Під реформи місцевого самоврядування виникла нова інституція — староста. Одинадцятий старостинський округ у Мельнице-Подільській селищній громаді на Тернопільщині очолила Ганна Григоришин. Здобувши вищу освіту бухгалтера, вона тривалий час була вірною своєму вибору. Але стала старостою села Панівці, в якому невісткує вже майже 35 років. І спонукав її до цього невпорядкований місцевий цвинтар. Тут поховано її сина Михайла, який останнього січневого дня 2015-го загинув, захищаючи українську землю від російських терористичних військ поблизу Чорнухиного на Луганщині. У квітні того року йому виповнилося б лише 25, але ворожа куля зупинила його молодість навічно. Зболена душа матері нині дбає про вшанування пам’яті сина і розвиток села, в якому він народився.
Роблять село кращим
Сільський цвинтар у Панівцях роками був занедбаним, зарослим чагарниками і деревами. Не було кому до нього докласти рук. Коли ж тут поховали полеглого оборонця України Михайла Григоришина, вклонитися могилі Героя стали приходити чимало людей — бойових побратимів, друзів, школярів.
«Дуже мене турбував цей цвинтар», — каже Ганна Григоришин. Так і вирішила кандидувати у старости. І на сесії більшість депутатів Мельнице-Подільської селищної громади підтримала її.
Обрали пані Ганну на посаду напередодні нового року. Спочатку кілька днів знайомилася з паперами. А як діяти надалі, знала завчасу. Змістом її діяльності одразу стало гасло «Робимо світ кращим». І тепер саме за такою ґраткою можна в інтернеті знаходити приклади добрих справ у Панівцях.
Уперше через два тижні за покликом старости на цвинтар вийшли майже 90 односельців з пилками, сокирами, іншими знаряддями праці. Пані Ганна навіть розплакалася, бо не очікувала на таку підмогу. Але збагнула: громада таки активна, сповнена завзяття, лише треба її організувати. Деревину, яку зібрали під час упорядкування сільського кладовища, порізали на дрова і продали односельцям, а за ці кошти оновили огорожу місця вічного спокою.
Усі хрести на могилах, про які нікому дбати, перед Великоднем побілили. Навели лад і на старому цвинтарі. Здавна галицькі громади утримували власним коштом грабаря. Панівчани повернулися до цієї традиції. Щоправда, нині грабар радше перейматиметься дотриманням порядку і чистоти на кладовищі. Для цього купили йому мотокосу. Щомісяця він отримуватиме зарплатню з грошей, зібраних із 300 дворів односельців.
До тутешнього старостинського округу входить і невелике Завалля, де ще з пів сотні осіб. Узбіччя доріг, що ведуть із Панівців до сусідніх сіл, заростали чагарниками. На це громада села теж звернула увагу.
Активність старости у впорядкуванні села додала енергії до спільної праці багатьом панівчанам. Одна з жительок придбала фарбу, щоб оновити хрест на символічній могилі, яку в селі насипали на початку 1990-х на честь борців за волю України. Хрест пофарбували, могилу огородили.
Автобусну зупинку прикрасили українським орнаментом: з одного боку намалювали візерунки синього та жовтого кольорів, з другого — червоного й чорного, а з тилу поєднали їх; центральну частину прикрасили кетягами калини. Тепер планують взятися за чищення джерела, біля якого місцеві господині століттями прали білизну.
Зрештою, завдань чимало. Ганна Григоришин сподівається, що разом з енергійними односельцями вдасться зробити ще багато корисних і потрібних справ.
Поміж господарськими проблемами не забуває староста про краян, які потребують уваги й доброти: стала відвідувати стареньких, самотніх, дітей без батьків. До декого прийшла із солодкими подарунками. Каже, що досі цим місцеві урядники не переймалися.
Герой з очима небесної блакиті
Уже сьомий рік ятрить серце Ганни Григоришин розпука за сином Михайлом. Він прийшов у світ у квітні, й саме цього місяця односельці навічно прощалися з ним. За кілька місяців чекали 25-річчя, але оплакували його душу. Він був первістком у подружжя Ганни та Василя Григоришиних, назвали його на честь дідуся Михайлом. Зростав вродливим, з очима небесної блакиті, чемним, добрим, у школі був відмінником і зразковим у поведінці.
Як розповіла мати, після 9 класу навчання продовжив на Хмельниччині в Кам’янець-Подільському ліцеї з поглибленим вивченням правознавства. Згодом вступив на юридичний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Планував бути правником.
Але спокою не давала ще одна мрія — служити в повітряно-десантних військах. Хлопець був спортивним, любив футбол, волейбол, брав участь у різних змаганнях, конкурсах, хотів стрибати з парашутом. Щоб здійснити задумане, вирішив в університеті на останньому курсі перевестися на заочну форму навчання. Служив у Львові у складі 80 аеромобільного полку й повернувся з армійських лав навесні 2013 року.
На свій дев’ятий день народження Михасик висловив бажання мати сестричку. І незабаром вона з’явилася в його житті. Він дав їй ім’я Аліна. Дівчина, як і брат, обрала фах правника. З відзнакою закінчила бакалаврат юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Аліна свято береже пам’ять про Михайла, підготувала про нього невелику книжку «Він мав у серці те, що не вмирає».
2013 рік для хлопця був рясним на визначні події: отримав диплом, улітку поїхав на заробітки і придбав мотоцикл, влився до байкерської спільноти, зайнявся мисливством. Того року в життя Михайла, як і всіх українців, увійшла Революція Гідності. У квітні 2014-го за мобілізацією десантник Михайло Григоришин пішов захищати рідну Україну від російських терористів. Він служив, воював, а коли приїхав на кілька днів додому, взявся за волонтерську справу — організував у рідних Панівцях збір продуктів харчування для бійців.
Спочатку Михайло був у лавах 51, а потім — 128 окремої гірсько-піхотної бригади. Пройшов вогонь Іловайська, Мар’їнки, Донецька, Дебальцевого. У телефонній розмові з батьком сказав: «Не уявляєш, скільком хлопцям я врятував життя».
Мати йому телефонувала щодня, хвилювалася. Останні три місяці його військовий підрозділ дислокувався біля селища Чорнухине неподалік Дебальцевого. Михайло був снайпером. 30 січня 2015 року розмовляв з мамою. Вона чомусь одразу розплакалася. Поцікавився її неспокоєм. Сказала, що хоче, щоб він повернувся живим. А Михайло на мить задумався і зронив: «Вернуся, куди подінуся!»
Наступного дня, в суботу, син не вийшов на зв’язок, а мати собі місця не знаходила, відчувала серцем біду. У неділю знову набирала Михайлів телефонний номер, та марно. Пішла до церкви. Повернулася і згадала про синового бойового побратима з Луцька Павла Ковальського. Зателефонувала йому. Він також не відповів не одразу, лише з часом пані Ганна почула у слухавці Павлові слова: «Мені дуже прикро, але Михайло загинув». А потім майже два з половиною місяці не могли дочекатися Михайлового тіла, щоб поховати.
Як згодом розповіли матері, її Михайло загинув разом із Сергієм Матусевичем, сиротою з Київщини. Їхні тіла, які лежали поруч, терористи забрали в луганський морг. Аж 20 квітня Михайла Григоришина з почестями поховали в рідних Панівцях.
Вишивки як пам’ять про полеглих
Посмертно Михайла Григоришина нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Меморіальну дошку на його честь урочисто відкрили на фасаді місцевої школи, а на тутешній алеї Слави встановили йому пам’ятник. Перед Покровою в Панівцях організовують футбольний турнір імені Михайла Григоришина. Востаннє в ньому взяли участь 14 шкіл. Місцеві хлопці впорядкували сільський стадіон, а староста подбала разом з фермерами-спонсорами про придбання футбольного та волейбольного м’ячів, сітки для футбольних воріт і гри у волейбол. Пообіцяла придбати форму для футбольної команди.
Пані Ганна каже, що не забувають її й Михайла десантники, приїжджають, телефонують і навіть на Святого Миколая надсилають подарунок.
Понад рік після загибелі сина Ганна Григоришин не могла вийти з депресивного стану. Мешкала вона тоді з донькою в Кам’янці-Подільському у квартирі, яку купила колись для Михайла.
«Донька пішла у школу, а я сиділа в чотирьох стінах, пила піґулки, аби трохи заспокоюватися, згадувала загиблого сина», — зізнається пані Ганна. Аліна просила її вишивати, адже це заспокоює. Замолоду пані Ганна вишивала рушники, наволочки, доріжки, серветки. Якось дослухалася до Аліниних прохань і на міському ринку вибрала для вишивання бісером велику картину із зображенням червоних маків. Почала вишивати, але чомусь душа їй не лежала до цього.
Однак згодом узялася за справу й так захопилася, що навіть ночами вишивала картини, невеликі за розмірами ікони. Якось в інтернеті побачила орнаментальне розроблення однієї із львівських фірм Хресної дороги. Замовила. Десять місяців вишивала цю Хресну дорогу, яку присвятила синові та всім полеглим у російсько-українській війні. Не виставляла цих ікон, тримала вдома. Цього року Михайлів день народження випав на Страсний тиждень. Вирішила презентувати вишиту бісером Хресну дорогу в церкві у Панівцях.
Нині Ганна Григоришин вишиває з бісеру іконостас. Закінчує вже сімнадцяту ікону.