іншим я захопилася українською мовою і зрозуміла, що хочу опанувати її так само, і мені є до чого прагнути.
А ще раніше, змалку, до рідної української мови призвичаювали дідусь Тихін Іванович і бабуся Лідія Макарівна, мамині батьки. Коли вони познайомилися, їй було 17 років, йому 19. Він приїхав у село за якимось завданням, зустрів її на вечорницях, запросив потанцювати, і все — любов з першого погляду, за тиждень отримали благословення батьків і одружилися.
Від автора. Так закохуються (знаю не один випадок) і в Україну та її мову — з першого погляду й назавжди — люди різних національностей, з інших країн. І на противагу багатьом російськомовним громадянам нашої держави спілкуються з нами «по-нашому» вже за рік-два…
Сторінку підготували Людмила ЯНОВСЬКА, Світлана СКРЯБІНА (фото), «Урядовий кур’єр»