"Зболена, але діяльна душа "

Микола ШОТ
27 липня 2021

Під реформи місцевого самоврядування виникла нова інституція — староста. Одинадцятий старостинський округ у Мельнице-Подільській селищній громаді на Тернопільщині очолила Ганна Григоришин. Здобувши вищу освіту бухгалтера, вона тривалий час була вірною своєму вибору. Але стала старостою села Панівці, в якому невісткує вже майже 35 років. І спонукав її до цього невпорядкований місцевий цвинтар. Тут поховано її сина Михайла, який останнього січневого дня 2015-го загинув, захищаючи українську землю від російських терористичних військ поблизу Чорнухиного на Луганщині. У квітні того року йому виповнилося б лише 25, але ворожа куля зупинила його молодість навічно. Зболена душа матері нині дбає про вшанування пам’яті сина і розвиток села, в якому він народився.

Ганна Григоришин разом із синовим бойовим побратимом лучанином Павлом Ковальським у столиці взяла участь у Всеукраїнському дні пам’яті загиблих захисників України в російсько-українській війні. Фото з  родинного архіву  ГРИГОРИШИНИХ

Роблять село кращим

Сільський цвинтар у Панівцях роками був занедбаним, зарослим чагарниками і деревами. Не було кому до нього докласти рук. Коли ж тут поховали полеглого оборонця України Михайла Григоришина, вклонитися могилі Героя стали приходити чимало людей — бойових побратимів, друзів, школярів.

«Дуже мене турбував цей цвинтар», — каже Ганна Григоришин. Так і вирішила кандидувати у старости. І на сесії більшість депутатів Мельнице-Подільської селищної громади підтримала її.

Обрали пані Ганну на посаду напередодні нового року. Спочатку кілька днів знайомилася з паперами. А як діяти надалі, знала завчасу. Змістом її діяльності одразу стало гасло «Робимо світ кращим». І тепер саме за такою ґраткою можна в інтернеті знаходити приклади добрих справ у Панівцях.

Уперше через два тижні за покликом старости на цвинтар вийшли майже 90 односельців з пилками, сокирами, іншими знаряддями праці. Пані Ганна навіть розплакалася, бо не очікувала на таку підмогу. Але збагнула: громада таки активна, сповнена завзяття, лише треба її організувати. Деревину, яку зібрали під час упорядкування сільського кладовища, порізали на дрова і продали односельцям, а за ці кошти оновили огорожу місця вічного спокою.

Усі хрести на могилах, про які нікому дбати, перед Великоднем побілили. Навели лад і на старому цвинтарі. Здавна галицькі громади утримували власним коштом грабаря. Панівчани повернулися до цієї традиції. Щоправда, нині грабар радше перейматиметься дотриманням порядку і чистоти на кладовищі. Для цього купили йому мотокосу. Щомісяця він отримуватиме зарплатню з грошей, зібраних із 300 дворів односельців.

До тутешнього старостинського округу входить і невелике Завалля, де ще з пів сотні осіб. Узбіччя доріг, що ведуть із Панівців до сусідніх сіл, заростали чагарниками. На це громада села теж звернула увагу.

Активність старости у впорядкуванні села додала енергії до спільної праці багатьом панівчанам. Одна з жительок придбала фарбу, щоб оновити хрест на символічній могилі, яку в селі насипали на початку 1990-х на честь борців за волю України. Хрест пофарбували, могилу огородили.

Автобусну зупинку прикрасили українським орнаментом: з одного боку намалювали візерунки синього та жовтого кольорів, з другого — червоного й чорного, а з тилу поєднали їх; центральну частину прикрасили кетягами калини. Тепер планують взятися за чищення джерела, біля якого місцеві господині століттями прали білизну.

Зрештою, завдань чимало. Ганна Григоришин сподівається, що разом з енергійними односельцями вдасться зробити ще багато корисних і потрібних справ.

Поміж господарськими проблемами не забуває староста про краян, які потребують уваги й доброти: стала відвідувати стареньких, самотніх, дітей без батьків. До декого прийшла із солодкими подарунками. Каже, що досі цим місцеві урядники не переймалися.

Михайло Григоришин із сестричкою Аліною (2009)

Герой з очима небесної блакиті

Уже сьомий рік ятрить серце Ганни Григоришин розпука за сином Михайлом. Він прийшов у світ у квітні, й саме цього місяця односельці навічно прощалися з ним. За кілька місяців чекали 25-річчя, але оплакували його душу. Він був первістком у подружжя Ганни та Василя Григоришиних, назвали його на честь дідуся Михайлом. Зростав вродливим, з очима небесної блакиті, чемним, добрим, у школі був відмінником і зразковим у поведінці.

Як розповіла мати, після 9 класу навчання продовжив на Хмельниччині в Кам’янець-Подільському ліцеї з поглибленим вивченням правознавства. Згодом вступив на юридичний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Планував бути правником.

Але спокою не давала ще одна мрія — служити в повітряно-десантних військах. Хлопець був спортивним, любив футбол, волейбол, брав участь у різних змаганнях, конкурсах, хотів стрибати з парашутом. Щоб здійснити задумане, вирішив в університеті на останньому курсі перевестися на заочну форму навчання. Служив у Львові у складі 80 аеромобільного полку й повернувся з армійських лав навесні 2013 року.

На свій дев’ятий день народження Михасик висловив бажання мати сестричку. І незабаром вона з’явилася в його житті. Він дав їй ім’я Аліна. Дівчина, як і брат, обрала фах правника. З відзнакою закінчила бакалаврат юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Аліна свято береже пам’ять про Михайла, підготувала про нього невелику книжку «Він мав у серці те, що не вмирає».

2013 рік для хлопця був рясним на визначні події: отримав диплом, улітку поїхав на заробітки і придбав мотоцикл, влився до байкерської спільноти, зайнявся мисливством. Того року в життя Михайла, як і всіх українців, увійшла Революція Гідності. У квітні 2014-го за мобілізацією десантник Михайло Григоришин пішов захищати рідну Україну від російських терористів. Він служив, воював, а коли приїхав на кілька днів додому, взявся за волонтерську справу — організував у рідних Панівцях збір продуктів харчування для бійців.

Спочатку Михайло був у лавах 51, а потім — 128 окремої гірсько-піхотної бригади. Пройшов вогонь Іловайська, Мар’їнки, Донецька, Дебальцевого. У телефонній розмові з батьком сказав: «Не уявляєш, скільком хлопцям я врятував життя».

Мати йому телефонувала щодня, хвилювалася. Останні три місяці його військовий підрозділ дислокувався біля селища Чорнухине неподалік Дебальцевого. Михайло був снайпером. 30 січня 2015 року розмовляв з мамою. Вона чомусь одразу розплакалася. Поцікавився її неспокоєм. Сказала, що хоче, щоб він повернувся живим. А Михайло на мить задумався і зронив: «Вернуся, куди подінуся!»

Наступного дня, в суботу, син не вийшов на зв’язок, а мати собі місця не знаходила, відчувала серцем біду. У неділю знову набирала Михайлів телефонний номер, та марно. Пішла до церкви. Повернулася і згадала про синового бойового побратима з Луцька Павла Ковальського. Зателефонувала йому. Він також не відповів не одразу, лише з часом пані Ганна почула у слухавці Павлові слова: «Мені дуже прикро, але Михайло загинув». А потім майже два з половиною місяці не могли дочекатися Михайлового тіла, щоб поховати.

Як згодом розповіли матері, її Михайло загинув разом із Сергієм Матусевичем, сиротою з Київщини. Їхні тіла, які лежали поруч, терористи забрали в луганський морг. Аж 20 квітня Михайла Григоришина з почестями поховали в рідних Панівцях.

Україна для Михайла Григоришина завжди була понад усе, до останнього подиху він стояв на її захисті

Вишивки як пам’ять про полеглих

Посмертно Михайла Григоришина нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Меморіальну дошку на його честь урочисто відкрили на фасаді місцевої школи, а на тутешній алеї Слави встановили йому пам’ятник. Перед Покровою в Панівцях організовують футбольний турнір імені Михайла Григоришина. Востаннє в ньому взяли участь 14 шкіл. Місцеві хлопці впорядкували сільський стадіон, а староста подбала разом з фермерами-спонсорами про придбання футбольного та волейбольного м’ячів, сітки для футбольних воріт і гри у волейбол. Пообіцяла придбати форму для футбольної команди.

Пані Ганна каже, що не забувають її й Михайла десантники, приїжджають, телефонують і навіть на Святого Миколая надсилають подарунок.

Понад рік після загибелі сина Ганна Григоришин не могла вийти з депресивного стану. Мешкала вона тоді з донькою в Кам’янці-Подільському у квартирі, яку купила колись для Михайла.

«Донька пішла у школу, а я сиділа в чотирьох стінах, пила піґулки, аби трохи заспокоюватися, згадувала загиблого сина», — зізнається пані Ганна. Аліна просила її вишивати, адже це заспокоює. Замолоду пані Ганна вишивала рушники, наволочки, доріжки, серветки. Якось дослухалася до Аліниних прохань і на міському ринку вибрала для вишивання бісером велику картину із зображенням червоних маків. Почала вишивати, але чомусь душа їй не лежала до цього.

Однак згодом узялася за справу й так захопилася, що навіть ночами вишивала картини, невеликі за розмірами ікони. Якось в інтернеті побачила орнаментальне розроблення однієї із львівських фірм Хресної дороги. Замовила. Десять місяців вишивала цю Хресну дорогу, яку присвятила синові та всім полеглим у російсько-українській війні. Не виставляла цих ікон, тримала вдома. Цього року Михайлів день народження випав на Страсний тиждень. Вирішила презентувати вишиту бісером Хресну дорогу в церкві у Панівцях.

Нині Ганна Григоришин вишиває з бісеру іконостас. Закінчує вже сімнадцяту ікону.  



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua