ДАТА
Навіть у свій півторавіковий ювілей Євген Чикаленко — видатний, але ще мало відомий нам українець
В уяві більшості з нас знамениті меценати початку ХХ сторіччя — заможні люди, які частину своїх прибутків спрямовували на патріотичні починання. Певною мірою це так, але тим більша заслуга тих, хто підтримував українську справу не лише від «щедрот своїх», а розпродуючи власне майно і навіть влазячи у борги, як робив це Євген Чикаленко. Його знаменита фраза — «Любити Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини власної кишені» — не данина красивому слівцю, а життєве кредо Громадянина, чия доля — і приклад для наслідування, і докір нині сущим в Україні.
Знав «в обличчя» кожну худобину
Ще підлітком Євген Чикаленко втратив батька, який залишив синові не лише чималий шмат землі, а не менш солідний кредит, який «дивний пан», за визначенням місцевих селян, зумів погасити аж…1918 року. Отож серед причин, що спонукали молодого поміщика з уже чималою родиною аж до 33-річного віку жити в селі Перешори Херсонської губернії, борги — не на останньому місці.
Та коли сусіди-землевласники прагнули «поправити» справи за рахунок визискування орендарів-селян, нащадок давнього козацького роду взяв на озброєння господарський хист і науку. Він не лише з ранку до ночі особисто наглядав за справами в маєтку, а, хоч як важко в це повірити, знав «в обличчя» кожну худобину в численних стайнях, хлівах, кошарах.
Уже розбагатівши і нарешті переїхавши із дітьми в Одесу, де були умови для їхнього навчання, Євген Чикаленко виклав свій досвід у праці «Розмова про сільське господарювання» у п’яти книгах: «Про засуху (чорний пар та плодозмін)», «Сіяні трави, кукурудза та буряки», «Виноград», «Сад», «Коні, скотина, вівці та свині». Спершу видрукуваний в Україні, цей посібник практика згодом перевидали у столичному Петербурзі. Загальний наклад «Розмови» становив півмільйона примірників. Це величезний наклад навіть для часів загальної письменності, не кажучи вже про країну, де на селі мало хто володів грамотою.
Головний секрет успіху видання — зрозумілість викладу та практична спрямованість рекомендацій. Євген Чикаленко не лише на прикладі власного господарювання доводив переваги наукової системи сівозмін, а ратував за їхнє поширення як «корисних для обох сторін» серед селян-орендарів. Адже це давало змогу підвищити урожайність, захистити землю від забур’янення та зберегти родючість грунтів. Більш того, раціональне землекористування послаблювало негативний вплив жорстоких посух, що періодично охоплювали південь України. Тому є всі підстави стверджувати, що «Розмова» Є. Чикаленка врятувала тисячі українців від голодної смерті. Лише за це його ім’я варте доброї пам’яті.
1908 рік. Редакція газети «Рада». Євген Чикаленко — за столом четвертий ліворуч. Фото з сайту wikimedia.org
Щоб не сталося другого Берестечка
Та в історії України він насамперед залишився як меценат і громадський діяч. Завдяки безкорисливій фінансовій допомозі Євгена Чикаленка часопис «Киевская старина» задовго до офіційного дозволу царської влади на друк української періодики став форпостом українства у зросійщеній «Малоросії». Саме на сторінках цього журналу на наполегливу вимогу мецената і тонкого поціновувача красного слова було вміщено перше оповідання ще нікому не відомого автора Володимира Винниченка.
Проте чи не головна заслуга Євгена Чикаленка — фінансування перших на підвладних Російській імперії теренах українських щоденних газет: «Громадської думки» і «Ради». Видання першої влада заборонила через сім з половиною місяців, а другу, що прийшла на зміну «Думці», видавали майже впродовж восьми років, аж доки із початком Першої світової війни українське слово в Україні знову не потрапило під заборону.
Задля фінансування «Ради» Є. Чикаленко пішов навіть на продаж частини своїх земель, вклавши виручені 10 тисяч рублів у проект, що не міг принести жодного прибутку. Варто нагадати, що передплату українського видання вважали свідченням «неблагонадійності», вона вела до втрати посади. Тому в багатьох читачів не залишалось іншого виходу, як їхати до Києва, щоб «тихцем» придбати вже застарілий комплект щоденної газети безпосередньо в самій редакції.
Неважко уявити, яких утисків зазнавали працівники видання та його головний фінансист. Недаремно Євген Чикаленко відверто писав у листі до Івана Франка від 3 лютого 1909 року: «Рада» не має ніякого інтересу, в якому б я був особисто заінтересований, але се єдиний щоденний часопис на Україні, який будить національну самосвідомість, і смерть його була б для нас другим Берестечком».
Порятунок газети інколи вимагав навіть життя в борг, примушуючи заставляти в банку будинок, де мешкала вся родина. «У мене не стає сил ні грошових, ні моральних, — з розпачем писав Євген Чикаленко в одному із листів. — Стільки муки, клопоту, гризні; в справі не бачу поступу, очевидно, до щоденної газети не дожили ще, а ведучи її, стільки намучишся, що вранці як встаєш, то думаєш — лучче б я й не прокидався». Та не менш чітко видавець-патріот усвідомлював: «Щоб існувала преса, треба свідомого громадянства, а щоб було свідоме громадянство, треба, щоб існувала преса».
«Рада» — єдиний щоденний часопис на Україні, який будив національну самосвідомість
«Без надії сподіваюсь…»
Як досвідчений господарник, що звик керуватися тверезим економічним розрахунком, Євген Чикаленко був далеким від романтичних сантиментів і напрочуд добре усвідомлював усю важкість взятої на свої плечі ноші. Чи не найкраще духовну велич його подвижницької діяльності розкриває написане ним у 1910 році гірке визнання: «Я не вірю в будущність нашої нації. Се нація, у котрої анархізм доведений до абсурду. «Україна — це я» — се девіз багатьох українських діячів в історії і тепер. У нас перше всього на думці «я», а громадські інтереси тільки декорація! Але в житті я держусь правила: «А ти, Марку, грай!» Будем грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають інші, але пісня наша буде та сама».
У 1897 році у столичному Санкт-Петербурзі стараннями Є. Чикаленка виникла Українська громада, яка спочатку налічувала…. шестеро осіб. Та настане час, коли і громада, й народ, національну самосвідомість якого взявся будити Євген Чикаленко, скажуть своє вагоме слово.
Після лютневої революції 1917 року великий патріот із законною гордістю заявив: «Тішуся тим, що український рух приймає такі широкі розміри і що в сьому єсть і моя крапля праці».
«Соціялізація» погубить Україну
Євген Чикаленко знав і любив українське село та чимало зробив для його розвитку. «Дивний пан» не був чужим селянам-землякам, що переконливо засвідчили революційні події 1905 року, коли майже всюди запалали поміщицькі садиби. Маєток Чикаленка, який здавав землю в обробіток за невисоку ціну і з усіма обходився по-людськи, «революціонери»-палії займати не наважились. Втім, за свідченням незвичайного пана, його село теж не було типовим: «Тільки невдахи або непросипенні п’яниці в Перешорах бідні, але з молодших таких зовсім мало».
Здавалось би, кому, як не прагматикам-патріотам на кшталт Чикаленка, визначати політику держави після проголошення УНР? Та їхній голос залишився криком волаючого в пустелі, що, на відміну від Польщі чи Фінляндії, визначило подальшу долю України.
Нині лише дивуєшся винятковій прозірливості передбачень Євгена Чикаленка, який ще 7 квітня 1918 року занотував у щоденнику: «Недавно бувши в Грушевського, доводив йому, що Україну треба будувати на середньому землевласникові, що має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найпевніший, найздоровіший елемент на селі. Великі землевласники та городяни чужі нам — або росіяни, або поляки. Грушевський впадає в крайність — в соціялізацію землі. Це вносить незадоволення в верстви, що мають більше 10—15 десятин землі, і тішить сільську голоту, бо наче досягає її ідеалу рівності. Але ця рівність погубить нашу державу, бо селяни, живучи на дрібних кавалках, не зможуть розвинути сільської промисловості, але й не дадуть робітника для фабричної. В результаті наші городяни і селяни муситимуть купувати все за кордоном, не маючи хліба на вивоз навіть в свої міста… На мою думку, треба дозволити вільний продаж землі, встановивши якийсь максимум, більше якого не можна купувати. Тоді земля швидко перейде в руки тих, яким вона дійсно потрібна, хто дорожить і любить її, а ота «пролетарія» піде собі на фабрики і заводи, бо все одно всім не можна ж хлібопашить».
У 60 років — на лісоповал
Ще влітку 1917 року Євген Чикаленко завбачливо продав свій маєток у Перешорах. Та замість того, щоб вкласти отримані кошти у банки союзної Франції чи Англії або перевести до нейтральної Швейцарії, український патріот залишився вірним своїм принципам. Тож на схилі літ залишився злиднем.
Емігрувавши до Австрії, вже 60-річний Євген Чикаленко заробляв на життя заготівлею дров у лісі, а його дружина — працею на фабриці. 1925 року подружжя переїхало до Чехословаччини, де в Українській господарчій академії знаному фахівцеві-аграрію доручили укладання сільськогосподарських словників і енциклопедій. Здавалось би, життя нарешті почало налагоджуватись, та в 1928 році з радянської України надійшла звістка про загибель в ув’язненні сина Петра, за рік — про заслання у табори наймолодшого з Чикаленків — Івана. Втім, може, навіть на краще, що зболене цими повідомленнями серце батька зупинилося ще до того, як на щедру українську землю прийшов чорний 1933 рік…
ДОСЬЄ «УК»
Євген ЧИКАЛЕНКО (9 грудня 1861 — 20 червня 1929). визначний громадський діяч, меценат української культури, агроном, видавець, публіцист.
Був меценатом різних починань: на його гроші видано «Русско-український словарь» М. Уманця-Комарова (Львів, 1893 —1898), він допомагав журналу «Киевская старина»; організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб).
Під час Першої світової війни переховувався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з початком революції 1917-го повернувся до Києва. У січні 1919 р. виїхав до Галичини, де його як українця інтернували поляки. З 1920 р. перебував у Рабенштайні (Австрія). З 1925 р. — голова Термінологічної Комісії при Українській Господарській Академії в Подєбрадах (Чехословаччина).